Коли 3 серпня країну облетіла сумна звістка про те, що 46–річний Сергій Кузьмінський — лідер культової групи «Брати Гадюкіни» помер у київській лікарні, численні прихильники і друзі були шоковані, адже на сайті GADY.COM.UA щоденно друкувалися повідомлення про покращення стану його здоров’я — навіть басист «Гадів» Ігор Мельничук скористався тим, аби відвідати рідних у Львові. Хоча всі й знали, що онкологія гортані — це дуже серйозна проблема, проте сподівалися на диво одужання. Дива не сталося... Як повідомив Олег Гнатів — директор «Перкалаби» і близький друг Сергія, церемонія прощання з легендарним Кузею відбудеться 5 серпня у Львові, в приміщенні мистецького центру «Дзиґа», з 15 до 21 години. Ховатимуть Сергія наступного дня на Личаківському цвинтарі. У Львові у Сергія залишилися мама і сестра.
У 1988–му, вже після того, як новоспечені «Брати Гадюкіни» «струсонули» Київ своїм першим столичним виступом на фестивалі «Молодіжне перехрестя», мені — тоді журналісту «Молодої гвардії» — вдалося узяти бліц–інтерв’ю у самого «Кузі» — інакше його ніхто не називав. Ми подружилися, і за пару тижнів він надіслав мені зі Львова перший репетиційний запис групи, зроблений у сирому підвалі. Кому б із друзів я не ставив той запис, який став для мене найулюбленішим, першим їхнім бажанням було переписати касету. Через рік був готовий студійний запис «гадюкінського» альбому, який отримав назву «Всьо чотко!». Тиражувати альбом на касетах узялася київська студія «Фонограф», а обкладинки до тих касет друкувалися на газетних шпальтах музичної сторінки «Фонографа» у газеті «Молода гвардія». Як і передбачалося, «Всьо чотко!» надовго зайняв першу позицію усіх хіт–парадів молодіжно–музичних видань. Засвідчую, 1989–й став роком початку масової «гадюкоманії» у країні. І не лише у нас, а й на просторах СРСР. Важко сказати, якими саме накладами розійшовся цей альбом — сотні тисяч або мільйони. Головне інше: той альбом був портретом епохи змін крізь призму неповторного гумору, сарказму та іронії. Саме тому, вважаю, цей альбом є перлиною українського рок–пантеону.
Зима 2006–го. Днів за п’ять до концерту «Братів Гадюкіних» у Палаці спорту закінчилися квитки. Касири дивувались: такого на їхньому віку ще не бувало, адже на концерти в Палаці спорту квитки зажди залишаються. Усередині палацу ажіотаж — там продаються щойно завезені диски із записом живого концерту в Брюсселі в 1992–му. Зал палацу, а це приблизно 12 тис. людей, вирує, гомонить, горлає: «Гади–Гади, Кузя–Кузя!». Кузьмінський тоді на прес–конференції сказав: «Я думав, до нас прийдуть лишень старі пні, які про нас пам’ятають, і що таких назбирається близько тисячі. Ми зовсім не очікували такої кількості юних облич. Від того я страшенно втішений». До речі, щороку, починаючи з 1996–го, коли розпалася формація, виникали чутки про возз’єднання «Гадів». Звісно, жодна з чуток не підтверджувалася, натомість усі чотири студійні альбоми регулярно перевидавалися, що свідчило про стійкий попит на музику групи. Наприкінці концерту Кузя зі сцени пожартував, звертаючись до публіки: «Бувайте, зустрінемося за десять років!». Але десять років чекати не довелося. У червні 2009–го «Брати Гадюкіни» погодилися зіграти у ролі хедлайнерів на фестивалі «Чайка». Тоді мало хто знав: Кузя серйозно хворий, і йому потрібні гроші на лікування. Тоді ж він заявив, що назовсім перебирається з Москви до Києва, аби продовжувати роботу в Україні. На превеликий жаль, цього не сталося... Нас покинула неординарна, велика людина, один із небагатьох справжніх «брендів» сучасної української культури. Прощавай, брате...