Музей історії космонавтики у Житомирі. Більшість екскурсоводів України завчили тексти, написані ще в радянські часи. (Фото Укрінформ.)
На Волині вдавалися до цього міцного вислову, щоб зупинити людину, яка плете нісенітниці так, наче має тебе за дурня. При тому зупиняли без усіляких церемоній... З приходом більшовиків у 1939–му «сон рябої кобили» твердо узаконився в агітпунктах, відкритих у кожному селі й при кожній школі, і то вже зупиняти не можна було. У Сибір вивозили навіть таких, що не потакували брехунові. Особливо навантажували брехнями екскурсоводів, бо ж то вважалося унаочненою агітацією. Їм замовляли текст, їх перевіряли на ідейність, і кожен затямив: «маслом каші не зіпсуєш».
Не знаю, чим зайняті тепер відділи культури і туризму. Часом здається, що вони ксерокопіюють старі конспекти і навіть вискакують із ними на сторінки преси. Ось Алла Гаврилюк із Волині надрукувалася в газеті «День» (до речі, по сусідству з дуже змістовними, інформативними публікаціями). Мабуть, редактор із першого речення повірив, що далі піде «глибинний пласт цікавої інформації», а може, «еліта–тур» підкупила обіцянкою подорожі «по непройдених стежках України».
Насправді, усе виявилося лихим жартом: автор веде нас зачовганими дорогами агітпропу. Насамперед, зробимо тур по іменах. Виписую: М. Островський, Святоша, Міцкевич і Словацький, Острозький, Федоров, Олександр III, Тотлебен, Карбишев, Кутузов, Терещенки, Катерина II... Відчуваєте, що до тієї несумісної компанії бракує Сталіна? Є! Але тут потрібна ширша цитата: «укріплення назване в народі лінією Сталіна!». Цікаво, коли це на Волині жив такий народ, який міг щось назвати осоружним іменем Сталіна? Волиняни могли хіба що сказати: «лінія Сталіна на винищення народу»...
Що ж стосується оборонних ліній, то кмітлива бабуся з–під Ковеля може вам пригадати: «совєти перед тим, як утікати, понавозили сюди тисячі танків. Чи то у них бензину не вистачало, чи в голові того Сталіна чогось не вистачало, але всі ті танки покинули німцеві. Казали люди, що їх було з вісім тисяч...».
Гріх було б пропустити ще один «інформативний» абзац з іменами, які мають принаджувати туристів: «доля письменника В. Короленка та поета Сашка Чорного пов’язана з Житомиром, містом, в якому відкрито музей В. Короленка — творця радянської космонавтики». Не знаю, який райком комсомолу затверджував текст, що його подала нам із деякими осучасненнями та авторка, але рівень зберігся. Ще там, де з патетичним захватом розповідається, що «три тисячі картин соціалістичного реалізму зберігається в сільському осередку, створеному з ініціативи Й. Д. Бухунчука», можна якось перекліпати. Але той «музей В. Короленка, творця радянської космонавтики», свідчить не лише про національну глухоту екскурсовода, а й про нерозрізнення письменника В. Короленка і генерального конструктора Сергія Корольова. Куди вже до таких «тонкощів», як українське походження Корольова, старанно приховуване співцями імперської слави...
Наші горопашні агітатори совкової школи уявлення не мають про національні постаті, про національне обличчя краю, про його духовних будителів, і про світила на зоряному небі краю. Для них досить згадати Лесю Українку, яка написала «Лісову пісню» нібито «в улюбленому селі Колодяжному» (насправді «Лісову пісню» Леся Українка написала у Грузії)... А вже про Олену Пчілку, про Уласа Самчука, про В’ячеслава Липинського, великого математика Кравчука — про те «нас у школі не вчили». В школі чи не вчили, чи не навчили. А про полковника Івана Богуна під Берестечком! Тільки зовсім глухий міг не почути, як розголошує те велике ім’я волинська поетка Євгенія Лещук — в усіх куточках України.
На жаль, у Міністерстві культури і туризму України, мабуть, не дуже розуміють, що тисячі екскурсоводів в Україні, замість будити національну гідність і давати знання про історію краю, затьмарюють свідомість людей примітивною лжеінформацією і недолугими легендами про зустрічі цариці Катерини з коханцями, про висаджені царицею алеї, і навіть про кущі, які бачили Гітлера. З великим соромом пригадую екскурсію по Вінниччині, де неодмінно вам покажуть мумію доктора Пирогова, з якого нерозумні нащадки зробили експонат для огляду, зігнорувавши християнськими принципами і педагогічним вченням цієї видатної людини. А потім повезуть вас на узлісся — подивитися на уламки бетону з бункера, де нібито перебував Гітлер. У Німеччині збереглося багато будинків, таких, що пам’ятають Гітлера, але не збереглося людей, які хочуть його пригадувати...
От ми й дивуємося, чому нам соромно слухати засідання обраних нами депутатів Верховної Ради, і чому досі стоять начищені до блиску пам’ятники учителеві світового тероризму. Чому раби ХХІ століття будують пам’ятник засновниці кріпацького рабства, блудливій цариці... Чому рецидивіст балотується в президенти України з великою підтримкою мас... Чому в найгарнішому у світі місті ми живемо посеред сміття і бруду...
Чого дивуватися? Нам забивають голови сміттям систематично і скрізь, навіть у громадському транспорті. Не конче ж говорити в вічі, що ви — ніхто. Комплекс меншовартостей прищеплюється примітивом, чужою попсою, дурними розмовами екскурсоводів, які у Вінниці не помітили слідів Михайла Коцюбинського, зате шукають слідів окупанта. Комплекс меншовартості нав’язують пам’ятники і вулиці, названі іменами катів нашого народу. А головне — порожнеча на тому місці, де мала б бути пошана і вдячна пам’ять до тих, що будували народні святині і живили дух наших предків.
У Галичині побудовані каплички на місці загибелі повстанців. У Варшаві побачите букетик квітів на вулиці в місцях розстрілу громадян під час окупації... Я хотів би поставити питання перед адміністраціями і громадами українських областей, передусім Волині: чи стоять хоча б хрести на тих місцях, де полягли герої УПА? Чи приносять школярі на ті місця квіти? Доки такої культури пам’яті в народі не буде, даремно ми будемо вимагати офіційного визнання УПА. Чорні сили переслідувачів українського національного руху братимуть гору. На них працює, окрім агентури, також інерція совєцького агітпропу.
Якби скласти список телеканалів і видань у Росії , та й в Україні, що працюють на дискредитацію незалежності України і на виховання комплексу нижчовартості в українців, то цьому спискові не було б чого протиставити. Окрім, хіба, здорової природної сили нації. Але коли б ще заглянути, що діється у школах і культурно–освітніх закладах, де байдужість єднається з неуцтвом і відсутністю національної гідності, то мали б уявлення про електорат, який просто не розуміє, що націю має представляти господар із почуттям гідності і порядним іменем. І він має постійно нагадувати про національні пріоритети та моральні вартості, без яких Україна — тільки край степів, озер і лісів... Край, де не орано і не сіяно. Де самосівом плодиться бур’ян. Де сон рябої кобили розповідають не десь у Феодосії, а на Волині, густо политій кров’ю борців за волю... І так триває 18 років незалежності. І то вже тривожно.
До свята незалежності в Україні варто нагадати прості істини. Здобуття незалежності — то тільки набуття умов для виховання вільних громадян із вчорашніх лукавих слуг режиму. Їх комплекс меншовартості нагинає додолу, а нахил до конформізму переважає прагнення до волі. В наших умовах за національну незалежність треба боротися скрізь і щодень. Століттями в Україні виховувалися «тутешні», а не свідомі громадяни. «Тутешні» не лише селюки, а й учителі, екскурсоводи...
Коли кадебісти виловлювали всіх, у кого помітили прояв національної гідності, «тутешні» вдавали, що вони нічого не чули і не знають. Усі антиукраїнські сили, на які спирався комуністичний режим, залишилися в Україні при своїх привілеях. Ніде вони не поділися. І нікого не бояться. Вони тиснуть на «тутешніх», звичних до послуху.
Хто чинить опір їм, той і є громадянином України. Хто обстоює право, свою мову і культуру, той і є громадянином України. Обстоювати, захищати, підтримувати — завжди нелегко.
Україна нині, як ніколи, потребує чесних, активних, свідомих громадян. Україна потребує також тих, хто нагадує, підказує і говорить і «тутешнім», і зайдам, правду у вічі. Україні потрібне очищення від спадщини рабства, боягузства і брехні, примусово нав’язуваної у школах. Ми будемо гідними своєї незалежності, коли боротимемося за неї скрізь і постійно з гідністю господаря.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
