У наше вимираюче село
З далекої чужої Аргентини
до родичів покійної дружини
старенького банкіра принесло.
«Я побуваю у твоїм селі, —
сказав він перед смертю Катерині, —
і привезу з коханої Волині
з могил батьків хоч грудочку землі».
Могили предків Каті не знайшов
на цвинтарі у непролазних хащах,
та не жалів грошей і підошов,
шукаючи рідню серед трудящих.
І де той гість незваний не бував —
в дворах, оселях, в магазині, в клубі —
всі жителі і навіть голова
були худі, нервові і беззубі.
Йому дали пояснення таке:
«Ми без зубів живемо споконвіку!
Бо нащо та халепа чоловіку,
коли він їсть лише рідке й м’яке?»
Та ще й додав патріотичний дід:
«Їмо ми дієтичне, але вволю —
горілку, борщ і кашу на обід,
а в інший час — кисляк і бараболю».
«Чому ж тоді, — питає олігарх, —
були всі зуби у моєї Каті?
Чому в столиці вашій всі зубаті?
Скажіть, сеньйори,
це, напевне, жарт?»
І так сказав бувалий голова,
відматюкавши в думці гостя щиро:
«Проблема ця проста, як двічі два,
по–вченому ж —
то це синдром вампіра.
Як тільки потрапляє наш земляк
в обставини, душі і серцю любі,
у нього відмирає переляк
і дуже швидко виростають зуби!»
В столиці нашій теж — беззубих тьма,
вони живуть у злиднях і скорботі:
пенсіонерка, що давно сама,
поденщиця, то пріє на роботі,
ті, що роботу втратили в цеху,
на будівництві, в школі чи в конторі,
бездомні діти, старий бомж в льоху,
старчихи, старці і каліки хворі.
А від зубатих Київ аж гуде,
Їм навіть тісно в стольнім граді стало!
Це олігархів плем’я молоде,
це їх коханки, слуги і васали,
це рекетирів й здирців — ціла рать,
продажні судді, вчені бюрократи,
які не тільки солодко їдять,
а й вміють добре за горлянку брати.
Міцніє рід зубатих і росте,
щодня товстіє спереду і ззаду!
А зуби їм потрібні ще й на те,
аби постійно гризтися за владу!
Мабуть, тому беззубі ми й горбаті,
що правлять нами хижі та зубаті!