Відкриття пам’ятної дошки на місці «процесу СВУ» в Харкові.
У березні — квітні 1930 року в приміщенні Харківського оперного театру відбувався процес над 45 членами СВУ-СУМ, серед яких були відомі діячі української культури: Сергій Єфремов, Володимир Чехівський, Володимир Дурдуківський, провідники Спілки української молоді (СУМ) Микола Павлушков та Борис Матушевський. По суті, цей процес започаткував масові репресії української інтелігенції та селянства. Про значення цієї події для радянської влади промовисто свідчить те, що у слідстві брали участь не лише працівники ГПУ, а й провідні на той час діячі КП(б)У на чолі з Миколою Скрипником.
Нещодавно Спілка української молоді за сприяння Міжнародного благодійного фонду «Смолоскип» встановила пам'ятну дошку на будівлі старого оперного театру на вулиці Римарській, 21, де 74 роки тому відбувся «процес СВУ». Меморіальну дошку освятив архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко). Владика Ігор вказав, що відкриття реальної історії протистоїть ілюзорному світові совєтського карнавалу зі святами на кшталт «8 березня» та «23 лютого», з плеканням фальшивої романтики «ленінського комсомолу». І що героїзм жертв «процесу СВУ» полягав у збереженні почуття власної гідності, у відмові прийняти запроваджувані більшовиками правила гри. На відкритті пам'ятної дошки виступили голова Всеукраїнської СУМ Олександр Задорожний, голова Харківської організації СУМ Кость Черемський, народний депутат України, керівник Харківського обласного штабу «Нашої України» Володимир Філенко, представники місцевих органів влади та громадськості міста. Нагадаємо, що минулого року Спілка української молоді встановила на фасаді головного корпусу будівлі колишнього Харківського університету меморіальну дошку на честь видатного громадського діяча, одного з ідеологів українського націоналізму Миколи Міхновського, що у лютому 1900 року виступив тут із маніфестом «Самостійна Україна».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
