До 2010 року в Європі має сформуватися єдиний освітній простір. Про це в італійській Болоньї п'ять років тому домовилися поважні представники 29 країн континенту. Єдині стандарти з предметів обраної спеціальності дозволять студентові мандрувати освітніми закладами різних країн у пошуках найбільш прийнятного. Перший рік повчитися, скажімо, у Варшаві, другий курс завершити у Берліні, а на третій перевестися до Лондона. Максимально спрощена система переводу підкріплюватиметься ще багатьма перевагами. Серед них — єдині умови визнання дипломів усіх європейських університетів і не обмежене географією працевлаштування молодих фахівців.
Україну запрошують увійти до спільного освітньо-наукового простору Європи, який «європатріоти» бачать єдиним засобом протидії технологічній експансії з боку США та Японії. Вигоди очевидні, бо випускники наших вищих навчальних закладів у такому разі могли б вільно мігрувати Європою у пошуках роботи, адже однакові навчальні плани у «вишах» контингенту відображалися б і на дипломах — скрізь однакових і визнаних. Функціонери Євросоюзу прихильно ставляться до включення України до «Болонської ініціативи» з огляду на наш значний науковий потенціал і розгалужену освітню інфраструктуру. Проте цим плюси і закінчуються: керівники навчальних закладів хапаються за голови від самої думки про необхідність повного реформування навчальних планів, бо це не тільки інтелектуальні, а й значні фінансові витрати. «Найбільш зацікавлені в реалізації Болонської конвенції університети, рейтинг яких не дуже високий, — вважає перший проректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор Олег Третяк. — Чи можна порівняти дипломи елітних закладів — Оксфорда чи Сорбонни з дипломом університету з глибинки, який ще вчора був педінститутом?». Деякі керівники українських університетів побоюються, що у зв’язку з «болонським процесом» їм доведеться скорочувати навчальні години і цінні професорсько-викладацькі кадри.
Інтенсифікація навчального процесу в Європі призвела до того, що вищу освіту там здобувають переважно за три роки, зате загальна середня освіта розтягнута на 12 років. Щоб здобути справді європейський диплом, майбутньому українському студентові потрібно буде за три-чотири роки здобути 200—240 кредитів (тобто заліків), або 60 кредитів за рік. Один кредит зараховують після близько 36 годин навчання з певного предмету. Та ще й треба гарненько попросити «предків», щоб оплатили навчання. Та насамперед слід подолати мовний бар'єр.
Скептики з числа експертів сумніваються у дієвості Болонської конвенції, згадуючи систему освіти СРСР, де від Прибалтики до Середньої Азії і Далекого Сходу всі ВУЗи були об'єднані й діяла однакова стандартна система підготовки фахівців, наприклад, стоматологів. І все одно найкращих «зубарів» чомусь випускали Полтавський та Московський медінститути. Передбачається також, що за умов «болонської унії» студенти хитруватимуть: три роки вчитимуться у провінційному коледжі, а на останній переходитимуть (якщо дозволять фінанси) у престижний Кембрідж чи Лондонську школу економіки і отримуватимуть їхній диплом.
Україну закликають приєднатися до «Болонської ініціативи» на щорічній конференції країн-членів у 2005 році. Стратегічне урядове рішення про приєднання чи ні слід очікувати до кінця цього року. МОН проводить періодичні консультації з «болонського питання». На думку першого заступника міністра освіти і науки України Віталія Журавського, зміни в нас торкнуться передусім порядку присудження наукових ступенів — доктора і кандидата наук, магістра, спеціаліста, бакалавра. І цей крок справді на часі, бо понять «кандидат» і «спеціаліст» у Європі не існує. Наприклад, випускники Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Шевченка, найбільш «просунуті» у питаннях євроінтеграції (бо влаштовуються на роботу в дипломатичні представництва та іноземні фірми), постійно мають проблеми з перекладом ступеню-звання «спеціаліст» (на Заході, щоб бути спеціалістом, скажімо, з вивезення сміття з вулиць міста Франкфурта, не обов'язково закінчувати університет). Тому заклад уже був готовий відмовитися від трирівневої системи «бакалавр — спеціаліст — магістр», прийнятої для системи вищої освіти України. Їм заперечують представники технічних «вишів», які обома руками тримаються за трирівневі ступені. Мовляв, найобдарованіші з бакалаврів продовжують навчання у магістратурі, будуть готові до майбутньої наукової чи викладацької роботи. Але навіщо начальнику цеху на виробництві або перукареві бути магістром? Тут достатньо гарного виконавця з дипломом спеціаліста.
«Наша система навчання фактично відповідає канонам Болонської декларації, — оцінює ситуацію професор Третяк. — Я не згодний, що система «кредитів» обов'язково стимулюватиме студента краще опановувати знання. Акцент треба ставити на поліпшенні змістовності навчання,комп'ютерних технологіях, організації самостійної підготовки».