Товариш Жуков

Куди можна поспішати у 85 років? Мабуть, із кількох підказок навряд чи хтось обере малоймовірну — «На роботу». Між тим, це — правильна відповідь, якщо йтиметься про Івана Жукова. Кореспондент «УМ» кілька разів зрання телефонував йому додому і неодмінно запізнювався із дзвінком. Донька Людмила щоразу вибачалася: «Тато вже поїхав на роботу».

Непосидючий (попри не дуже слухняні після важких поранень обидві ноги), «нафарширований» воєнними трофеями (у грудях дотепер носить фашистську кулю, а в легенях — осколок артилерійського снаряда), Іван Андрійович поспішає на допомогу людям з обмеженими можливостями. У 1992 році він із власної ініціативи створив обласну асоціацію інвалідів і відтоді переймається проблемами прикарпатців, котрі зазнали каліцтва на війні, на роботі, в побуті чи народилися з невиліковними недугами. Уже не раз хотів «зав’язати» з цими щоденними клопотами, проте підопічні просять залишитися. Без вас, кажуть, асоціація зникне. Отже, щоранку мусить їхати на роботу — в маленьку кімнату–офіс у спальному мікрорайоні обласного центру.

Фронтовик — це звучить гордо

Багато з тих, хто вперше спілкується з генерал–майором у відставці Іваном Жуковим, передусім дивуються: як це він, росіянин з діда–прадіда, військовик, так чудово розмовляє українською мовою? «Нічого дивного, — реагує Іван Андрійович. — Знати державну мову — обов’язок кожного громадянина України. Без дискусій».

Проте, чого гріха таїти, чимало його колег, відставних офіцерів Радянської армії — і не тільки етнічних росіян, а й уро­дженців південно–східних регіонів України, котрі в післявоєнні роки оселилися в Івано–Франківську, демонстративно ігнорують мову титульної нації. Ця «язикова» затятість додає прохолоди стосункам між уродженцями Прикарпаття і безкомпромісними ветеранами колишніх збройних сил СРСР. Тим паче що багато хто з них здобував чергові зірочки на погони й ордени не у кровопролитних боях із фашистськими загарбниками, а в каральних акціях проти УПА та місцевого ОУНівського підпілля. Тому атрибути незалежної України — синьо–жовтий прапор і тризуб — дотепер викликають алергію у декого з підтоптаних служителів НКВС.

Інша справа — фронтовики, котрі не вистежували патріотів українського національно–визвольного руху, не глумилися над загиблими повстанцями і не заштовхували прикладами в товарняки «на вивезення» тисячі ні в чому не винних прикарпатців. Тому навіть запальні опоненти «совітів» поважають право генерал–майора Івана Жукова на власну думку й судження, які не завжди збігаються з їхніми.

«Націонал–патріоти мене визнають, — підтверджує Іван Андрійович. — Кажуть, що в Івано–Франківську один фронтовик, а решта — кадебісти. Я їм відповідаю, що не один Жуков воював на фронтах. Щоправда, піхотинців обмаль. Серед нашого брата було найбільше втрат, бо весь час перебували на передовій під прицільним вогнем ворога. У нашому обласному центрі, крім мене, на жаль, немає офіцерів–піхотинців, які пройшли війну. Але в місті живуть танкісти, артилеристи, авіатори — теж заслужені люди. Тому неприпустимо, аби будь–хто називав окупантами фронтовиків, які визволяли Україну від фашистів».

Під гарячу руку військової Феміди

У молодості йому судилося справді по–пластунськи пів–Європи проповзти — від Москви до Праги. Саме в столиці Чехії
9 травня 1945–го закінчилася війна для 21–річного командира стрілецької роти Івана Жукова. Таким був підсумок майже чотирьох років тяжкої ратної праці, відтоді як неповнолітнім добровольцем він прийшов у військкомат шахтарської Макіївки, куди переїхали його батьки з російського Нечорнозем’я в пошуках кращого життя.

У мілітарне пекло потрапив гарячого серпня 1941–го. З того часу бог війни водив його найзапеклішими полями битв Великої Вітчизняної — оборона Москви, взяття Воронежа, Курська дуга, визволення Києва в листопаді 1943–го.

Прикарпаття — особлива сторінка бойової біографії Івана Жукова, пов’язана з двома полярними епізодами: штрафбатом, куди потрапив за вироком військового трибуналу, та представленням до нагородження орденом Слави, який за статутом і кольором стрічки дуже схожий на царський Георгіївський хрест.

«Бої за визволення Прикарпаття, — пригадує ветеран, — були дуже важкі і тривали аж сім місяців. Часто позиції переходили з рук у руки. Під час одного з таких ворожих контрнаступів у квітні 1944–го моя рота і рота вінничанина Василя Копайгори (обидві нараховували приблизно по 35 бійців замість 120 за штатом) ледь не потрапили в оточення. На правому березі Дністра біля села Чернелиця наші позиції атакував батальйон гітлерівців, який за чисельністю переважав нас разів у п’ять. Аби даремно не губити людські життя, а тим паче не потрапити в полон, ми з Василем без дозволу вищого командування прийняли рішення відступати».

Як з’ясувалося згодом, лейтенанти Жуков і Копайгора в ситуації, що склалася, діяли цілком виправдано з точки зору військової тактики, позаяк на цій ділянці фронту, за їхніми спинами, ворог, форсувавши Дністер, відтіснив червоноармійські частини вглиб лівобережжя на три кілометри. Рейдуючи тилами гітлерівців, Іван Андрійович із товаришами під прикриттям ночі таки пробився до своїх. Радість зустрічі з побратимами затьмарив вирок військового трибуналу — три місяці штрафбату за самовільний відступ із завойованих позицій. Комусь треба було розплачуватися за тимчасовий успіх гітлерівців, і примхлива військова Феміда обрала двох молодих лейтенантів. Добре, що тоді їх не розжалували до рядових і не відібрали бойові нагороди. Невдовзі для новоявлених штрафників знайшлася гаряча робота.

Штрафбат — на висоті

Біля селища Печеніжин фашисти окопалися на стратегічно дуже вигідній горі, яка дозволяла обстрілювати й тримати під контролем значну територію Коломийського району. 24–та дивізія двічі штурмувала добре укріплений ворожий плацдарм, проте обидва рази змушена була відступити. Настала черга штрафбату, укомплектованого двома з половиною сотнями радянських офіцерів і підпорядкованого I Українському фронту. Те, на що не спромоглася ціла радянська дивізія, мусив виконати офіцерський штрафний батальйон, який не мав іншого вибору.

«Штурм ми розпочали на світанку червневого дня, — розповідає Іван Андрійович. — Сходило сонце, а в долинах стояв туман. У фашистів на горі була організована міцна оборона — три лінії траншей і пристріляна ділянка загороджувального вогню, перед якою двічі зупинялася дивізія. Ми пройшли цю ділянку і ввірвалися в траншеї. До полудня висота була наша. Я взяв у полон двох німців і трофеї — кулемет, два автомати та телефонний апарат. Після здобуття цього плацдарму мені скасували «відрядження» в штрафбат і представили до нагородження орденом Слави. Щоправда, отримав я його аж через 40 років».

Коли після завершення війни старшому лейтенанту Іванові Жукову запропонували на вибір кілька регіонів для подальшого проходження служби, він майже без вагання обрав Прикарпаття — з цим краєм було пов’язано надто багато бойових спогадів. Окрім тривалих боїв на території області, його рота з 22 по 27 липня ще й брала участь у визволенні Станіслава (з 1962–го — Івано–Франківськ) від німецьких загарбників.

Солідним людям несолідно чубитися

Численні поранення, отримані на полях битв, у мирний час стали перепоною для стройової служби, тому Івана Андрійовича, за його висловом, «списали» на штабну роботу. У відставку вийшов із посади воєнкома Рожнятівського району. На Івано–Франківщині знайшов і своє щастя — дружину Наталю. Тепер уже бавить правнуків — Андрія, Олю та Настю.

Груди фронтовика прикрашають десятки нагород, зокрема й бойових — орден Слави, два ордени Вітчизняної війни, орден Червоного Прапора та медаль «За відвагу». Незалежна Україна відзначила його трьома орденами Богдана Хмельницького та орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. До 60–річчя Перемоги указом Президента Віктора Ющенка Іванові Жукову присвоєно звання генерал–майор.

Я напівжартома запитав, чи може тепер, одягнувши штани з генеральськими лампасами, Іван Андрійович командувати дивізією. Він усміхнувся у відповідь: «А чому б і ні? Пам’ятаєте епізод із фільму про Чапаєва, коли Петька поцікавився, чи може Василь Іванович командувати всіма. «Можу, Петька, — відповів той, — але треба підучитися».

Коли ж розмова торкнулася сучасного стану військово–патріотичного виховання молоді, генерал–майор посерйознішав: «Яке військово–патріотичне виховання? Якось, виступаючи в одній зі шкіл Тлумацького району, я запитав одинадцятикласників: «Хто хоче йти в армію?». З усього класу піднялася лише одна рука. Хто ж, скажіть мені, захищатиме нашу державу?».

Він вважає, що ростити сучасного громадянина–патріота треба вдумливо, без мітингового галасу. На його переконання, приклади героїзму, виявлені радянськими бійцями під час визволення України, повинні ввійти в історію вітчизняного воєнного мистецтва поряд із славними здобутками суто національних військових формувань, бо й підрозділи, якими він командував упродовж усієї війни, наголошує, були укомплектовані переважно українцями.

Мудрість і неоціненний житейський досвід дозволяють Івану Андрійовичу зважено сприймати дражливу ще донині проблему конфронтації між частиною ветеранів радянської армії та колишніми учасниками національно–визвольної боротьби. «Нам, — каже він, — треба зустрічатися і толерантно обговорювати те, що не викликає протистояння, а гострі питання відкласти на потім. Можливо, до них із часом і повертатися не доведеться. А може, інколи треба й шапку зняти один перед одним. Несолідно ж бо чубитися в нашому віці».