Коли я йшла на зустріч із найстарішою мешканкою Деснянського району столиці, то трохи хвилювалася. Чи може мені щось розповісти жінка, якій «перевалило» за сто? Ось із такими невеселими думками я подзвонила в 11–ту квартиру і... була приємно здивована. Переді мною стояла бабуся з добрими і водночас допитливими очима. Усміхаючись, запросила до квартири. До кімнати вона йшла без палички. На вигляд жінці даси 85—90 років, не більше. Хоча Марія Якимівна Мироненко нещодавно відсвяткувала свій 101–й день народження.
У народі кажуть: старість не приходить із добром: коли не з кашлем, то з горбом...
«Не завжди так, — усміхається у відповідь бабуся Марія. — На здоров’я я не скаржуся. Лікарів усе життя намагалася оминати та й зараз їх не тривожу. Це в моєї старшої донечки, Галинки, то голова болить, то кров’яний тиск стрибає, то ноги не хочуть ходити. Доводиться «швидку» їй викликати».
«Щойно був лікар. У неї тиск 135/85, а в мене 180/95, — приєдналася до нашої розмови 79–річна Галина Павлівна, донька довгожительки. — За все життя мама тільки один раз звернулася до лікаря.
У 50–х роках підірвалася в коморі, тягаючи 50–кілограмові лантухи. Довелося в Конотопі робити операцію. Привезли її додому, а вона одразу взялася за роботу».
Марія Якимівна народилася у селі Ново–Мутін, що на Сумщині, в заможній родині. Батька Марусі розстріляли з іншими односельчанами як куркулів. Багато довелося пережити і в роки війни. Коли почалася Велика Вітчизняна, все село прийшло з іконами на місце зруйнованої більшовиками церкви і молилося за перемогу. Потім чоловіки пішли в ліс.
Німці ввійшли в село в 1941–му вночі. Позаймали хати, вирізали усіх свиней, переловили птицю. Уся праця лягла на руки жінок та дітей. «Троє сусідів стали поліцаями, — згадує Галина Павлівна. — Інші односельці допомагали, чим могли, партизанам. Мама вночі варила картоплю, клала у вузлик хлібину, шматок сала, пляшку з молоком та відносила в ліс. Іноді до нас уночі приходили партизани. Помиються, поїдять, щось тихенько поговорять і так само тихо вночі щезнуть. Ранком у селі підіймався шум–гам, приїжджав загін німців. Починали шукати партизанів по всіх хатах».
«Пам’ятаю, як після відступу наших у двір зайшов військовий льотчик, — додає Марія Якимівна. — У нього на комірці були кубики. Високий, худий, очі запали, одяг подертий. Попрохав тільки води, розпитав про німців та побіг до лісу. Цього офіцера з товаришем помітили у лісі поліцаї. Невдовзі наїхало багато німців із собаками і почали прочісувати край лісу. Льотчиків, які відстали під час відступу нашої частини, допитували всю ніч. Усе село тремтіло і плакало від жахіття, яке чинили німці під час допиту. Вони закладали їхні пальці у щілини дверей, били ногами і палицями, цькували собаками. На розстріл вони йшли самі, похитуючись, підтримували один одного. На страту зігнали все село. Собаки гавкали і рвалися з повідків, дорослі голосно молилися і плакали, а діти не витримали цього видовища і, плачучи, побігли в село».
Уночі Марія Якимівна пішла до партизанів і все їм розповіла. Наступного дня вони піймали у лісі запроданців і розстріляли...
Виживали в роки війни, як могли. За городом родини Мироненків починався ліс, а зовсім поруч протікала річка Сейм, а далі — озера. Водоймища кишіли рибою, а ліс годував горіхами, ягодами, грибами. Окрім того, все село завело корів у глухий ліс. Там по черзі за ними доглядали. Молочка вистачало і селянам, і партизанам. У лісі, у викопаному льоху, ховали ягоди та солоні гриби в діжці. Так і вижили.
Чоловік Марії Мироненко загинув у перші місяці війни під Мінськом. Тож на її руках зосталися троє дітей та старенька мати. Вдову–солдатку ніхто не жалів. Уся робота лягла на її плечі: після війни обробляла 47 соток городу, тримала худобу, птицю, щоб велика сім’я мала, що їсти цілий рік. Вставала дуже рано, о четвертій ранку вже доїла корову, готувала поїсти і бігла на ферму. «Я з шести років уже допомагала поратися по господарству, — згадує Галина Павлівна, — та доглядати за двома братиками».
Марія Мироненко працювала у колгоспі до 88 років. Але літа брали своє... Все життя дуже гарно вишивала хрестиком, в’язала гачком. Сусіди їй замовляли рушники на весілля. А 11 років тому донька забрала її до себе в Київ.
На останок цікавлюся у Марії Якимівни її рецептами довголіття. «Усе життя треба фізично працювати, але не перевтомлюватися, — каже довгожителька. — Не тримати в серці образи, бути лагідним до людей. Лікуватися травами, а їсти — усе, що душа забажає». Донька довгожительки каже, що її мати дійсно ніколи не дотримувалася ніякої дієти: «Їсть усе підряд: холодець, наваристий бульйон, а також смажене, печене, солоне. Любить смачно приготовану їжу. Коли п’є чай, то цукор обов’язково кладе ложками. І ніякого діабету. Та й на свій день народження їла все, що було на святковому столі».
Довгожительку вже привітали полковник у відставці Федір Копєйко з Ради ветеранів району та помічник районного депутата Микола Сьомін. А від районного соцзабезу прислали перукаря, який і матері, і доньці зробив святкові зачіски. Рідні довгожительки кажуть, що з новою стрижкою бабця Марія помолодшала років на п’ятдесят...
Людмила КОМЛИК
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
