Учасники експедиції «Нашої України» біля українського хреста в Сандармосі. (Василя ОВСІЄНКА.)
У наші дні подорож на Соловки та в урочище Сандармох для нас є ніби покаянням, своєрідним паломництвом до багатотисячних «кладовищ без могил». У 1930-ті роки карельська земля прийняла в себе біль і передсмертний стогін тисяч сильних духом людей. Їхні душі прагнуть заспокоєння і пам'яті, так само, як душі живих потребують повноцінного входження своїх «скошених» попередників до усвідомленої хроніки історії.
На сьогодні в Карелії є кому піклуватися про місце пам'яті наших загиблих земляків. Адже, за передостаннім переписом, у цій автономній республіці РФ мешкає до 40 тисяч українців. Нещодавно на пропозицію колишнього політв'язня Василя Овсієнка архітектор Іван Кушнір розробив проект дерев'яної каплиці, яку планують збудувати в урочищі Сандармох. Про задум встановлення каплички і про життя українців на землях стародавніх скандинавів для читачів «УМ» розповіла голова Товариства української культури Республіки Карелія «Калина», член Української всесвітньої координаційної ради Лариса СКРИПНИКОВА.
— Пані Ларисо, побутує думка, що Соловки й Сандармох — це забутий всіма край. Чи є там, усе ж таки, якісь знаки пам'яті про те, що відбувалося там більш як півсторіччя тому?
— Я вважаю, що державний меморіальний комплекс «Сандармох» добре влаштований, до уряду Карельської Автономної Республіки тут немає претензій. Кожен народ може ставити там свою відзнаку. Поляки встановили великий пам'ятний хрест, є також пам'ятник від мусульман, і є окремі хрести зі світлинами страчених, знаки, які дозволили встановити родичам розстріляних. До них приходять люди, приводять дітей, плачуть. Місце там дивне, — високі сосни, якась особлива атмосфера. От я з вами про це розмовляю — і в мене пішли мурашки по тілу. Там і страшно, і тривожно. Може, то містика, але одного разу наш хор їхав повз те урочище виступати. Погода була сонячна-сонячна. Я запропонувала: «Давайте тихенько заспіваємо Шевченкову «Тополю». Може, почують душі...» Ми заспівали — і раптом дощ пішов... Коли дивишся списки загиблих, стає страшно... Поети, художники, священики. І — конюх... За що можна було розстріляти конюха? Тут глибшає відчуття того, що всі люди рівні перед Богом.
— Мабуть, тому ті, що пам'ятають про душі, вирішили поставити на місці страти людей не просто пам'ятник, а каплицю. Як вдалося отримати дозвіл на місце для неї у Карелії?
— Ідея збудувати капличку знайшла дуже сердечний відгук у Віктора Ющенка (його батько працював на спорудженні Біломорканалу) і блоку «Наша Україна». Ще минулого року Віктор Андрійович телефонував мені у Петрозаводськ і запитував, чи може наша громада взятися за організацію такого будівництва. Адже якби про це клопоталися громадяни України, виходило б, що одна держава просить в іншої права на землю. Інша річ, коли з таким проханням звернуться свої ж, громадяни Росії, з товариства української культури. Справді, уряд Карелії на диво швидко задовольнив наше прохання, й упродовж двох місяців ми отримали офіційний дозвіл на ділянку. Мiжнародний фонд «Україна 3000» (Фонд Віктора Ющенка) виділив 10 тисяч гривень на спорудження цієї каплички. Це найвагоміший внесок, який ми маємо на сьогодні. Перед цим у серпні минулого року ми біля українського хреста в урочищі Сандармох зібрали від людей 2 390 російських рублів і 90 доларів.
— А загалом українці часто приїжджають у Сандармох?
— З України приїжджають кожного року 5 серпня — в День пам'яті жертв політичних репресій. Бо саме за наказом НКВС СРСР від 5 серпня 1937 року розпочалася операція з «очищення» суспільства від категорій, які не годилися для будівництва комунізму, відповідно до постанови Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи». Тому з 1998 року День пам'яті жертв політичних репресій у Сандармосі відзначають 5 серпня. Дуже багато людей приїжджають з Рівненщини, головним чином члени Організації українських націоналістів, переважно молоді. Завжди приїжджають священики, правлять на місцi загибелі службу Божу. А ми, українці Карелії, буваємо там частіше. Хоча й від Петрозаводська це досить далеко — 230 кілометрів. Завжди кілька днів по Великодню приносимо квіти і біля пам'ятного хреста читаємо вірші політв'язнів, згадуємо загиблих. У серпні приїжджаємо разом з паломниками з України і потім ще восени — щоб перед зимою прибрати біля хреста і згадати наших земляків.
— Цим займається старше покоління українців. А чи молодше якось долучається до спадщини, колективної пам'яті? Є у вашій громаді діти?
— Є, ми возили їх у Сандармох минулого року, а на цей рік запланували запросити українських дітей не тільки з Карелії, а й iз Мурманська, Архангельська і Санкт-Петербурга і влаштувати для них конкурс знавців української мови, а потім повезти їх у Сандармох. Щоб вони змогли, повернувшись до своїх міст, переповісти про все одноліткам. Бо діти мало знають про те, що там відбулося.
— А у вас є недiльна школа для українських дiтей?
— Школи немає, але цього року почали працювати курси української мови. Минулого року наші діти були в «Артеку», там з кимось познайомилися, почали листуватися і несподівано прийшли до мене й сказали: «Ми хочемо вивчати українську мову». Мені, як кажуть, ніби Бог по серцю провів. Прийшли 10 дітей і 7 дорослих. І сьогодні у нас є дві групи з вивчення української мови, чудова вчителька, Броніслава Ковальська.
— У Карелії немає українських газет?
— Немає. У нас є державна газета «Карелия», раз на квартал її розділ «Земля Карельская» віддається повністю якій-небудь національній громаді. Частину свого матеріалу ми даємо там українською мовою. І все це — за рахунок карельського уряду.
— Тобто карельська влада вам не заважає?
— Не заважає, це точно. І, порівняно з іншими регіонами Росії, допомагає. Ми маємо, хоча й маленьке, приміщення у Центрі національних культур, за яке ми не платимо. У нас декілька творчих колективів при цьому центрі — великий хор «Українська пісня», дитячий гурт «Українські ластівки», «Земелюшка». Звісно, у дітей немає українського вбрання, вони співають українських пісень, вбрані в карельські сарафани. І ми просили б Велику Україну допомогти нам роздобути українські строї. Але ж усі ці українські ансамблі в Карелії мають керівників — хормейстера і концертмейстера, які отримують державну платню. Далеко не кожна українська громада Росії може цим похвалитися. Навіть у Петербурзі товариство, старше за наше на декілька років, не має штатних працівників.
Щороку ми влаштовуємо Шевченківські читання, Дні української культури. Невеличку допомогу дають Міністерство культури Карелії і Державний комітет у справах національностей і міграції. Наприклад, цього року на Дні української культури виділили 5 тисяч російських рублів, менше тисячі гривень. Це дуже мало, по суті, нічого. Адже треба орендувати пристойний зал, запросити гостей, і це вже наша турбота: десь просимо кошти, знаходимо добродіїв. До речі, хоча наше товариство й поважають, але коли приходимо просити гроші, часто кажуть: «Ось фінському товариству допомагає Фінляндія, як і карелам. Німецькому товариству допомагає Німеччина. А Україна вам допомагає?». То минулого року наш, український, Держкомнац нам допоміг, і я тепер можу скрізь казати: «Так, допомагає». По-перше, 30 наших дітей були у таборі «Артек» за кошти України. Минулого року, на 10-річчя товариства, до нас приїхала велика делегація Української всесвітньої координаційної ради (УВКР), були тележурналісти з каналу «1+1», які зробили серію передач. Те, що приїхала офіційна делегація, відразу підняло нас в очах адміністрації. У вересні минулого року ми організували за допомогою українського Держкомнацу велику міжнародну конференцію на тему «Українці європейської півночі», присвячену 200-річчю від дня смерті Петра Калнишевського. Тоді також приїжджала делегація з УВКР, і інтерв'ю з її головою, паном Михайлом Горинем, показували по карельському державному телебаченню. До того ж «Наша Україна» організувала експедицію українських істориків, митців, журналістів на Соловки і до Сандармоха. А заступник міністра у справах друку Ванда Патенко на моє прохання підняла архівні документи і зробила на цій конференції доповідь про внесок українців у господарство і розвиток Карелії. Ми, українці, наші батьки, діди стільки внесли в розвиток Карелії, що та допомога, яку зараз нам дають, не є милостинею — ми її заробили.
Шановне панство! Дорогі друзі, земляки!
До вас звертаються українці Карелії. Людям усього світу знайоме слово «САНДАРМОХ». Це назва урочища в карельських лісах, де в проклятих 1930-х роках сталінські кати знищили десятки тисяч людей різних національностей. Там закатовано близько 500 українців — цвіту, гордості нації. Серед них: письменники Валер'ян Поліщук, Мирослав Ірчан, Валер'ян Підмогильний, професори Сергій Грушевський, Микола Зеров, Петро Зозуляк, режисер Лесь Курбас, міністр освіти Директорії УНР Антін Крушельницький та його сини Богдан і Остап та багато інших синів і дочок нашої України.
Світла їм пам'ять!
Наша громада має мрію і поставила перед собою мету її здійснити: встановити капличку в урочищі Сандармох, укласти повні списки українців, страчених там, і розіслати ці списки по місцях їхнього проживання до арешту, щоб встановити там пам'ятні знаки з їхніми іменами. Будемо вдячні всім за допомогу в цій справі.
З пошаною і вдячністю голова Товариства української культури Республіки Карелія
Лариса СКРИПНИКОВА.
Реквізити банку:
ФБ Петрозаводский филиал ЗАО «Балтийский банк» г. Петрозаводск
Корреспондентский счет: 30101810000000000752
БИК: 048602752
ИНН: 7834002576
Транзитный счет: 40703840900120917768
Урочище Сандармох — «обычное место расстрелов» на півдні Карелії, поблизу Біломорканалу. Загалом, тут у 150 ямах є прах майже 9 тисяч знищених людей. 1 липня 1997 року санкт-петербурзький і карельський «Меморіали» знайшли в Сандармосі місце розстрілу «Соловецького етапу» — 1111 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН), серед яких було близько 300 українців (письменники Микола Зеров, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, засновник театру «Березілля» режисер Лесь Курбас, історик Сергій Грушевський (брат Михайла Грушевського), педагоги Крушельницькі, науковець Михайло Павлушков), видатні діячі інших націй. Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СРСР. Та все ж чи не найбільше постраждали українці, бо вони, з глибокою релігійністю, волелюбністю, не годилися для будівництва комунізму: народ цілковито планувалося замінити.
27 жовтня 1997 року, в 60-ту річницю початку розстрілiв соловецьких в'язнів, у Сандармосі відбулося перше їх ушанування, організоване петербурзьким «Меморіалом» та місцевою владою. Тоді Євген Сверстюк встановив в урочищі різьблений дубовий хрест роботи скульптора Миколи Малишка.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
