Сон українського кіно

Буває, що в інформаційному просторі серед нарікань з приводу засилля іноземних фільмів на наших екранах (як великих, так і маленьких), проскакує рідкісне повідомлення: зняли українську картину. Ще рідкіснішим є випадок, коли ту картину побачить український глядач. Дебютний ігровий фільм 32–річної режисерки Марини Кондратьєвої (раніше вона спеціалізувалася на документальному кіно) «Одного разу я прокинусь», як заплановано, вийде в прокат у листопаді. До цього публічні покази картини проходили лише на кіноринках. Нагадаємо, що фільм зняли минулого року за гроші, виділені Державною службою кінематографії України, — це п’ять мільйонів гривень. Співпродюсером картини виступив Ігор Ставчанський, директор Національної кіностудії ім. Довженка, де, власне, й знімали «Одного разу я прокинусь». На кіноринку в Каннах картину презентували як новинку сучасного українського кінематографа поруч із картинами «День переможених» Валерія Ямбурзького та «Відторгнення» Володимира Лерта. Як скромно повідомили «УМ» в Українській кінофундації, «фільм отримав позитивні відгуки, але оскільки це фестивальне кіно, а не комерційне, тому масових замовлень на покупку картини не було».

Наразі вже готові фільмокопії цієї картини. «УМ» переглянула фільм на DVD. Отже, синопсис. Молодий режисер Гарін (Євген Пронін), його сусідка Марія та жінка на ім’я Ельвіра почуваються глибоко нещасними. У хлопця не виходить знайти кошти на позитивну картину про добрі й милі стосунки між людьми (ніякого зла й ненависті!). Марія депресує, бо не любить чоловіка, роботу і, здається, вже себе саму. А Ельвіра має проблеми зі сном, оскільки не може заснути, поки не перегляне репродукції знаменитих полотен. Їхні шляхи перетинаються в одній точці — кабінеті психоаналітика (Олександр Адабашьян), який знає, як і чим допомогти своїм пацієнтам. За порадою лікаря Гарін пише сценарій власного життя, і — диво — буквально наступного дня він реалізовується: режисеру телефонують із пропозицією профінансувати його позитивну картину. Марія розлучається з чоловіком і започатковує власну справу. А Ельвіра біля фонтана «Самсон» на київському Подолі в костюмі німецької селянки фактично власноруч створює репродукції, фотографуючи охочих як героїв живописних картин. Навіть історія самого психоаналітика закінчується хепі–ендом: його мрію бути актором втілює Гарін, знявши у фільмі про самого себе. До слова, на ролі у свої фільми (зараз Марина Кондратьєва береться за зйомки другої картини) режисерка принципово запрошує російських акторів. В одному з інтерв’ю вона так пояснила, чому на головні ролі у дебютну картину запросила росіян: «З українських (у картині. — Ред.) — тільки Анна Лев і Євгенія Батаєва, більше яскравих акторів в Україні я не бачу». 

«Це казка для дорослих — вважаю, нам зараз потрібні позитивні історії», — сказала в одному інтерв’ю Марина Кондратьєва. Тому не дивно, що Гарін — її альтер–его. Через цей образ жінка показує власний тернистий шлях з картиною «Одного разу я прокинусь». Але проводячи таку паралель, вона водночас наражає себе на творчу небезпеку: Гарін здається надто наївним у своїх прагненнях змінити світ, а його опоненти карикатурно негативні герої і скидаються на злих і обмежених персонажів лялькових вуличних вистав. Ближче до середини фільму починаєш здогадуватися, звідки ця наївність. Настрій стрічки, картинка, музика відносять до «Амелі», а декорації й анімаційні вкраплення змушують пригадати також французьку «Науку сну» Мішеля Гондрі. Обидві картини завоювали популярність і любов глядача. Українській же картині вочевидь бракне французького вродженого почуття смаку, вміння зупинитися, не затягнути сцену (як у випадку зі зйомками облаштування сімейного гнізда однією парою), скомпонувати пазли так, щоб глядач розумів, що і звідки витікає (адже час від часу прийом «кіно в кіно», використаний у фільмі, заплутує, і ти вже не розумієш, чи це Кондратьєва знімає, чи це сцена з фільму Гаріна).

Надміру інфантильно, затягнуто і часто абсолютно незрозуміло. Виявляється, сенс у деяких фразах і сценах так відразу і не знайдеш. Адже Марина повкладала у фільм стільки символів і знаків, що навіть людина з університетською освітою здатна тут розгубитися. «Там є комаха, сонечко, яка коментує події фразами Шопенгауера і Канта. Там багато Джойса, там є Конфуцій», — тлумачить своє кіно режисерка. І навіть якщо середньостатистичний глядач (пам’ятаймо, що, крім блокбастерів, в Україні часто показують фестивальні фільми, і зали, принаймні у столиці, не завжди здатні вмістити всіх охочих) розпізнає у мові комахи цитату з Канта, нагромадження символів і знаків здається недоречним і невиправданим із художньої точки зору.

Здається, фільм «Одного разу я прокинусь» відповідає основній вимозі, яку ставлять перед нашим кінематографом: давайте знімати сучасне кіно про сучасних людей. Але наші митці (тут можна загадати і про літераторів) страждають на надмірну автобіографічність, самокопання, а інколи — й претензійність, — щоб упоратися з вимогами часу, не говорячи вже про те, щоб іти попереду. Зрештою, такі висновки можна сприй­мати як індивідуальний вердикт і суб’єктивне враження. Побачимо, що скажуть інші глядачі й професіонали. Адже у листопаді «Одного разу я прокинусь» вийде в український прокат (дистриб’ютор — компанія «Геміні»). А вже наприкінці серпня фільм їде на «Кіношок», у вересні — на кінофестиваль в Угорщині, у жовтні — братиме участь у конкурсі «Молодості», а в листопаді картину показуватимуть у Монреалі.