«Як не крути, виходить охрімова свита»
— Павле Івановичу, вам як депутатові–«бюджетнику» й водночас колишньому «губернатору» Житомирщини вочевидь належало б обома руками підтримати кодекс, спрямований на безпрецедентне «розкріпачення» місцевих бюджетів...
— Більше того, я був іще й одним зі співавторів цього Бюджетного кодексу. Але якраз тим, котрий не голосував за нього навіть однією рукою...
За великим рахунком, я вважаю всі зауваження Президента абсолютно справедливими. Хоча, звісно, зовсім не проти допомоги місцевим бюджетам із центру. Однак тут же сплутали грішне з праведним! Про що йшлося тоді, коли ми хотіли дати на місця, за образним визначенням міністра фінансів Віктора Пинзеника, «цукерку»? Передбачалося: один великий чи кілька менших населених пунктів об’єднаються в реальну громаду, здатну в найближчій перспективі вийти на самофінансування. Саме така громада могла б налагодити свої стосунки з центральним бюджетом напряму, без «посередників» із району чи області. У такий спосіб ми хотіли простимулювати адміністративно–територіальну реформу, без якої все одно не обійтися. Власне, прагнули, щоб у таких громадах з’явилися додаткові доходи, нові робочі місця й, відповідно, кошти на розвиток території. Цього, зрозуміло, не «витягнеш» за один день. Тож для поступового виходу на повну самодостатність допомога з центрального бюджету виявилася б дуже доречною і цілком логічною.
На жаль, в «оновленому» урядом Бюджетному кодексі маємо зовсім інше. Прем’єр–міністр запропонувала фінансування 12 500 кошторисів місцевих рад із бюджету центрального. А що це дає? Виходить усе та ж охрімова свита: звідти потягнув — ноги голі, там смикнув — голизною світить тулуб... Коли немає ні нових джерел доходів, ні стимулів для їхньої появи, загалом бюджет не збільшується. То хіба є різниця сільраді, яка «заробляє» тільки 1 відсоток до потреби, звідки надходитимуть 99 відсотків необхідних для «виживання» коштів — із району чи зі столиці?
Не менш красиве, скажімо, й таке гасло урядовців: десять відсотків прибутків підприємств спрямовувати до місцевих бюджетів. При цьому вони чомусь «забувають» сказати про те, що «місцевий» у цьому випадку — то обласний бюджет, а не скарбниці тих міст, селищ і сіл, де розташована виробнича база згаданих підприємств.
Кому Мойша «вальс Мендельсона» насвистів
— І все ж сьогодні саме на підтримку «оновленого» урядом Бюджетного кодексу керівники органів місцевого самоврядування пишуть відозви, їдуть до Києва з пікетами. Невже ви як колишній голова ОДА наважуєтеся стати з ними «по різні боки барикад»?
— Знаєте, недавно на Волині мене про те ж саме запитали іншими словами: так ви що, проти рішення, схваленого Асоціацією міських і сільських голів? У відповідь я розповів своїм співрозмовникам анекдот. Якось Ізя прийшов до свого приятеля й каже: «Вальс Мендельсона — дуже погана річ». «А ти слухав його у виконанні оркестру?» — перепитує той. «Ні, не слухав — мені Мойша насвистів». Тож я не за «художній свист» у таких серйозних речах і не за барикади між людьми, які в принципі роблять одну справу, а за фахову розмову. Насамперед із тими ж таки керівниками місцевого самоврядування, котрих сьогодні намагаються використати для передвиборчих піар–акцій.
Як це було, скажімо, на «гучній» зустрічі у столиці пані Прем’єрки з сімома чи дев’ятьма тисячами голів сільрад. Там вона їм сказала: маєте право за рахунок доходів підвищити собі зарплату на 50 відсотків. Це ж так класно! Дехто з тих голів одразу поспішив пустити зароблені громадою надходження не на розвиток сіл, а на доважок до власної зарплати. От я й запитую: що спільного в такому голому популізмі з реальною турботою про розвиток територій? Нічогісінько! Це ж фактично хабар Прем’єрки керівникам місцевого самоврядування перед президентськими виборами. Подібне, але в більшому масштабі, мали із так званою «Юлиною тисячею»...
«Дасть Бог, завдяки «Регіонам» ми цієї дурні не приймемо»
— Павле Івановичу, в Бюджетному комітеті ВР ви опікуєтеся питаннями видатків. Але перш ніж щось видавати, треба подбати про наповнення державної скарбниці. Чи вистачить її на всі «благодіяння»?
— Популізм уряду, на жаль, заганяє цю невід’ємну складову будь–якого бюджету в глухий кут. Звідки взятися наповненню, якщо тільки в цьому році ми з вами маємо дотувати НАК «Нафтогаз України» десь на 40 мільярдів гривень. Бо ж купуємо газ у Росії, який разом із транспортуванням обходиться у 2,5 тисячі гривень за тисячу кубометрів. А вітчизняним теплоенерго продаємо його десь по тисячі гривень з урахуванням ПДВ.
Ідемо далі. Свій український газ при собівартості його видобутку 250 гривень «Укргазвидобування» продає «Нафтогазу України» по 240 гривень. При відсутності економічно обґрунтованих тарифів на «прив’язані» до того ж газу житлово–комунальні послуги (зрозуміло, з обов’язковою компенсацією через субсидії неспівмірних з ними витрат малоімущих) без отих багатомільярдних відшкодувань «Нафтогазу» просто не обійтися. Хтось скаже: ті мільярди для пересічних пенсіонерів, лікарів, учителів та інших бюджетників — тільки абстракція, яку на хліб не намажеш. Якби ж то так було... Звідки взяли оті 40 мільярдів для «Нафтогазу»? Фактично з недоплат бюджетникам зарплати, а пенсіонерам — пенсії. При цьому за рахунок популістських тарифів продовжуємо дотувати як малозабезпечених, так і заможних громадян. Отже, ми з вами стоїмо на такому шпагаті: однією ногою в «совку», а іншою — в ринковій економіці. Але ж, даруйте, зі шпагату ще ніхто не зробив ривка.
— Повертаючись до Бюджетного кодексу. Який ваш прогноз стосовно подолання депутатами вето Президента?
— Представники найбільшої фракції — Партії регіонів вже заявили, що долати вето Президента вони не збираються. Тож, дасть Бог, ми цієї дурні не приймемо. Перетворити й без того складний бюджетний процес на ще один агітмайданчик для виборчої кампанії пані Тимошенко, думаю, не вдасться. Бо ж те, що вона пропонує, — це фактично повне розбалансування бюджетної системи України. Власне, то шлях у нікуди.