Вічно юні

У часи, коли люди не гинули під колесами водіїв–«мажорів» і не калічились масово, виходячи з «маршруток», це була справжня трагедія. З розмовами і припущеннями, які довго не вщухали. 2 серпня 1989 року о 16 годині 20 хвилин на Хрещатику обвалилася частина Головпошти. Робітники, які працювали над реставрацією портика і збивали з нього стару плитку, трудились надто затято та агресивно. Вібрація відбійних молотків спричинила падіння крайньої лівої колони, яка потягла за собою увесь портик та решту конструкції. На голови перехожих упало 700 тонн каміння. Прилеглі будинки здригнулись від удару неймовірної сили. А тими, хто востаннє в житті наблизився до Головпошти, були 11 людей.

Першими розбирати завали кинулися перехожі та військові, що святкували на Хрещатику День Повітряно–десантних військ. Слід зазначити, що волонтери мали неабияку сміливість, адже у перші години було неясно, чи не завалиться вся будівля чи принаймні ще якась її частина. Коли з–під уламків витягли та ідентифікували тіла, з’ясувалося, що серед постраждалих — лише п’ятеро киян. Ще троє загиблих прибули з Південно–Сахалінська, один — із Нового Осколу. Співчутливі городяни, оплакуючи інтернаціональну «збірну» жертв, особливо побивалися за юною парою москвичів–молодят, які приїхали до Києва у весільну подорож. Цього року чоловік і дружина, що жили недовго і померли в один день, могли б відзначати 20–річчя подружнього життя...