Іван Фундуклей (1839—1852)
Мав посаду «цивільного губернатора Києва» і надзвичайно багато зробив для столиці. На власні кошти вкрив бруківкою Андріївський узвіз, побудував перший у місті фонтан. Звів будівлю першої київської Думи та ланцюговий міст через Дніпро. Налагодив роботу митниці міста, покращив умови утримання арештантів у тюрмах. Після повені 1845 року організував систему допомоги постраждалим — жертви стихії отримали право на матеріальні позики для відновлення помешкань та тимчасове проживання у Контрактовому будинку на Подолі. Фундуклей з власної кишені сплачував друк книжок про Київ (і сам безпосередньо брав участь у процесі їх написання). За наукові розробки був обраний почесним членом Київського університету.
Павел Демидов Сан–Донато (1870—1874)
Один із найбільш відомих російських бізнесменів ХІХ століття, власник уральських рудників, заводів та фабрик виявився на додачу також італійським князем Сан–Донато (титул пожалуваний королем) та... київським столичним головою. Про Демидова–мера майже нічого невідомо, окрім того, що обійняв він свою посаду в 1870–му, а через кілька років відмовився балотуватися на наступну каденцію, мотивуючи це неналежним станом здоров’я. Демидов займався меценатством — жертвував кошти на відкриття у місті гімназій, училищ та лікарень.
Василь Проценко (1901—1905)
Перший, очевидно, «корупційний» мер. До того ж — неабиякий самопіарщик. Пробившись у депутати міської Думи з вихованців духовної семінарії, Проценко очолив комісію з будівництва Дніпровської гавані. Газети того часу звинувачували його у перевитраті бюджетних коштів та збагаченні на цьому проекті. Проценко ж, навпаки, зумів переконати громаду у власних непересічних заслугах — він балотувався та переміг на виборах міського голови. Проте скандали переслідували його усі чотири роки. Київського мера звинувачували також у тому, що водопровід, освітлення та міський трамвай він за хабар передав у руки підприємців–монополістів.
Іполит Дьяков (1906—1916)
З 1902 року — депутат Думи, голова «театральної комісії». Спортсмен–аматор, автомобіліст. Захоплювався моделями літаків, на які витрачав безліч часу. За його правління було відкрито Педагогічний музей, а Комерційний інститут прийняв перших студентів. Разом із дружиною володів «Гранд–Отелем» на Хрещатику.
Ян Гамарник (1919—1923)
Розділив Київ на п’ять районів та проклав боярську «вузькоколійку».
Пантелеймон Свистун (1925—1927)
Життя репресованого та розстріляного у 1938 році Свистуна згадується у романі Івана Багряного «Сад Гетсиманський». На жаль, це фактично й усе, що відомо про цього київського мера.
Юрій Войцехівський (1927—1932)
Увів в експлуатацію київську районну електростанцію та змусив киян брати участь у масових соціалістичних змаганнях.
Мери 30–х років
Із калейдоскопічною швидкістю за неповні дев’ять років на посаді міського голови змінилось шестеро мерів: Іван Воробйов, Василь Биструнов, Рафаїл Петрушанський, Павло Христич, Микола Пашко та Іван Шевцов. Дані про їхню київську діяльність фактично відсутні.
Олександр Мезько–Оглоблін (1941—1943)
Постать неоднозначна. Був столичним головою «при німцях» і не втручався у політику окупаційної влади. Натомість зосередився на господарстві: при ньому відновили рух трамваїв та подачу електрики. За словами свідків, напередодні масових розстрілів у Бабиному яру намагався вступитися перед фашистами за євреїв, проте німецький військовий комендант Еберхард вказав Мезьку–Оглобліну на його справжнє місце. Після звільнення Києва втік спочатку до Львова, а потім — за кордон.
Федір Мокієнко (1944—1946)
Про першого післявоєнного київського мера довідники пишуть доволі пікантно: «особливу увагу він приділяв збільшенню кількості київського населення, яке за 1944—1946 роки зросло з 250 тисяч до 472 тисяч осіб». Очевидно, йдеться про повернення до рідних пенатів евакуйованих мешканців столиці, забезпечення їх роботою тощо. Роль Мокієнка є не надто вдячною: про цього столичного голову відомо те, що він «розчищав Київ від руїн». Масштабне будівництво мирного часу відбувалося вже не при ньому.
Федір Чеботарьов (1946—1947)
Відомий не надто шляхетними вчинками у 1933–му, зокрема участю у «партійних чистках». Як мер Києва за рік правління зробив небагато: відновив зруйнований автомобільний міст через Дніпро. А ще залишив по собі не найкращу пам’ять — як людина надто жорстка та амбіційна.
Олексій Давидов (1947—1963)
Діяльність цього мера — це безліч плюсів і один величезний мінус. З іменем Давидова пов’язане відкриття метро, яке у 1960 році складалося з п’яти станцій на нинішній «червоній гілці», а також побудова мосту Патона. (Тоді вперше у світовій практиці півторакілометровий перехід через водний простір створювали методом електрозварювання). За часів правління Давидова у Києві побудовано нові житлові масиви Нивки, Русанівка, Березняки; відновлено роботу заводів та підприємств, розбудовано лінії наземного транспорту. При цьому, одначе, саме Давидовим прийнято рішення про скидання у Бабин Яр чотирьох мільйонів кубічних метрів рідких відходів, що спричинило 13 березня 1961 року жахливу за наслідками Куренівську трагедію. Зсув ґрунтів тоді забрав життя кількох сотень киян.
Михайло Бурка (1963—1968)
«Батько» «хрущовок» та київських стадіонів. Саме при ньому на околицях Києва почали зводити чотирьох–п’ятиповерхові панельні будинки без ліфта та сміттєпроводу, котрі все одно були справжнім подарунком для мешканців міста, багато з яких не мали власного житла і вдовольнялися тимчасовими бараками.
Володимир Гусєв (1968—1979)
Побудував один із найбільших на той час житлових масивів — Оболонь. Ввів поняття «заповідні зони», «зони охоронюваного ландшафту», «регулювання забудови» тощо і свято дотримувався духу й букви цих понять. До успіхів Гусєва слід віднести значне розширення меж міста, зведення Московського мосту та відкриття у 1977 році трьох станцій Куренівсько–Червоноармійської лінії метро. Як партійний функціонер Гусєв сміливо відстоював інтереси Києва перед вищим керівництвом СРСР.
Валентин Згурський (1979—1990)
Започаткував традицію святкувати День Києва. Розпочав забудову Троєщини, відкрив третю гілку метро, звів Південний міст. При Згурському відбулися дві відомі події — проведення групового футбольного турніру Олімпіади–80 та відзначення (у 1982–му) 1500–річчя заснування Києва. З іменем Згурського пов’язана поява на площі Жовтневої революції (нині — майдан Незалежності) фонтана «Дружба народів» (тепер на його місці — торговельний центр «Глобус»). Композицію фонтана створювали 15 скульптур, кожна з яких символізувала окрему радянську республіку. Згодом скульптури демонтували через низьку художню якість , а ще через певний час із мапи міста зник і фонтан.
Микола Лаврухін та Григорій Малишевський (1990—1991)
Кожен із цих діячів пробув на своїй посаді менше року і нічим особливим не вирізнявся. Втім, Микола Лаврухін — людина–пам’ятник: його іменем названо вулицю на Троєщині, де також зведено на його честь монумент.
Олександр Мосіюк (1991—1992)
Запам’ятався актом про припинення діяльності КПУ на території Києва та розпорядженням демонтувати пам’ятник Леніну на площі Жовтневої революції, яку тоді ж було перейменовано на майдан Незалежності.
Іван Салій (1992—1993)
Почав «ремонтувати» Поділ, але не встиг довести цю справу до кінця. На один рік правління Салія припав страйк працівників комунального транспорту. Цей прикрий момент та конфлікт із депутатами міськради, які звинувачували мера у зловживаннях, спонукали тодішнього Президента Леоніда Кравчука створити комісію для вивчення ситуації. Наслідком стала відставка Салія.
Леонід Косаківський (1994—1998)
За часів Косаківського було випущено на лінію перший тролейбус київського виробництва. Нові машини для комунальних потреб мер закуповував масово, як і розширював мережу маршрутів наземного транспорту, а також гілок метро. За сприяння адміністрації Косаківського було створено компанію «Київміськбуд» і вперше започатковано програму будівництва житла за кошти населення. Косаківський також багато уваги приділяв реконструкції наявного житлового фонду, а ще відкрив до двох десятків нових шкіл і дитячих садків. При цьому мерові розпочато відновлення церкви Богородиці Пирогощої, Михайлівського та Успенського соборів. У 1996 році місто отримало новий герб, відмовившись від емблеми радянського зразка.
Олександр Омельченко (1998—2006)
Із цим іменем пов’язаний початок будівельного апокаліпсису в Києві, а також низка гучних скандалів: зведення будинку на Грушевського, 9–А; «теплиці» на майдані Незалежності, спотворений несмаком вигляд центру міста; розбазарювання земельних ділянок; заподіяння шкоди історичним пам’яткам міста та його охоронним зонам. А ще — низка невиконаних обіцянок, на кшталт проведення метро на Троещину.
Леонід Черновецький (2006—?)
Абсолютний лідер антирейтингу серед усіх своїх колег. Щодо досягнень — повний нуль. На розлогу згадку не заслуговує. З приємних новин останнього часу, пов’язаних із Черновецьким, є тільки одна: за його новими комунальними тарифами нині сплачують лише 24 відсотки киян. Що й слід було довести...
