Яка б стадія зацікавленості політикою не була в суспільстві — романтики чи повної апатії — телеглядач уперто відслідковує події та коментарі з політичних ток–шоу. І якщо трійцю «Свобод» — яку періодично, яку стабільно — кренить у бік конкретних партій та інтересів, то програма «5 копійок» з «5–го каналу» постійно намагається балансувати, щоб тримати політичну рівновагу. Звісно, є глядачі, які не сприймають нетрадиційного способу подачі інформації біохіміком за освітою, музикантом гурту «Мертвий Півень», журналістом Романом Чайкою. Та й перших осіб серед гостей студії тут не побачиш. Але «5 копійок» залишається найстаршим довгожителем серед політичних ток–шоу на вітчизняному телебаченні. Чи зміниться формат або наповнення «5 копійок» у період особливої напруги — перед черговими виборами? Про це розмова з автором і ведучим проекту Романом Чайкою.
— Романе, ваші «5 копійок» на 5–му каналі існують із 2004 року. Чи уявляєте ви своє політичне шоу на якійсь іншій кнопці?
— Я ніколи не коментую перехід футболістів з однієї команди в іншу і журналістів — з каналу А на канал Б. Це завжди право вибору ступеня свободи і зарплати за це. Стосовно свого політичного ток–шоу, я цього не бажав, але воно є абсолютним рекордсменом. П’ять років «5 копійок» тримає свою постійну аудиторію і виходить на одному каналі.Тут є взаємозалік. Я дуже не люблю розмов про свободу слова, напівсвободу, напівцензуру і темники. У «5 копійок» завжди і вибір теми, і підбір гостей, і всі інші нюанси — моя прерогатива як автора і ведучого програми. Це фантастично, але ніколи не було жодної спроби ні дирекції, ні інвесторів каналу так чи інакше впхати своїх 5 копійок у «5 копійок».
— Таку вашу свободу, можливо, пояснює те, що «5 копійок» — своєрідне іронічно–саркастичне політичне ток–шоу, в якому не бувають перші особи політичного олімпу?
— Вони приходили у студію «5 копійок», але тоді, коли ще не були першими. Можливо, це і правильно. Бо наші темп і стиль передачі максимально сприяють витягуванню реальної інформації, а не тез темників, які політики отримують у штабах. У нашій програмі, які б темники людина не принесла, вона змушена буде говорити зовсім інші речі. Якщо їй за одну годину 15 хвилин і вдасться озвучити запланованих п’ять–шість тез, все одно політик буде змушений працювати в он–лайні у парі з опонентом–експертом. А це різних площин люди, і дискусія їхня завжди буде іншою, аніж депутат — депутат, міністр і міністр. Я не уявляю перших осіб, що говорять у такому темпі й за таким регламентом. Людина, яка у мене в студії, — сама собі регулятор, вона може кинути свої 5 копійок і відразу говорити: мукати і відмукуватися або бути провайдером розмови, змушуючи свого візаві відбиватися. Право дуелі — за гостями, вони самі вибирають, коли і скільки разів їм включатися у розмову.
Говорити серйозно про політику в нашій країні, здається, — це уже момент психічної ненормальності. У нас не працюють закони політичного жанру. До того ж наші політики, що ходять на телевізійні ток–шоу, не готові стати учасниками шоу. (Зі скрипом приживаються і такі нововведення, як поява у студії поряд із політиками співаків чи музикантів). Тому тільки з допомогою сарказму і жартів за короткий час ми можемо сказати навіть утричі більше, ніж у так званих серйозних політичних ток–шоу, жуйка в яких розтягується на години.
— Ваш стиль передачі апріорі передбачає неприсутність перших осіб. Але саме вони роблять високі рейтинги жанру політичного ток–шоу. Чи не збираєтеся ви щось змінювати у «5 копійках»?..
— ...Щоб перетворити їх на занудство?! Ні в якому разі. Людина на високій посаді обмежена багатьма рамками і не може сказати всього, що вона думає. То для чого мені зануджувати глядача казенними речами?! Це можна зробити лише у вигляді «Школы злословия»: давати цитату, а потім перекладати її з політичної на українську мову. Подібне ми робимо у рубриці «Медіа–клуб» щоденної аналітичної програми «Новий час» щоп’ятниці, коли запрошені у студію колеги–журналісти намагаються розібратися у сказаному політиками. Ми робимо санітарне прополювання бур’янів і кажемо: «Реальної політики тут було 2,5 грама».
— Багатьох відштовхує від «5 копійок» візуальний антураж: наприклад, молоді люди, які пишуть, а потім показують гасла. Ви продовжуватимете наповнювати студію такими активістами?
— Звичайно, я хотів би дещо модифікувати. З двох причин. По–перше, глядач через деякий час втомлюється від усього, і тому періодично треба міняти спосіб подачі інформації. Також за нинішніх умов актуальна оптимізація витрат на виробництво телепродукту. У мене є протоідеї, такі собі ембріончики. А розмову з командою про майбутні зміни ми відклали на початок серпня. Можливо, поведемо «5 копійок» у бік камерності. Це, взагалі–то, практика цивілізованих країн (це видно на CNN, BBC) — на противагу нашій помпезності а–ля «путінське «Євробачення».
До речі, нашим статистам у студії ми не платимо. Це, як правило, студенти з суспільних факультетів чи майбутні політологи, які набираються досвіду. Що цікаво: ще півроку тому було значно більше бажаючих стати політиками, ніж зараз. Я не хочу бути частиною механізму, що відбиває у молодих людей бажання долучатися до управління державою. Бо в результаті ми отримаємо анархічну пустелю.
— Ведучі політичних ток–шоу на інших каналах останнім часом скаржаться, що у передвиборчий період складно домовлятися зі штабами щодо присутності у програмі не «призначеного партією», а людини, цікавої глядацькій аудиторії. Ви з такою проблемою не знайомі?
— Нас цікавить процес, вибори як спосіб маніпулювання свідомістю виборця. Претенденти на високі посади кажуть: «Люди стали мудрішими!». Це абсолютна брехня! Люди ще більш дезорієнтовані. Вони самі хочуть, щоб політики давали їм обіцянки зробити нереальні речі. Хто озвучить найнереальніші казочки — за того і проголосують. Нашому ток–шоу працювати легко, бо ми руйнуємо різного роду піар–схеми і технології. А це, здебільшого, робота експертів. Називати речі своїми іменами також можуть політики, у яких відібрали картки для голосування.
Я з нетерпінням чекаю нового політичного сезону. Мені буде про що говорити. Значно складніше тим програмам, на які приходять великі дядечки і тітоньки за великі гроші, щоб пообіцяти ще кращий рай, аніж рай.
Цього політичного сезону я розповідатиму глядачам правду про вибори, а своєму 14–літньому синові (уже саме той вік) — про різницю між сексом і коханням, про презервативи. По суті, в обох випадках йтиметься про запобіжні засоби. В інтимних стосунках — це гума. У виборців же, якщо не здоровий глузд має бути, то хоча б антипопулістський презерватив на мізках.
— Перед минулими виборами ви описували у пресі віртуальний образ претендента на посаду Президента: відсотки чесності й розуму — від Ющенка, інші чесноти — від інших претендентів. Зараз у вас як громадянина, з чиїх і яких рис вимальовується достойник?
— Жанр альтернативної історії, в якому працював мій друг Василь Кожелянко, прийнятний для літератури. А робити збірний образ у реальному житті — це самообман. Це комп’ютерна гра для дітей: у фотошопі ми візьмемо ніс звідси, косу — звідти... Для карикатури такий варіант підходить. Але у державі не може з’явитися лідер на кшталт «І діждемося свого Вашингтона», якщо немає на нього суспільного запиту. Більшість в Україні — ще совєцькі люди — хоче жорсткого авторитарного фашистського популіста. І прогресивніша частина виборців, і власне кандидати є заручниками перших. Відповідно, чекати на Вацлавів Гавелів у найближчі дві–три каденції не варто.
— Із сучасних вітчизняних політиків донедавна вас не розчаровували лише Олесь Доній та Анатолій Гриценко. Ситуація змінилася?
— Час іде — усе міняється. Зараз залишився лише Доній. Він — народний депутат із групи «Народної самооборони», який ніколи не передавав своєї картки іншим; голосує, як вважає за потрібне, не залежно від рішень фракції, та аргументує свою позицію.
Зараз, повторюся, немає суспільного запиту на чесного освіченого політика. Як, скажімо, це було за часів Австро–Угорщини на Галичині, коли до сейму обирали кількох найдостойніших.
— Ваше політичне ток–шоу «5 копійок» — оригінальна ідея, на відміну, наприклад, від «Свободи слова». Ви ніколи не думали запатентувати її?
— А який сенс?! У нас думають, що перевіреним в іншій країні форматом можна робити рейтинги. Але це вторинність. Класичний приклад — проект «Україна має талант!». Просто бездарно талант–шоу цього формату пройшло на російському телебаченні й абсолютно шикарно — у нас. Формат один, але втілювали ідею різні люди.
Для того, щоб в ефірі звучали іронія, сарказм, потрібні люди, які б могли іронізувати і саркастично мислити. А нічим іншим наш формат від інших політичних ток–шоу особливо не відрізняється.
Можна запатентувати ідею, щоб був привід попіаритися. Але мені це не потрібно. Запатентувати, щоб вичавити з когось ще 20–30 тисяч «зелених»? Коли йдеться про гроші, я згадую відповідь Любомира Гузара на запитання, що б він побажав олігархам. Щоб вони ходили на похорони до своїх друзів, бо тільки там вони зрозуміють, що з собою не можна забрати ні мільярдів, ні заводів, ні гектарів, сказав кардинал. Моя дружина завжди повторює: «Не у грошах щастя». І я з нею згоден. У мене є можливість заробляти «на духовний пакет»: харчі, комуналку, забезпечення сина, мандрівки, театр. Більше мені не треба.
— Скільки 5–копієчних монет було в обігу «5 копійок»?
— 5 копійок — це не просто фішка. Це регулятор озвучування думок наших гостей. Якщо людина кинула монету, вона відразу починає говорити. Навіть якщо її візаві грає роль великого Шуфрича, який намагається усіх перекричати. Коли 5 копійок потрапляє на ваги, для телеглядача миттєво понижується гучність голосу попереднього оратора. Але ми ніколи не рахували, скільки монет використали за час існування програми.
З монетами пов’язана не одна цікава історія. Так, видана жменя п’ятаків закінчилася на 5–й хвилині (для дуелі відводиться 20) у Михайла Бродського. Він почав нишпорити по кишенях і діставати свої монети. Ми тоді посміялися і вирішили ту кількість взяти за еталон обігу монет протягом однієї дуелі.
Або одного разу після виступу «Мертвого Півня» в Луцьку в ресторані до нашого столика підходить бармен, перепрошує, просить автограф, червоніє і каже: «Прийміть мій скромний подарунок», — і дає цілу торбу з кілограмами монет по 5 копійок.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
