В гостях у Жириновського

      Віце-спікер Державної Думи Володимир Жириновський, безперечно, є найодіознішим політиком Росії. «Без нього у Росії було б нудно», — сказала якось, характеризуючи Володимира Вольфовича, моя колега з «5 каналу» Аня Гороженко, і я погодилася з нею на всі сто. Щоб зовсім не занудьгувати у передвиборчій Москві з передбачуваними виборами, Володимиром Путіним, начищеним політтехнологами до стану ідеального лиску, і знекровленою та непопулярною опозицією, ми вирішили податися в гості до Жириновського, у Держдуму.

З Думою про Росію

      Для мене це було не редакційне завдання, а просто візит цікавості: «Який він у житті? А як у них, у Думі?». Я ніколи не належала до відкритих або таємних симпатиків ЛДПР чи знавців біографії та пісенної творчості її лідера. Ба, більше, мої знання про Жириновського обмежувалися тим, що він — лютий українофоб, епатажний кадр, який дозволяє собі хлюпнути водою замість аргументів в обличчя опоненту Борису Нємцову просто в прямому ефірі та підняти руку на жінку-журналістку. Голосувати за такого може тільки загадкова «російська душа». Хоча результати грудневих виборів свідчать, що цих душ у Росії чимало. Саме їхня підтримка вивела Ліберально-демократичну партію у трійку переможців, забезпечивши реакціонеру Жириновському і Ко 36 місць у нижній палаті парламенту, тоді як «ліберальне» «Яблуко» Григорія Явлінського чи Союз правих сил включно з Іриною Хакамадою опинилися в явних аутсайдерах.

      Напрошуватися на зустріч довго не довелося: Жириновський завжди знаходить час для спілкування з журналістами. Одного дзвінка прес-секретарю було достатньо, щоб через дві години підніматися на  один з останнiх поверхiв помпезного приміщення Державної Думи Росії, де розташувалася фракція ЛДПР. До речі, потрапити до їхнього парламенту за акредитаційною карткою Міністерства закордонних справ виявилося ще простіше, ніж у нашу Верховну Раду з особистого дозволу Володимира Литвина. І взагалі, мій невеликий досвід спілкування зі знаними російськими політиками показав, що вони є набагато відкритішими, комунікабельнішими і доступнішими для журналістів, ніж наші закомплексовані й ідеологічно упереджені політичні діячі.

      Була п'ятниця, кінець робочого дня, але Володимир Вольфович сидів за робочим столом і зосереджено переглядав якісь папери. На стіні за спиною — карта, на столі — чашка чаю, а так — нічого особливого, бо до розвішаної по стінах партійної символіки, що тільки й торочить про чесність та незашореність ЛДПР, швидко звикаєш. Сусідня кімната для переговорів «розказує» про свого хазяїна трохи більше. Невелике приміщення наскрізь просякнуте димом від сигар — Жириновський багато палить. Тут же увагу відвідувача привертають карта світу з позначеними на ній «гарячими точками», схоже на трон знамените «африканське крісло» і еспандер з грушею та гантелями, скромно складені коло вікна — схоже, віце-спікер розминається, не відходячи далеко від робочого місця.

Путін і його команда

      Під час першої розмови Жириновський був напрочуд спокійний, максимально делікатний і виважений — настільки, наскільки таким може бути Жириновський. Мабуть, втомився від роботи і спілкування з журналістами — після нас він чекав групу Бі-Бі-Сі. Та й питали ми про серйозне — про російську політику.

      — Чому у вас вибори такі дивні і безальтернативні?

      — Проблема одна: досі при владі і в Росії, і в Україні, і в Білорусі комуністи, тому, поки комуністи будуть при владі навіть під іншими прапорами, така безальтернативність і дивизна триватиме. Так само, як за часів радянської влади виглядав дивним блок безпартійних і комуністів. Ми ніякого блоку не створювали, вони самі вирішили, що вони — одна партія, а решта має іти з ними під їхніми прапорами. Це залишки 1917 року. Отож дивизну виборів я можу пояснити тільки небажанням розстатися з владою.

      — Але ж Путіна вважають політиком нового покоління...

      — Але він був у КПРС, він вирощений у КПРС та ще й у спецорганах, він був відданий тій ідеї. Потрапити туди фальшивому комуністу неможливо було. Він як мінімум 20 років був у партії. Це була воєнізована партія, бо треба було управляти величезною країною, тому всі, хто до неї належав, страждає на цей недолік.

      — Навіщо було президенту відправляти уряд у відставку напередодні виборів?

      — Тут є тільки проблема безпеки. У випадку якоїсь нещасної ситуації (он президент Македонії розбився ж) влада опинилася б у руках Касьянова, який є людиною Березовського. Цього не можна було допустити. Тому йшлося про проблеми безпеки. Якби на чолі уряду стояла людина Путіна, то уряд подав би у відставку 15 березня і йшов би звичайний процес виходу у відставку у зв'язку з обранням нового президента і формування нового уряду.

      — Ви вважаєте, що Путіну могло щось загрожувати?

      — За кордоном у Путіна так багато ворогів і такі великі гроші... Он, у Іспанії 300 осіб — у могилі вже. Якщо виділити 3 мільярди доларів, то можна пів-Москви спалити, з такими грішми не можна жартувати. Якби б не було таких великих грошей, небезпека була б меншою. А на тих грошах такий сценарій був би можливим.

      На прощання Жириновський люб'язно дозволив оператору зазняти, як він входить і виходить в кабінет, поставившись до прохання як до обтяжливої необхідності. «Ви їм там приготували наші матеріали, касети?» — перепитав при цьому у своїх помічників. Виявляється, у лідера ЛДПР — талант. Він, не потрапляючи у ритм і такт музичного супроводу, речитативом проговорює як непристойні власні «пісеньки» на кшталт тієї про Біла Клінтона і Моніку Левінські, за яку його мало не позбавили віце-спікерського крісла, або нової, про Джорджа Буша і війну в Іраку, так і старі, радянські, типу «С чего начинается Родина» чи «Ландыши». І тиражує їх на аудіокасетах. Чесно кажучи, без особливого настрою слухати той «спів» ще важче, ніж «шедеври» Михайла Поплавського, проте, кажуть, що й Жириновський має свою аудиторію слухачів.

Син невідомого юриста

      Свою біографію беззмінний лідер ЛДПР переповідав у таких різних інтерпретаціях, що навіть найретельніші дослідники не зможуть звести її до спільного знаменника. Точно можна стверджувати одне: ось уже кілька років Володимир Жириновський позиціонує себе як порядний сім'янин. І це нічого, що його син, 31-річний Ігор (який, між іншим, уже вдруге потрапив у Держдуму за списками партії батька), носить мамине прізвище — Лебедєв.

      У 1996 році розписані ще студентами Жириновський і Лебедєва демонстративно обвінчалися, і відтоді час вiд часу з'являються на публіці разом. Приміром, розказують московські журналісти, приходять удвох голосувати, а потім сідають у різні машини і роз'їжджаються в протилежні боки... Щоправда, про це ви не прочитаєте в написаному просто і невигадливо, наче в школярському творі, «одкровенні» Галини Лебедєвої «По жизни вдвоем». Зате дізнаєтеся чимало інших цікавих моментів із життя легенди російської політики, які пікантно доповнюють нечищені «піарщиками» відомості, що їх можна почерпнути з інтернету.

      Життя і кар'єра Володимира Вольфовича склалися непросто. Народився він 25 квітня 1946 року в Алма-Аті. «У маленькій трикімнатній квартирі, що до війни повністю належала родині породіллі, стрімко, блискавично з'явився на світ малюк — хлопчик», — пише Галина. Він став шостою дитиною у сім'ї Олександри Павлівни Жириновської, «простої російської жінки з дуже складною і трагічною долею». Її чоловіка на той час уже пару років не було в живих. Отож важко сказати, ким був батько Володі, зі слів його сина відомо, що за «національністю» — юрист.

      За однією із неофіційних версій тато відомого політика — із Західної України. Галина ж Олександрівна додає до образу ніколи небаченого свекра нові подробиці: називає його Вольфом Ісааковичем, стверджуючи, що той служив юрисконсулом в лісовому відділі Управління Туркестано-Сибірської залізниці, мав дві вищі освіти Паризького університету, хоча сам був родом зі Східної Польщі.

      «У день мого народження батькові довелося залишити Радянський Союз, так що я ніколи його не бачив», — згадуватиме уже дорослим Жириновський. Цікаво, що, у головного «ліберал-демократа» добрі стосунки з братами і сестрами. Принаймні четверо з них входять до лав ЛДПР і працюють у партії на високих посадах.

      Як відзначали однокласники Жириновського, Володя з дитинства відрізнявся невгамовним характером і скупістю, але, попри це, зміг проявити себе у школі, де непогано вчився. Поступати після її закінчення вирішив у Москву — якщо не в Московський державний інститут міжнародних відносин, то в Інститут східних мов при МДУ. Як поговорюють однокласники, в МДУ Жириновський вступив завдяки активній співпраці з КДБ, проте сам Вольфович це категорично заперечує. «3 липня 1964 року Володимир прилетів у Москву в аеропорт «Внуково» з невеличкою валізкою з найнеобхіднішими речами. І з кошиком полуниці. Мама сказала: «Візьми, може, комусь даси в приймальній комісії, і до тебе краще поставляться», — переказує історію того вступу дружина.

      Так чи інакше, а Володя вчиться, їздить у складі студентського будівельного загону в Угорщину, стажується в Держкомітеті зовнішньоекономічних зв'язків, а потім, на старших курсах їде на практику в Туреччину, куди йому дуже хотілося потрапити, тим більше, що турецьку мову він знав. Через кілька тижнів після від'їзду делегації інженерів факультетом поповзли чутки — Жириновський сидить у турецькій тюрмі за пропаганду комуністичних ідей. Сьогодні ВВЖ заперечує факт пропаганди, каже, що він нічого не робив, а просто роздавав туркам значки з портретом чи то Пушкіна, чи то Леніна і агітував протистояти капіталізму страйками...

Політик часів путчистів

      Пробувши в казематі кілька місяців, майбутній елдепеерівець повертається в Москву. Після інциденту в Туреччині на тривалий час він став невиїзним і здавалося, що його кар'єра розвідника закінчилася назавжди. Тому Жириновський страшенно не любить турків (утім, як і представників багатьох інших націй) і вважає, що Росії без сусідства з Туреччиною жилося б дуже добре.

      Приїхавши в СРСР, він працює у редакціях кількох видавництв, де помічали, що той тільки перекладає папірці, часто змінює роботи. У цей період він встигає одружитися, народити сина і розбігтися зі своєю половиною через любов до інших жінок.

      Політична кар'єра Жириновського почалася уже після перебудови. На початку 90-х він створив і зареєстрував у досі однопартійній РРСФР Ліберально-демократичну партію, саме тоді, як Верховна Рада СРСР скасувала відому 7-му статтю. Проте справжній скандальний імідж, а відтак і перші дивіденди, Жириновський заробив у серпні 1991 року, коли ходив на мітинги й агітував на підтримку ГКЧП. Він просто виходив на вулиці під час путчу із закликами підтримати путчистів, завдяки чому за кілька місяців надбав чимало прихильників.

      З часом Жириновський почав змінювати свої позиції на дещо м'якші, проте весь час робив ставку на протестний, радикально налаштований і незадоволений владою електорат. Він тричі висував свою кандидатуру на президентських виборах. Проте останні рази його не розглядали як самостійного гравця, а лише як силу, здатну відібрати частину голосів у комуністів. Сам Володимир Вольфович такі звинувачення відкидає категорично і вважає, що за ЛДПР — велике самостійне майбутнє.

Слабкий Кучма і зручний Янукович

      «Українське телебачення? Якби в 1991 році переміг не той уральський дроворуб (тобто Борис Єльцин. — Авт.), а я, то були б ви не українським, а київським телебаченням», — на виборчій дільниці нас зустрічав справжній, а не умиротворений Жириновський. Він зізнається, що любить українські галушки і вареники, але навіть не допускає думки, що українці мають право на самовизначення, тому в своїх національних поглядах солідарний із реакційними чорносотенцями, які впливали на політику в імперській Росії на початку ХХ сторіччя. Хоча за подіями в Україні Володимир Вольфович стежить досить пильно. І знаєте, кому найбільше симпатизує, — Віктору Януковичу.

      — У вас там, в Україні, всі ліві, слов'яни ліві всі. Правий кандидат потрібен, а ви з Кучмою там усі боретеся.

      — З ним боротися не треба?

      — Не треба, звичайно.

      — Вам подобається хтось із українських політиків?

      — Напевно, Прем'єр-міністр ваш сьогоднішній. Певно, він буде кращим, ніж той ваш Ющенко.

      — А чим Ющенко поганий?

      — Ваш Ющенко — це наш Явлінський, Нємцов. Раз в Америці жив, дружина американка — це варіант Саакашвілі.

      — А Янукович чим гарний?

      — Янукович, він хоч із російськомовної України, дніпропетровський.

      — Донецький.

      — Так-так, донецький. Ми за проросійських, вони нам все-таки за поглядами ближчі.

      — А Віктор Медведчук?

      — Ну він теж з тієї серії.

      — А якщо Кучма балотуватиметься втретє?

      — Кучма — слабкий. Так не можна. Обдурив нас усіх: обіцяв, що російська мова буде державною, Крим буде нормальним. Цей у Молдові, Воронін, — теж такий. На плечах росіян приходять до влади, а потім їх кидають. Це їм усім боком вилізе.

               Цікаво, що погляди Жириновського на українську політику в Москві поділяють не лише його прихильники. Комплекс старшого брата і невитравна віра в неспроможність України існувати самостійно підтримують надію на реінкарнацію Радянського Союзу в тій чи іншій іпостасі. Цей суспільний стереотип потрібно знати, щоб знайти, що йому протиставити, окрім президентської книжки «Україна — не Росія» (яка, між іншим, у московських книгарнях стала бестселером у лютому).

      Прощалися з Володимиром Вольфовичем ми у штабі ЛДПР. Сходи вниз прикрашали фотографії лідера з президентом Путіним, з виборцями, з мером російської столиці Лужковим, з іншими політиками від влади — з усіма тими, кого він дозволяє собі критикувати останніми словами. Чи вони дозволяють йому себе критикувати — такого неординарного і насправді дуже передбачуваного політика вигідно мати під рукою. Тому він цілком заслужив на власний пам'ятник, удвічі зменшену копію оригіналу, вилиту з бронзи, яка, на щастя, стоїть не на одній з вулиць Москви, а скромно, в партійному коридорі.

Москва.