ЮНЕСКО збився з ліку наших семи няньок, у яких дитя без ока
— Пані Нелю, 33–тя сесія Комітету світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Севільї, висунула Києву дві претензії. Одна стосувалася варварської забудови довкола наших пам’яток, а інша — надто роздутого чиновницького апарату, котрий ними опікується. Давайте почнемо з останнього: кому підпорядкована Софія Київська?
— Фактично двом міністерствам: культури та регіонального розвитку. Ми абсолютно все узгоджуємо з ними — наші проекти, передреставраційні рішення тощо. Всі науково–методичні ради, які проводять у заповіднику і стосуються реставраційних робіт, обов’язково мають бути схвалені Нуково–реставраційною радою Мністерства регіонального розвитку та будівництва, а також Мністерством культури. Дуже обтяжлива процедура, але так прописано в законі.
— І це при тому, що існує також Державна служба з питань національної культурної спадщини, з якою, зокрема, не виходить контакту у вашого колеги — директора Лаври Сергія Кролевця. А як щодо Софії? Ви обговорювали з Державною службою останнє скандальне будівництво на вулиці Гончара?
— Ні, ми не обговорювали. Всі наші звернення до відповідних державних органів, причетних до цього, залишені поза увагою. Останнє моє звернення скероване до Генпрокуратури, але вона передала справу до міської прокуратури, міська — до районної, районна — до Кухаренка (Руслан Кухаренко — начальник Управління охорони пам’яток при КМДА. — Авт.). Яка буде відповідь — я не знаю, але уявляю. Адже ми вже неодноразово з Русланом Івановичем це питання обговорювали, і він показував документи, за якими його взагалі відсторонено від питань забудови буферних зон пам’яток національного значення. Цим займається виключно згадана Державна служба.
— Зрозуміло: коло замкнулося. Але я б хотіла трохи більше дізнатися про буферні зони. Чому так важливо для Софії Київської, аби на вулиці Гончара не постала чергова багатоповерхівка? Розташовано об’єкти, м’яко кажучи, не поруч...
— Коли пам’ятку заносять до списку культурної спадщини, її заносять не одну, а разом із довколишньою територією, яка впливає на архітектурну домінанту. Є різні чинники такого впливу — не будемо зупинятися на них аж надто детально. Визначають буферну зону згідно з науково–дослідницькою документаціє — нашу документацію готував уже неіснуючий, на жаль, Інститут теорії та історії архітектури. Зона Софії визначена як територія у 111,2 гектара в межах «міста Ярослава». Так вона і пройшла по документах, затверджених Міністерством культури у 2005 році. Перед тим чиновники довго вагались, і лише рішенням тодішнього міністра культури Лихового (Ігор Лиховой — міністр культури в уряді Єханурова. — Авт.) це питання було вирішене. Одначе те ж саме Міністерство культури та туризму і погоджує будівництво в охоронних зонах. Я не кажу, що будівництво неможливе в принципі. Воно можливе, адже місто — це живий організм. Але воно має бути проведене в певних межах та режимах, коли враховано абсолютно все: від висотності та заглибленості в підземний простір до колористики тощо.
Бурса тріщить, екологія псується, води піднімаються
— Як конкретно постраждала Софія від довколишньої забудови? Зокрема, від сумнозвісного фітнес–центру, який почали зводити ще при Омельченкові?
— Втрати вже проявляються. Але це міна уповільненої дії. Повною мірою вони проявляться через п’ять–десять років, коли почнуться незворотні процеси. А зараз достатньо подивитися на будівлю бурси, яка розташована найближче до фітнес–центру та підземного паркінгу. Тут коментарі зайві: сильно постраждала західна частина бурси: там ми бачимо розкриття тріщин, появу багатьох нових тріщин, відхід пілонів, обсипання штукатурки. Найперше, що впливає на споруду, це підземний простір — стан ґрунтів та фундаментів. На сьогодні ми навчилися його контролювати, у нас є 13 гідрогеологічних свердловин, з яких ми постійно беремо виміри: на деяких ділянках рівень ґрунтових вод піднявся до трьох метрів, а це є дуже небезпечним. Ми також відслідковуємо появу поверхневих вод, які є техногенним явищем, і виникають вони від протікання інженерних мереж у нашому найближчому оточенні, бо на своїй території ми поміняли всі водонесучі комунікації. Поверхневі води створюють загрозу замокання ґрунтів, що призводить до деформації споруд. У нас були два такі випадки за останні шість років, але ми вчасно взяли ситуацію під контроль. Власне, цю систему моніторингу ми встановили на кошти компанії, яка й будувала фітнес–центр. Добре, що вони бодай дали гроші, адже більше на подібний контроль ми не отримаємо нізвідки жодної копійки.
— А що буде через п’ять–десять років?
— Не виключено, що підніматимуться ґрунтові води. Те саме стосується і поверхневих вод. Окрім того, чим більше ми будуємо, тим більше вносимо людський фактор — так підвищується екологічне навантаження. Плюс вібраційне навантаження — від транспорту, якого стає все більше й більше. І це навіть шкідливіше, ніж інші чинники. І це я вже не говорю про архітектурну домінанту, про візуальні зв’язки, про об’ємно–просторову структуру міста.
Про Президента і ковзанку, Севілью та труднощі перекладу
— А як вам сподобалася зимова ковзанка під Софією в контексті «візуальних зв’язків»?
— Особливої шкоди від неї не було. Хоча зауваження в нас були, зокрема щодо сміття, яке ніхто не вивозив. Але ми звернулись, і нас, як не дивно, почули. Хотілося б бачити й інше архітектурне оформлення ковзанки — не настільки примітивне... Хоча це світова практика — подібні ковзанки часто влаштовують біля визначних пам’яток. Візьміть для прикладу Красну площу в Москві або Дворцову в Санкт–Петербурзі... Але що стосується Києва, то тут не йшлося про красиве дозвілля як таке, йшлося виключно про гроші.
— А наскільки доречними є заходи Президента з участю гостей просто на території Софії? Я маю на увазі проведення різних прийомів державного рівня, зокрема, на День Незалежності. Невже пити шампанське на державне свято конче потрібно саме на території заповідника?
— Я позитивно ставлюся до подібних заходів. Тому що ця територія має свої традиції, і приємно те, що їх почали відроджувати. У давні часи Софія була і Верховною Радою, і урядом, і Маріїнським палацом. Тут проводили усі найважливіші заходи — і віча, коли збирався увесь київський люд, й «інавгурації», тобто приведення правителя до княжого столу, і прийняття послів, і підписання угод. Ці стіни бачили і чули дуже багато подій... Мені приємно, що Президент проводить тут прийоми. Можливо, колись він прийматиме у Софії вірчі грамоти або підписуватиме угоди.
— Тоді, як на мене, станеться деяка підміна понять... Але повернемось до ЮНЕСКО. Нам дали два роки на виправлення помилок. Гадаєте, Україна впорається?
— Почнемо з того, що я не бачила офіційного звіту з Севільї. Про два роки я вперше чую від вас. Мені здається, що час «Ч» вже пройшов. Треба було ще рік тому думати, як створити координаційну раду (див. «Словничок»). Треба було ще до Севільї показати, що Україна здатна бодай щось зрушити з місця, що ведеться спільна робота обома зацікавленими міністерствами...
— Я також, ясна річ, не бачила жодних звітів. Але ЗМІ наводять саме таку дату — два роки. Після цього, мовляв, Софію включать до «спадщини під загрозою»...
— Не беруся це коментувати. Два роки — надто довгий термін. Саме тому ми й наполягаємо на тому, щоб колеги з ЮНЕСКО передали нам офіційні документи. Неофіційний звіт ми маємо — над ним якраз працюють наші перекладачі. Мене дивує склад делегації, яка поїхала до Севільї: там розглядали питання буферних зон, але дирекцію ані одного, ані другого заповідника (мова про Лавру, яку внесено до світової спадщини ЮНЕСКО разом із Софією Київською. — Авт.) не було запрошено. Інколи як пояснення говорять, що не всі зацікавлені персони володіють мовою. По–моєму, краще не володіти мовою, аніж не володіти предметом розмови. А перекладач, я думаю, завжди знайдеться...
Володимир був першим. Ярослав Мудрий підхопив починання батька
— Пані Нелю, про Софію та Лавру останнім часом говорять виключно в контексті ЮНЕСКО та незаконних забудов. Особисто я вже не витримую такої кількості негативу. Пам’ятаю, як на початку 90–х ходила разом з однокурсниками на екскурсію до Софії. Враження від графіті були неймовірними. Ми на російському відділенні філфаку вчили старослов’янську мову, давньоруську, і так дивно було через кілька віків відчути енергетику тих, хто справді послуговувався яким–небудь плюсквамперфектом чи буквами «юс малий», «юс великий»... Як нині поживають фрески, мозаїки, графіті? Що нового вдалося про них дізнатися?
— Почну (сміється), мабуть, із графіті. Напевно, вам на екскурсіях розповідали про дослідження Висоцького (Сергій Висоцький — історик, археолог, мистецтво– та мовознавець. — Авт.), який займався графіті у Софійському соборі. Після розпаду СРСР та смерті Висоцького ніхто більше такі дослідження не проводив. Нам удалося знайти фахівця, і вже три роки, як у нас працює Владислав Корнієнко, кандидат історичних наук, який продовжив справу Висоцького. Крок за кроком — одна олтарна частина, друга, третя... Що ж виявилося? А виявилося, що деякі графіті прочитані Висоцьким із помилками. Спочатку деякі вчені поставилися до цього з сумнівами, але нам вдалося довести свою правоту. Потім Корнієнко пішов далі й почав працювати з новими графіті.
— Тобто як? Їх знайшли під пізнішими нашаруваннями?
— Ні. Річ у тім, що Висоцький прочитав лише біля 300 написів. А їх насправді... Власне, цього ніхто не може сказати — скільки графіті у Софії. На основі прочитаного ми можемо сьогодні стверджувати, що Софію засновано не в 1117, а в 1111 році. Тобто ще при Володимирові, чию справу вже після смерті продовжив його син Ярослав Мудрий.
— Це сенсація. Адже Володимир помер у 1115–му, і досі побудову Софії пов’язували саме з Ярославом Мудрим. І як цю новину сприйняла наукова спільнота?
— До нас на наукову конференцію приїжджали графологи з Санкт–Петербурга та Москви, зокрема приїхала Ольга Сигізмундівна Попова, це візантолог зі світовим ім’ям, вона — у десятці найкращих... Спочатку вона досить скептично поставилася до наших відкриттів, але коли послухала доповідь, коли подивилася графіті у соборі, то сказала: «У мене нема коментарів». Тобто нас визнали на досить високому рівні. І наукова школа Софії стає відомою не тільки на території колишнього СРСР, а й за його межами. Шкода лише, що на європейські сайти ми викладаємо лише короткі резюме наших досліджень, сподіваючись на інтерес закордонних колег...
Київську Богородицю рятували італійці, поляки та... львівські хірурги
— А як щодо фресок та мозаїк?
— Знаєте, коли я заступила на свою посаду в 2000–му, мені казали, що в Софії все давним–давно вивчено, описано тощо. І що жодні відкриття не можливі, а відтак і ніякі наукові співробітники тут не потрібні. Але чим більше я працюю, тим очевидніше для мене стає, що ми всі ще дуже й дуже мало знаємо про Софію. Вивчати вистачить і нам, і нашим дітям, і нашим онукам. Із фресками та мозаїками ми продовжуємо працювати — повністю дослідили їхній стан у центральному нефі. Дуже поганим виявився стан Пантократора (див. «Словничок») у головному куполі. А ще гіршим — Марії Оранти. Я навіть не очікувала, що ми з таким зіткнемось. Тим паче тоді, коли старої школи реставраторів уже фактично не існує. Ми самі проводили цю роботу, і я переконана, що ми з нею справились на «відмінно».
— Яким чином?
— Ми запросили на нашу науково–методичну раду всіх, хто бодай якось знається на мозаїках. Одноголосно вирішили, що мозаїки слід закріпляти, але як? На жаль, в Україні нічого нового не було. Лише старі методи: простукування–прослуховування, промацування тонесеньким щупом, щоб зрозуміти, є відшарування чи нема... Закордонні спеціалісти запропонували новий метод — ендоскопічне зондування, яке ще ніколи в Україні не застосовували. На остаточну консультацію ми запросили фахівців із Римського інституту реставрації мозаїк — це найсильніші у світі спеціалісти. Сьогодні я хочу сказати спасибі Інституту культури Італії в Україні і професору Франко Баллоні, який забезпечив прибуття учених, з котрими ми мали змогу поговорити про ендоскопічне зондування. Італійці сказали, що ми на абсолютно правильному шляху, і підтвердили можливість застосування цієї технології. І тільки тоді ми розпочали роботу. Апаратуру нам безкоштовно надали поляки (ми тільки проплатили їм відрядження, а за зондування вони не взяли ні копійки). Як вони працювали? Між мозаїками стоматологічним бором робили найтоншу свердловину і запускали туди камеру, а вона давала зображення.
— Яких же розмірів була ця камера?
— Трохи більша за макову зернинку. Я таку річ бачила вперше... Отже, ми відзначили на картограмі всі відшарування і закріпили мозаїку за допомогою нагелів чи спеціальних розчинів. Але розчинами намагалися не зловживати, аби не переобтяжувати конструкцію і не додавати їй ваги. Кожну мозаїку ми окремо кріпили до плінфи, яка, на щастя, збереглася у прекрасному стані. Так ми працювали над Пантократором, а потім перейшли до Марії Оранти — там ще більша площа і, відповідно, ще більше проблем. Але тоді поляків уже не запрошували, а почали шукати фахівців у Україні. І знайшли їх у Львові, в... науково–дослідному інституті хірургії. Приїхали до нас хірурги з таким же обладнанням, відклали свої операції і провели всю необхідну роботу. Ми встигли якраз вчасно: в композиції з Марією Орантою знайшли відшарування та пустоти глибиною до чотирьох сантиметрів. Ще трохи, і вся конструкція могла просто впасти. На сьогодні ми закріпили всі мозаїки та фрески. Ці роботи з реставрації та закріплення фінансував державний бюджет України.
Любов до грошей єднає українців. Проти самих себе
— Ви говорили, що графолог Владислав Корнієнко працює всього три роки і що сьогодні складно знайти реставраторів відповідного рівня. Це тому, що таких фахівців просто перестали випускати українські «виші» чи тому, що вони не підуть працювати задарма, як львівські хірурги чи польські альтруїсти?
— Тут багато чинників і, зокрема, ті, що ви назвали... Насправді у нас вміють готувати реставраторів, але всі вони йдуть працювати на великі гроші. До нас не прийшов жоден молодий фахівець, який знався б на монументальному живописі. Окрім того, Софію ми можемо довірити лише реставратору вищої категорії. Одна така людина працює нашим співробітником, і це велике щастя.
— Скажіть, як ви виживаєте в умовах, коли держава виділяє мінімум необхідних коштів?
— Намагаюсь залучати меценатів, інститути культури закордонних країн. Але, якщо, не дай Боже, трапиться щось серйозне, я просто не уявляю, що робити... Коли йшлося про реставрацію Царських врат, я ледь знайшла потрібну суму. Реставраторів по металу вищої категорії в Україні всього троє. Я звернулася до них — мені назвали цифру: сто тисяч доларів. Я думала, що цих грошей не знайду. Але знайшла. За три дні мені кажуть: ми передумали, давайте нам 250 тисяч... Тоді я оголосила міжнародний конкурс, і знову виручили поляки. Наші фахівці бралися робити на воротах доповнення із міді з гальванопластикою сріблом. Поляки ж усе зробили з чистого срібла, тобто так, як і має виглядати автентичний виріб. Але після того, як наші зрозуміли, що Куковальська на їхні примхи не піде, почалися найрізноманітніші скарги та кляузи. Адже я мала вивозити Царські врата за кордон. Уявляєте, яка буча піднялася? Якби тоді Качур (Павло Качур наприкінці 2005 року був міністром архітектури та будівництва. — Авт.) мені не повірив би, ідею просто затоптали б.
Про «Біле братство», поховання патріарха Володимира та нинішнє «всеозброєння»
— Двічі за історію незалежної України Софія Київська ставала епіцентром вельми бурхливих подій (у 1993–му, коли собор захопило «Біле братство», та у 1995–му, коли під стінами Софії УНА–УНСО ховала патріарха Володимира). Що ви могли б розповісти про ті часи?
— Щодо «Білого братства» можу сказати, що то були страшні події. Коли «братчиків» виганяли з собору, вони наробили багато шкоди. Це лишилося як різана рана на тілі Софії. Багато хто зі старих співробітників і досі переживає через те, що сталося тоді... Що ж стосується 1995 року... То була чистої води політика. Існує заповіт світлійшого Володимира, яким він просить поховати його у Видубецькому монастирі. Думаю, прийде час, коли станеться його перепоховання. Мене часто запитують, чому християнин лежить під муром? Ви ж знаєте, кого ховали поза межами цвинтаря, монастиря або міста? Не найкращих, скажімо так, людей...
— У 1993–му була, вочевидь, досить ненадійна охоронна система?
— Як вам сказати... У нас і минулого року була спроба захопити Софію...
— Як? У 2008–му?
— Так. Не буду казати, ким та як, але такі відомості до нас прийшли з СБУ. У нас був дуже напружений тиждень. Під Софією стояли три КамАЗи з бетонними блоками, щоб підперти ворота...
— То це була якась політична сила чи релігійна організація?
— Не хотілося б це коментувати. Слава Богу, що все обійшлося. Тепер ми завжди у всеозброєнні.
ДОСЬЄ «УМ»
Неля Куковальська
Генеральний директор Національного заповідника «Софія Київська». Вступила на посаду в 2000 році. За фахом — інженер–будівельник, історик. Дійсний член Українського комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІСОМOS). Фахівець у галузі пам’яткоохоронної та музейної справи. Автор друкованих праць із цих питань. Співавтор і відповідальний редактор наукових і науково–популярних видань про пам’ятки заповідника. Заслужений працівник культури України.
СЛОВНИЧОК
Координаційна рада — нездійснений проект, який радили взяти до уваги фахівці з ЮНЕСКО. За кордоном не втомлюються дивуватися тому, що Софією Київською та Києво–Печерською лаврою опікується купа установ: два урядових міністерства, столична мерія, православна церква. Місія ЮНЕСКО запропонувала передати пам’ятки в одні тямущі руки або ж утворити координаційну раду з представників усіх прошарків церковної та світської влади.
Марія Оранта — образ діви Марії з піднесеними догори руками («оранта» — та, що молиться). Почав розповсюджуватися разом із зародженням культу Богородиці у V столітті. Первообраз зберігається у візантійській каплиці в Равенні (Італія), а також у соборі Святого Марка у Венеції. Першою церквою в Україні, присвяченою Діві Марії, була Десятинна церква в Києві. У Софійському соборі на вівтарній стіні також представлено образ Оранти.
Місто Ярослава — прийнята в історіографії назва частини древнього Києва, що була збудована на Старокиївській горі за часів князювання Ярослава Мудрого (1019—1054), — було розташоване на площі понад 60 гектарів. Головною брамою до міста слугували Золоті ворота. Один із кордонів міста проходив від Золотих воріт теперішньою вулицею Ярославів вал до Львівської площі. З протилежного боку кордон ішов до сучасного майдану Незалежності, де були Лядські ворота. Місто Ярослава межувало з частинами міста Володимира та Ізяслава–Святополка.
Нагелі — спеціальні шипи, що застосовують у будівництві чи промисловості для кріплення різних частин конструкції.
Пантократор — «вседержитель» (з грецької — «всевладний») — іконописний образ Христа, що представляє його як царя небесного і суддю. У лівій руці на таких зображеннях Ісус, зазвичай, тримає сувій або Євангеліє, праву руку тримає в жесті благословення. Образ затвердився у православних цервах ІХ—ХІ століть, звідти перейшов у італійську мозаїку.
Пілон — масивний стовп, який підтримує склепіння або пласкі перекриття. Може бути елементом оформлення порталу будівлі.
Плінфа — широкі та пласкі цеглини, винайдені у Візантії. Застосовувались при будівництві деяких храмів Київської Русі. Частину справжньої плінфи можна побачити у відбудованому Михайлівському Золотоверхому соборі у Києві.
«Спадщина під загрозою» — список ЮНЕСКО, що є «останнім китайським попередженням». Пам’ятки, позначені таким маркером, є першими кандидатами на виліт з анналів цієї організації. На останній, 33–й, сесії ЮНЕСКО зі світових пам’яток було виключено місто Дрезден, що проходило за списками як «Долина ріки Ельби». У 2004 році Дрезден було прийнято «у команду», у 2006–му — переведено у «спадщину під загрозою», а у 2009–му — виключено взагалі. Причина конфлікту полягала в будівництві мосту через Ельбу, який зіпсував усю панораму Дрездена та перекреслив існуючий архітектурно–природний комплекс.
