Напередодні прем’єри ліричної комедії «Ой, мамоньки...», яку покажуть 23 серпня на телеканалі «Інтер», режисер В’ячеслав Криштофович продемонстрував результати своєї роботи за останній рік у Будинку кіно.
В основі фільму «Ой, мамоньки...» лежить п’єса драматурга Анатолія Крима «Право на життя», написана в 1982 році. Тоді Мінкульт рекомендував театрам за неї не братися; мовляв, не годиться, щоб по сцені вагітні жінки ходили. Так вона долежала до 2007 року і потрапила в руки театральному режисеру Віталію Малахову, який зробив з неї благодійну виставу «Допомогти так легко, або Звідки беруться діти». Тоді зіркова трупа, у складі Даші Малахової, Маши Єфросиніної, Ади Роговцевої, Володимира Горянського, Григорія Чапкіса, об’їздила з тією виставою 50 міст України і назбирала для дитячих будинків півтора мільйона гривень.
Для сучасного українського драматурга це вже великий подарунок долі, але на останню виставу Анатолій Крим запросив кінорежисера і свого друга В’ячеслава Криштофовича. На перекурі після «Допомогти так легко...» Криштофович заявив: «Будемо знімати, але не так!» Сценарій Криму довелося трохи переписати. «Малахов — це Малахов, а я — це я. Якби шукав зв’язок із п’єсою, запросив би тих же акторів, що були у виставі. Але це ж кіно. Я відразу знав, хто буде в ньому зніматися. З цими акторами я вже не раз працював, звик до них, — перед показом говорить В’ячеслав Криштофович. — «Ой, мамоньки...» — дуже проста історія. Кадри всі дуже скромні. Там немає де сховатися. Єдине місце дії — це пологовий будинок, з коридором і декількома палатами. Цей фільм не схожий на мої попередні, хоча роботу над ним згадую з приємністю, як і над всіма рештою». У фільмі знялися українські — Дарина Лобода, Лариса Руснак, Ксенія Ніколаєва, і російські актори — Зоя Буряк, Леонід Громов, Агнія Кузнєцова, Лянка Гриу.
«Ой, мамоньки...» знімали на замовлення телеканалу «Інтер» та кінокомпанії «Українська медійна група». Перш за все фільм розрахований на українського глядача, хоча знімався російською з українськими субтитрами. Тут правилами зйомок керує не бажання режисера, а вимоги ринку. Орієнтація на російські канали. Знімали під Києвом, у військовому містечку Гостомель. Під провінційний пологовий будинок у період ремонту «загримували» звичайний місцевий ЖЕК.
Як би режисер не намагався із п’єси зробити кіно, фільм все одно нагадує театр (крупні плани, театральні емоції героїнь, спокійний плин подій, без кіношної динаміки, незмінні декорації). Як пояснила Дарина Лобода (зіграла жінку, яка втратила другу дитину), Криштофович дав їм можливість займатися в «Ой, мамоньки...» улюбленою справою — працювати над роллю театрально, а не так, як у кіно. В картині не бракує і сцен, які ілюструють «бородаті» анекдоти: «Лікарю, в мене буде син? Ні? А хто?». І образ головного лікаря пологового будинку — Маргарити Андріївни — написаний Анатолієм Кримом у 1982 році, вибудуваний у радянській естетиці: стримана, справедлива, турботлива, а наприкінці з’ясовується, що вона не могла мати власних дітей і вдочерила знайдену на вулиці дівчинку. «Так однією покинутою дитиною стало менше», — резюмує мудра стара акушерка Пашу, теж цілком у дусі історій про «Хазяйку дитячого будинку» чи «20 років потому». Весь шарм цього фільму тільки в одному — в авторській інтонації досвідченого режисера, який із прохідної поробки на побутові теми, що має, швидше, забавити, викликати посмішку, зробив психологічну історію з філософськими акцентами на справжні цінності. Слід відзначити і хорошу композиторську роботу Євгена Доги — рідко хто з сучасних режисерів так влучно і тонко працює з музикою.
Народ на презентації і сміявся, і плакав, було видно, як міняються обличчя жінок, які вже народжували і яких ще чекає пологовий будинок із протертими простирадлами і чоловіком, котрий погрожує пристрелити, якщо додому не принесеш сина. Хоча у фільмі знімалися переважно жінки і сюжет про жінок, але дивитися його варто всім. «Може, тому що я жінка і мама, для мене він дуже жіночий», — дає визначення Ксенія Ніколаєва, яка зіграла лікарку в пологовому.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
