Помилувати можна

«Ще в літаку мені страшенно захотілося українського борщу і чарку горілки, хоча я й не п’ю. З друзями, які мене зустрічали машиною, ми зупинилися біля якогось придорожнього кафе. Борщу в них не було. Замовила суп із фрикадельками... Здавалося, що нічого смачнішого в житті не їла», — так згадує свої перші хвилини на рідній землі харків’янка Вікторія Мамонтова. Додому вона прилетіла ще у вівторок, але жінку пильно охороняли від прискіпливої журналістської уваги аж до вчорашньої прес–конференції в офісі Уповноваженого з прав людини. Тож побачити жінку, яка, по суті, повернулася з того світу (а Вікторія, нагадаємо, була засуджена до смертної кари), прибула сила–силенна представників ЗМІ. До журналістів вийшла приємна 38–річна, зі смаком одягнена, жінка — зустрів би на вулиці, й не здогадався б, що ще днів десять тому вона була арештанткою. Разом із Вікторією до Києва приїхала її мама — Тетяна Романівна. Обидві дуже дякували омбудсману Ніні Карпачовій, українським дипломатам, Президенту України Вікторові Ющенку, який написав особисте клопотання королю Таїланду про помилування...

І Віка, і її родина пережили за ці вісім років і десять місяців непрості часи. Сама Вікторія згадує: «Коли оголосили вирок, мені здавалося, що все це відбувається не зі мною, що я в залі суду — лише сторонній спостерігач. Коли моїй перекладачці зателефонувала мама, та запитала, чи можна їй казати правду. Я сказала, що так...» Після цього мати Віки потрапила до лікарні з інфарктом. А рідний дядько, який дізнався про все з новин, помер від серцевого нападу.

Омбудсмана Ніну Карпачову повідомлення про страшний вирок співвітчизниці застало за кордоном на конференції ООН. Вона від­разу зв’язалася із в’єтнамським послом (у Таїланді Ук­раїна тоді ще не мала свого диппредставництва). Основне, на що «били» наші правозахисники, — Україна в 1999 році відмінила смертну кару, а отже, її громадян не може бути страчено, в якій би країні світу не були засуджені. За ці роки було написано десятки листів, здійснено чимало зустрічей із представниками тайської влади, — вирішальним же стало клопотання українського Президента, надіслане у 2007 році, напередодні 80–річчя короля Таїланду (з такої нагоди в країні зазвичай амністують багатьох засуджених). Чекати довелося довгі два роки...

Мамонтова згадує, що в тайських тюрмах жахливі умови й страшенне безправ’я. До суду у в’язниці вона не мала свого ліжка, спати доводилося на бетонній підлозі на боці, перевертатися — лише по команді, якщо встав у туалет — місце відразу займуть. На цьому ґрунті виникало багато бійок. А ще — жахлива брудна вода і їжа, яку європейцю важко «вбити» у свій шлунок. «Але я вижила», — каже Віка. Вижила, щоб почути смертний вирок. У тюрмі Бангкоку умови були ще гірші. У бараку на 150 осіб тримали 200 ув’язнених. Хворі на туберкульоз жили разом зі здоровими. В’язні не мали жодних прав. Віка згадала свою приятельку Женю з Узбекистану. Та була засуджена на два роки і дуже хотіла повернутися додому, де на неї чекала маленька дитина. Але за півроку до волі стався інцидент: Женя образила офіцера. Її перевели в іншу камеру, де потім її знайшли повішеною. У самогубство дівчини ніхто не повірив. «Якби не українські дипломати — тодішній посол у Таїланді Ігор Гуменний та консул Олександр Кротенко, які постійно навідували і були моєю сім’єю, — не знаю, як би все це витерпіла, — каже жінка. — Вони та Ніна Карпачова вселили в мене віру, що я таки вийду на волю».

У тюрмі Віка знайшла собі заняття до душі: вона була інструктором з аеробіки, закінчила чотири класи тайської школи, тож добре знає мову, вміє писати і читати. А ще освоїла тайський масаж і кухню. Чи все це їй знадобиться в Україні, де жінка мріє для початку знайти хорошу роботу (за фахом вона художник)? У Таїланд же їй тепер дороги немає — з країни її депортували. Та й повертатися туди, зізнається вона, немає ані найменшого бажання, навіть туристкою...

ДО РЕЧІ

За даними омбудсмана Ніни Карпачової, наразі у закордонних в’язницях перебувають 50 українських громадян, яких засуджено за статтями про наркотики. Але всі вони мають строки від восьми до дванадцяти років позбавлення волі і, на щастя, жодного смертного вироку.

ЯК ЦЕ БУЛО

Вікторію Мамонтову, яка прилетіла в Таїланд відпочивати, заарештували у вересні 2000 року. Знайомий нігерієць Майкл попросив привезти йому рюкзак із напівфабрикатами ліків, які він буцімто виготовляв у Джакарті. Віка відкрила рюкзак і знайшла в ньому подвійне дно, а там — пакети з білим порошком (пізніше виявиться, що це був героїн вагою понад 1,2 кг). Пакети вона заховала у своєму номері, а знайомому сказала, що не повезе «напівфабрикати». А невдовзі до її апартаментів нагрянули поліцейські (дівчина вважає, що невипадково, можливо, за наводкою розлюченого Майкла). Вікторія свою вину не визнала, оскільки їй інкримінували не тільки зберігання, а й збут наркотиків. 11 місяців до суду вона провела в тюрмі міста Тхон Бурі, а потім її засудили до страти (тоді це був розстріл, каже Вікторія, а нині — смертельна ін’єкція). Із зали суду її перевели в центральну в’язницю Банкгока в камеру смертників. Вирок мав бути виконаний упродовж місяця. Але українським правозахисникам удалося його замінити на тривале ув’язнення.