До іншої тюрми

Історія тюремної системи відображає історію народу. За даними науковців, першу в Україні в’язницю побудовано за наказом Петра І рівно 300 років тому — відразу після Полтавської битви. До того на наших землях не було стаціонарних тюрем. В українських літописах і книгах не смакувалися інструменти й різновиди катувань. У Конституції Пилипа Орлика були виписані альтернативні види покарань.

За будівництвом першої катівні наглядав Олександр Меншиков. У Лебедині (нині Сумщина) вирили великі ями, в яких тортурами повільно вбивали прибічників Мазепи. Тюремна система, що трималася в Україні до 1991 року, від кореня мала політичний відтінок. Найбільше в’язнів розмістили в Гамаліївському монастирі. Там і нині виправна колонія. У ній, як не дивно, діє факультатив з українознавства і культурології для в’язнів. Серед іншого, науковці разом з ув’язненими проводять розкопки і досліджують історію страхітливої «петровської» в’язниці. Можливо, аби ще раз переконатися: система покарань в Україні нині має змінитися так само радикально, як і в 1709 році.

Щоб повільнішало в неволі

Був час, коли в тюрмах України не вистачало ліжкомісць, доводилося доробляти «третій поверх» на нарах у казармах. Чи не найбільше в’язнів налічувалося наприкінці 1990–х, коли мільйони опинилися за межею бідності, а померлих часто ховали без труни. Нині у в’язницях утримується на 100 тисяч менше засуджених проти 1998–го. Людину, яка вкрала булочку в магазині, вже не садять на роки.

«Коли Президент України у березні 2005 року представляв мене працівникам системи, то дав доручення: зменшити кількість засуджених в установах виконання покарань, — розповідає на сьогодні вже екс–голова Державного департаменту України з питань виконання покарань Василь Кощинець, перший цивільний керівник галузі. — За ці чотири з гаком роки (13 серпня 2009 р. постановою уряду п.Кощинця було звільнено з цієї посади. — Ред.) в’язнів зменшилося на 50 тисяч. На початку 2005 року утримувалося понад 190 тисяч людей. Сьогодні — в межах 145 тисяч. За легкі злочини зменшували термін покарань. До того ж щороку були амністії, президентські помилування, дострокові звільнення».

Відповідно, скоротили кількість дітей за ґратами і під слідством. У 1991 році 4 тисячі підлітків перебували в ув’язненні, 3 тисячі чекали своєї черги у слідчих ізоляторах. На сьогодні у десятьох колоніях утримується півтори тисячі підлітків, ще 1300 — у слідчих ізоляторах.

«Справедливий суд допоміг би подолати багато труднощів, — каже заступник голови Державного департаменту України з питань виконання покарань, доктор педагогічних наук Наталя Калашник. — Несправедливо засуджений може вийти з системи лише через залу суду. Ми можемо тільки допомогти йому домагатися справедливості, зокрема дати освіту. Минулого навчального року понад 16 тисяч наших співвітчизників за ґратами сіли за парти. За висновками комісії, їхня освіта не перевищувала рівня 5 класу. Як такі люди могли уважно прочитати свою «справу», зрозуміти юридичні тонкощі? Хотілося б, щоб на це звернули увагу ті правозахисники, які виборюють малозрозумілі позиції. Скажімо, що в’язням необов’язково працювати або навчатися».

На думку Наталі Калашник, Міністерству юстиції та відповідним комітетам Верховної Ради слід переглянути терміни покарання. «Краще призначати менші терміни, а якщо за той час не вдасться зробити справу, до якої покликана пенітенціарна система, тоді слід додавати, — переконана професор Калашник. — Коли ж присуджують 15 років і запевняють, що за гарну поведінку цей термін колись зменшать, людина не вірить. Це спричиняє агресію, депресію, а то й самогубства».

Стіни теж виховують

Деякі правозахисні організації вимагають відкрити доступ громадськості до тюрем. Але перед цим потрібно забезпечити ці установи відповідними умовами і кадрами. «Європейська система, на яку орієнтуються правозахисні організації, формувалася як камерне утримання засуджених. Тобто в одній камері садили не більше чотирьох осіб. У нас же досі утримання казармене. В казармах — до 150 осіб, — розповідає Василь Кощинець. — Хто забезпечить охорону правозахисникові, який захоче «вільно» зайти до такої казарми? Там же загалом не янголи. От схоплять попідруки, затягнуть:«Ви наш заручник!». А нам не виділяється тридцять чи сорок додаткових працівників на установу, щоб вони водили екскурсії. Якщо хочемо йти цивілізованим шляхом, то мусимо обладнати установи, де дійсно буде камера на дві–три особи. Тоді можна буде відкрити віконце і культурно з ними поговорити».

У державному бюджеті поки що не передбачено достатньо коштів, щоб обладнати в’язниці згідно з міжнародними стандартами. Тим часом департамент почав ремонт казарм: їх розділяють стінами на відсіки, де утримуватиметься, відповідно, менше в’язнів. На думку Василя Кощинця, найкращим виходом було б спору­дження зовсім нових тюремних приміщень, вже за європейським зразком. Їх слід будувати за містом, а кошти на будівництво можна «виручити» зі старих тюремних будівель. «Майже всі установи департаменту виконання покарань, особливо в обласних центрах, розміщені в центрі міста, — пояснює пан Кощинець. — Уряд має виділити ділянку за містом, а особа, що хоче викупити в центрі землю й старе приміщення, має оплатити побудову нової тюрми. Це буде вигідно всім: і в’язням, і населенню міст. Ми вже з минулого року почали переговори щодо цього в Одесі, Києві, Дніпропетровську, Львові».

При департаменті створили робочу групу, щоб обговорювати реформування і реальну роботу системи. У планах — ліквідувати каральні установи для підлітків і створити реабілітаційні центри. Сьогодні в Україні діють 703 дільниці виконавчої інспекції, що керують альтернативними покараннями, тобто тими, що не пов’язані з ізоляцією людини від суспільства. Там утримується 147 тисяч людей. «Ми плануємо перетворити 50 в’язниць на центри аграрного спрямування, — розповідає Наталя Калашник. — Зараз завершуємо відпрацювання моделі таких центрів. Люди, які завинили, зможуть свою провину відпрацювати, пройти курс трудотерапії. Таким чином ми й економіці країни можемо дати користь».

Кадри вирішують усе

Сьогодні правозахисники справедливо домагаються дотримання прав засуджених, утім забувають про працівників тюремної системи. Слід визначитися в суспільстві, хто такий пенітенціарій: кат чи людина, що взяла на себе важкий хрест, аби перевести інших через прірву на кращий бік життя. Людський підхід має бути і до в’язня, і до працівника, вважає Василь Кощинець. А в працівників тюремної системи, яких на сьогодні понад 44 тисячі, проблем чимало. Їхня праця непрестижна, стресогенна, і при цьому мало оплачувана. А робота, по суті, цілодобова. Психологи зазначають, що специфічне середовище може «засмоктати» тюремників, якщо не будуть створені умови для їх періодичної реабілітації та підвищення професійного рівня.

«В нашу галузь має прийти психологічна наука, — каже екс–голова Державного департаменту з виконання покарань. — Реабілітація працівників має відбуватися за наукою, як у європейських країнах. Психологічне навантаження працівника не має перевищувати допустимої норми. А він, по суті, також «відбуває покарання». Наукові розробки мають показати, скільки людина зможе відпрацювати в зоні».

Утім, на якій базі готувати наукові розробки й підвищувати кваліфікацію працівників пенітенціарної системи, якщо в Україні не існує жодного спеціалізованого ВНЗ? По вищу спеціальну освіту за радянських часів їздили в Москву, Рязань, Володимир. До 1998 року система була у складі Міністерства внутрішніх справ, а тепер це орган виконавчої влади, який координує уряд через міністерство юстиції. І вищі навчальні заклади залишилися у віданні МВС. Є юридичний коледж у Чернігові, який готує молодших офіцерів, та два училища — у Білій Церкві і Дніпродзержинську. А фахівців вищого рівня для пенітенціарної системи не готують.

«Важливим напрямком є підготовка відповідних кадрів: керівної ланки, соціально–виховних служб, психологів, медичного персоналу, інспекторів служб безпеки тощо, — пише у своїй брошурі «Молюся за вас щоденно» професор, декан юридичного факультету запорізького Гуманітарного університету Тетяна Денисова. — Два чи навіть п’ять навчальних закладів не зможуть забезпечити їх підготовку. На сьогодні в Україні лише у двох навчальних закладах готують співробітників для кримінально–виконавчих установ, але й ці заклади є загальнопрофільними. Тому слід негайно переглянути концепцію підготовки кадрів та систему навчальних закладів. Необхідно підготувати підручники та навчальні посібники для основних категорій таких співробітників. До роботи в таких навчальних закладах обов’язково залучати висококваліфікованих спеціалістів, застосовувати світовий досвід і, головне, запроваджувати наближення навчання до практики».

Репресії і виховання

Утім важко говорити про спеціалізовані «виші», коли в державі навіть не затверджено спеціальність «пенітенціарій». Міністерство юстиції, хоча вже десять років відає системою виконання покарань, не посприяло, щоб цю спеціальність було внесено у державний реєстр.

«ГУЛАГ починався з відомих робіт Троцького щодо трудової армії, таборів для рабського труда ув’язнених. ГУЛАГ — то було не виправлення, а знищення людей. Світ же іде шляхом виховання. А виховання також потребує теорії. Чи можливе виправлення злочинця — триває дискусія, утім це правильніший шлях, ніж репресії. Бо насилля викликає опір. Слід створити умови, за яких людина може позбутися певних негативних навичок і набути навичок суспільно–корисних, — каже Василь Кощинець. — Нам потрібні наукові розробки. У нас є науково–методична рада, до якої входять кращі фахівці з кримінально–виконавчої проблематики, професори–психологи, юристи, педагоги. Вони працюють на громадських засадах. Якби був навчальний заклад, провідні фахівці об’єднувалися б довкола нього і створювали б методичні розробки. Поки що на державному рівні цей науково–практичний напрям не розробляється».

На думку Тетяни Денисової, соціально–виховна робота з засудженими потребує вдосконалення, дисциплінарна практика досі побудована на репресивному підході. Виробництво часто відіграє роль не так набуття навичок праці, як «гулагівського» примусу до марної монотонної праці: виробничі показники більшості установ залишаються низькими. «Необхідне комплексне застосування основ педагогіки, психології, кримінології, соціології для розробки та впровадження добровільного виправлення засудженого шляхом стимулювання правомірної поведінки», — вважає доктор Денисова. Вона переконана, що потрібно прийняти такі державні документи: Національну пенітенціарну доктрину і закони «Про пенітенціарну політику» та «Про профілактику злочинів».

Студентів — до зони!

Якою мала б бути роль суспільства у трансформуванні системи ув’язнень? І наскільки відкриті сьогодні тюрми для того, щоб суспільство брало участь у змінах? «Відкриті, іноді занадто, — каже Наталя Калашник. — Бо дехто починає зловживати, скажімо, певні релігійні громадські організації намагалися проносити в «зону» наркотики. Але позитиву від відкритості набагато більше. 14 міністерств і відомств сьогодні співпрацюють з нами, 7 міністерств підписали угоду про співпрацю. Мінкультури відповідає за наші бібліотеки, Міносвіти — за зміст навчання ув’язнених. Майже 5 тисяч студентів за останні три роки пройшли практику в кримінально–виконавчій службі — як психологи, вчителі, майстри, бібліотекарі, юристи. Це не звіринець, що у клітках. Від такої моделі ми відійшли. А правозахисників просимо звертати увагу на права людини, без яких вона жити не зможе, — житло, освіта, професія, право на власність, навчити ув’язнених користуватися власністю».

«Державники мають зберегти своїх громадян, які опинилися в установах позбавлення волі. А там люди переважно продуктивного віку, 60 відсотків ув’язнених — до 37 років. Щоб вони, вийшовши на свободу, не були ображені, озлоблені на державу, не кляли владу, — каже Наталя Калачник, док­торська дисертація якої присвячена темі формування у людини смаку до життя. — Потрібен місточок між в’язницями і суспільством. Змінюючи в’язниці, ми змінюємо суспільство. Сьогодні всі ми маємо над цим попрацювати. Жодне відомство не може саме реформувати себе».

У 1990–ті роки в усіх виправних установах для дорослих були ліквідовані загальноосвітні школи та професійно–технічні училища. Відновити систему освіти дорослих вдалося лише останніми роками. Сьогодні середні школи діють у 150 установах Державно–кримінальної служби України. А профтехучилища, за словами Василя Кощинця, відкрито у понад 70 відсотках установ. Засуджені мають право вступати у «виші» і навчатися там дистанційно. Охочих до цього на сотню тисяч — кілька десятків.

Духовність за ґратами

«Я вдячний Богові за те, що до системи прийшла церква, — каже Василь Кощинець. — Така робота дає найбільший результат, змінює атмосферу в наших установах. Поки немає закону про капеланство (а він за рік–два буде), ми почали підготовку таких священиків. Упродовж минулого року при Білоцерківському училищі професійної підготовки працівників кримінально–виконавчої системи священики пройшли курс «Правові та психологічні аспекти релігійного служіння в місцях позбавлення волі», отримали сертифікати. Таким чином близько 150 священиків ознайомилися з особливостями роботи в нашій системі».

При Державній кримінально–виконавчій службі з 2002 року діє Українська міжконфесійна християнська місія «Духовна та благодійна опіка у місцях позбавлення волі», до якої входить 12 конфесій. Останніми роками місія активізувалася. В установах виконання покарань та слідчих ізоляторах є майже 100 храмів, церков і каплиць, молитовних будинків чи кімнат. Богослужіння постійно відвідують близько 30 тисяч засуджених. У червні Департамент спільно з європейською філією Міжнародної католицької комісії душпастирства у тюрмах організував міжнародну конференцію «Юридичний вимір в’язничного служіння». Комісія вирішила провести цю конференцію в Києві, бо відзначає зростання ролі України в європейському просторі.

Зростати духовно тепер мають змогу не лише ув’язнені, а й працівники тюремної галузі, яким часто так потрібне духовне оновлення, подолання стресу не агресією, а молитвою. Влітку минулого року на запрошення глави Української греко–католицької церкви патріарха Любомира (Гузара) персонал Державної служби відвідав Марійський духовний центр у Зарваниці. Начальники установ, обласних управлінь — загалом 350 осіб — після розширеної виїзної колегії у Тернопільській області взяли участь у прощі. А цього року одержали запрошення від патріарха Української православної церкви Київського патріархату Філарета побувати в Берестечку на козацьких могилах.

«Доти переважна більшість керівників нашої служби не знала, що то таке — відвідини святих місць. А тепер поспілкувалися з єпископами, зі священиками, дізналися про історію церков, — каже пан Кощинець. — Дехто приходив до мене зі сльозами від сильного враження».

ВИСОКА НОТА

Мистецтво як сповідь

19 серпня, на свято Преображення Господнього, у Києві відкриється виставка творчих робіт ув’язнених «Преображення Господньою любов’ю». У церкві Василія Великого, що неподалік Львівської площі, буде виставлено близько 300 кращих творів, переданих із пенітенціарних установ усіх областей України. Оголошення про майбутню виставку поширили по «зонах» навесні цього року.

«Щороку близько 50 тисяч осіб входить і виходить з установ кримінально–виконавчої служби. Щороку збільшується число наших громадян, які набули тюремного досвіду. Ми пробуємо в доступний нам спосіб, з Божою поміччю, брати участь у зціленні цієї ситуації, — каже референт душпастирства УГКЦ у пенітенціарній системі України диякон Костянтин Пантелей. — Міри гніву недостатньо, аби зцілити суспільство. Милосердя проявляється в тому, щоб дивитися не на вчинок людини, а на її особу. Для цього до неї слід прибути. Відвідувачі виставки прийдуть ніби на символічне побачення з ув’язненими».

Мета виставки — також познайомити загал зі служінням церкви для засуджених. Їх пригнічує неможливість спілкуватися з нормальними людьми. Ув’язнені переважно бачать таких, як самі, інколи гірших за себе. «Джерелом інформації про людей, які потрапляють за ґрати, для нас переважно є кримінальна хроніка, репортажі про блискучі операції з затримання злочинців, кінофільми–детективи, — розповідає отець–диякон Костянтин. — Насправді все це не дає жодного шансу зрозуміти тих, хто опиняється за ґратами. А вони, таким чином, є в подвійній ізоляції: з одного боку, суспільство дезінформоване, з іншого — не хоче знати нічого позитивного про тих людей. Така ж виставка — це спосіб суспільної комунікації, коли людина, яка за ґратами, може промовляти до інших мовою мистецтва і бути почутою. Не раз ув’язнені через мистецтво висловлюють свою спокуту, розкаяння. Основні сюжети таких творів — повернення додому, дорога, яка веде до храму».

ЦИТАТА «УМ»

«Карна система в Україні від початків історичного життя в усі часи не визначалась суворістю. Чужоземні карні кодекси, які містили в собі суворі кари на тілі, калічення, кару смерті в різних нелюдських муках — візантійські, середньовічні німецькі — не сприймалися українським життям. Кара смерті практикувалася рідко, звичайно заступалася в’язницею або вигнанням, і такі кари московські, як «нещадне биття» батогами чи палицями за найрізноманітніші, зовсім не серйозні провини, в Сибір з відбиранням маєтку «на государя», для української людності було чимось жахливим невимовно... А такі факти московської кари «за зраду» почали вживатися надзвичайно широко і робили на українську людність враження надзвичайно гнітюче».

Михайло Грушевський, історик, президент Української Народної Республіки.

ДОВІДКА «УМ»

Сьогодні з установами Державної кримінально–виконавчої служби України у справі виправлення та ресоціалізації засуджених на постійній основі співпрацюють 179 громадських об’єднань, 20 з яких — міжнародні неурядові благодійні організації, 37 — організації всеукраїнські та 118 — регіонального рівня. З 2007 року і до сьогодні громадські організації здійснюють понад 60 проектів інформаційного, аналітично–дослідницького, благодійного і соціального спрямування.

Українська секція Міжнародного товариства прав людини спільно з Департаментом з питань виконання покарань та за фінансової підтримки з боку координатора проектів ОБСЄ в Україні з 7 липня цього року розпочала втілення проекту «Попередження тортур та жорстокого поводження у місцях позбавлення волі». Проект спрямовано на організацію постійно діючої системи громадського моніторингу в пенітенціарних закладах.

ВАРТО ЗНАТИ

За дослідженням Міжнародної організації «Міжнародна ліга захисту прав громадян України», 9 мільйонів громадян нашої держави пройшли через ув’язнення або слідчі ізолятори. Це кожен п’ятий мешканець країни.