Матеріалізація мрії
«Я дуже хотів бути художником», — каже він, повертаючись думками в дитинство. Скільки себе пам’ятає, завжди малював. І в Слідянській восьмирічці, і в Гонтівській десятирічці, де завершував середню освіту, був художником–оформлювачем. Щоправда, у майбутньому бачив себе не живописцем і не графіком, а скульптором. «Мені здавалось, що коли зроблю скульптуру, яка стане пам’ятником, то вже можу помирати», — сміється мій співрозмовник. Відтоді в Гонтівці у шкільному музеї навіть зберігся виліплений ним пластиліновий бюстик Івана Гонти, який має до села безпосередній стосунок: тут народного героя стратили.
Однак без початкової художньої освіти про художній виш мріяти було годі, тож Крижанівський вступив на філологічний факультет педінституту, — вабило юнака і до художнього слова. Щоправда, чотирирічне перебування у Вінниці використав максимально — заодно навчався в художній школі, а з її директором, скульптором Юрієм Рожньовим, подружився на довгі роки. І коли старшого товариша не стало, Микола зробив для його могили погруддя.
Після інституту повернувся до рідного села, працював кореспондентом у районній газеті, інструктором у райвиконкомі. Саме тоді дитяча мрія вперше набула реальних обрисів: Крижанівський створив пам’ятник місцевому партизану Владеку Муржинському. Нині ця скульптура, виконана у бетоні й граніті, прикрашає центр Слідів.
Мистецький дебют згадує зі сміхом: «Пам’ятник зробив — а помирати бажання немає! Хочеться ще багато чого зробити!»
«Проба різця» підштовхнула до подальшого навчання, щоправда — вже індивідуально. Під час численних поїздок Крижанівський постійно «пропадав» у майстернях вінницьких та київських скульпторів. Як у ту пору, так і сьогодні йому імпонують слова Володимира Затуливітра із сонета «Роден»: «Я учень каменю. Я сам про це довідався лише тепер. Скульптура — не гра уяви, а тяжкий процес проникнення в матеріал».
Як будьонівці стали запорожцями
На початку вісімдесятих Микола Крижанівський очолив Слідянську восьмирічну школу. Перші роки пішли на формування колективу однодумців, потім настала пора педагогічних новацій, які прогриміли на всю країну.
Молодий директор звернувся до голови колгоспу: «Чи не віддасте нам кілька коней? Вони ж однак пропадають!» Той лише махнув рукою: «Та забирайте хоч усіх!»
За тиждень із колегами збудували стайню, розмістили там дванадцять коней, а далі повним ходом почалося формування експедиційного загону — з прицілом на військово–патріотичне виховання. Дістали амуніцію, пошили будьонівське обмундирування, навчилися самі й навчили учнів їздити на конях, розробили маршрут — і в червні 1986 року вирушили в перший кінний похід.
Спершу існувала загроза, що почин просто «зарубають». На третій день походу експедиція зустріла легковик... завідувача райвно, який за самодіяльність одразу викликав Крижанівського на «килим». Проте на бік молодого ініціативного директора стали обком комсомолу та обласна молодіжна газета, і пан Микола отримав дозвіл продовжити експедиції.
Проте два «будьонівські» походи обернулися глибоким розчаруванням. Юні кіннотники знаходили по маршруту колишніх будьонівців та котовців (і навіть розшукали колишнього ад’ютанта Ворошилова), записували їхні розповіді і правдиві картини жорстокого минулого, почуті з перших уст, примусили переосмислити хрестоматійні речі. Особливо вразила історія про те, як на Хмельниччині червоноармійці розстріляли трьохсот жебраків.
Довелося змінювати концепцію: у 1988 році учні вирушають у черговий похід. Таких походів — у козацьких строях та з давньою зброєю — було більше десяти, коні юних слідянських козаків пройшли дорогами України п’ять тисяч кілометрів, побували на головних місцях козацької слави, а цокіт їхніх підков пам’ятає Хрещатик, бо кілька днів вони гарцювали столичними вулицями.
Усе це доповнювали змінами у навчальній програмі, — серед інших додали і такий предмет, як козацький вишкіл, значно розширили курс історії України. Водночас створили спеціалізовані художні майстерні, де учні осягали тонкощі мистецтв: різьби по дереву, кераміки тощо. Микола Крижанівський розробив проект регіональної школи мистецького і національного виховання, і його схвалили.
Однак реалізувати задум не встиг. Усе закінчилося після виборів 1998 року, коли він «без дозволу» спробував висунутись у народні депутати. Такої самодільності йому вже не пробачили — школу відвідували комісія за комісією. Період, після якого його змусили піти з освітньої галузі, характеризує коротко: «З’їли...»
Наступні десять років Крижанівський редагував районну газету, тираж якої у той час зріс у кілька разів, видав дві книжки своєї публіцистики, підготував рукопис поетичної збірки. Так само залишився активістом і козацького руху — нині очолює обласне товариство Українського реєстрового козацтва.
Від Бендера до Бандери
Творча, хоча й копітка скульпторська праця тривала весь цей час. Нині в різних населених пунктах України встановлено понад п’ятдесят пам’ятників, виготовлених Миколою Крижанівським, причому деякі з них — на престижних місцях. А Тарас Шевченко, що вийшов з–під його різця, на головній площі Могилева–Подільського змінив пролетарського вождя.
На запитання, яке зі своїх дітищ вважає найудалішим, Крижанівський відповідає не задумуючись: погруддя полковника Данила Нечая у давній козацькій столиці Брацлав.
Тему козаччини вважає провідною у своїй творчості. Серед кращих робіт — пам’ятник сподвижнику Мазепи, останньому коменданту Батурина, полковнику Дмитрові Чечелю, встановлений в Чечельнику на Вінниччині. Сьогодні, за словами автора, це єдиний пам’ятник Чечелю в країні.
Тему органічно продовжує композиція «Отаманам Ямпільської республіки». Це самоврядне утворення доби УНР під проводом Семена Ільницького (уродженця села Довжок, де встановлено скульптуру) за історичними масштабами не поступається Холодноярській республіці, щоправда, не настільки «розкручене».
Звертається митець і до стародавньої історії, про що свідчить трипільська серія. Добре знання археологічної спадщини дозволяє йому стилізувати сучасні артефакти під предмети культового призначення, знайдені вченими під час розкопок. Окремі його роботи нині в музеях трипільської культури на Черкащині та під Києвом, а в майстерні під відкритим небом на появу власника чекає скульптурна композиція «Трипільські жриці».
І хоча два монументи в доробку Крижанівського стоять осібно, саме вони набули найбільшого розголосу. Перший — споруджений біля вокзалу в Жмеринці пам’ятник на честь Остапа Бендера, який прирівняв невелику залізничну станцію до Парижа та Ріо–де–Жанейро. Другий — пам’ятник картоплі, що стоїть перед приміщенням Інституту картоплярства УААН у селищі Немішаєве на Київщині. І хоч у Європі популярний продукт уже удостоївся монументів (зокрема, у Голландії, Хорватії та Росії), в Україні такий пам’ятник — явище оригінальне.
Тим часом у майстерні — нові роботи, нові ескізи. Майже завершено скульптурний портрет полковника Остапа Гоголя — діда уславленого письменника, котрий вісімнадцять років командував Могилівським сторожовим полком. А в пластиліні — елегантна фігурка Івана Гонти, що застигла в позі бойового гопака. Створити пам’ятник ватажку Коліївщини — давня мрія мого співрозмовника.
Цікавлюсь, чи не брався він за героїв новіших часів — бійців УПА? Хотів би, каже, але досі нагоди не трапилось. Розповідаю про командира повстанського відділу на терені Вінниччини Омеляна Грабця, який 1944 року загинув біля села Микулинці, і Миколині очі засвітилися. Тепер не здивуюся, коли незабаром почую в телефонній слухавці його запитання: «Не хочеш з’їздити в Микулинці?»