Експеримент з епатажним чоловіком
— Алло Петрівно, ви навмисне втекли з Києва, щоб не святкувати день народження? Чи все–таки повернетеся і влаштуєте бенкет?
— Великих святкувань справді не влаштовуватиму, але коли приїду до Києва, то з найближчими людьми обов’язково зберемося за столом. Посидимо, поговоримо, побажаємо... Річ у тім, що мій день народження влітку, а о цій порі завжди було проблематично зібрати колег за святковим столом. І я завжди нервувалася, бо всі пороз’їжджалися хто куди. Коли вітають, той телефонує з Туреччини, той з Іспанії... Звісно, і настрій не той, коли запрошуєш людину, а вона не може прийти...
— З ким відпочиваєте?
— З Кирюшею, онуком. Удвох. Ми обрали санаторій «Примор’я» в Євпаторії і дуже задоволені. Нам обом подобається: онуку є де розважитися, а я ніяк не надихаюся повітрям — воно тут просто надзвичайне.
— Останній альбом у вас був «Друзям»...
— Так, до нього увійшли як нові пісні, так і ті, що вже полюбилися слухачеві: «Красива жінка», «Хлопці кучеряві», «Коханка». А ще вийшов МР3–диск. Там зібрано майже всі мої пісні, які я записала за останні роки, — загалом дев’ять альбомів.
— Це все, що ви наспівали за свою творчу кар’єру?
— Де там, може, половина! А загалом за роки своєї творчої біографії я проспівала понад шістсот пісень.
— А чим найближчим часом плануєте порадувати своїх шанувальників?
— Незабаром збираюся зняти кліп на пісню «Гори, гори ясно» композитора Ніколо на вірші Людмили Пономаренко. Це дует із Дімою Коляденком.
— З Коляденком? А як у вас із ним склався дует?
— Так вийшло, що коли я минулого року готувала свій сольний концерт у Палаці «Україна», то автор пісні, композитор Ніколо запропонував: «Аллочко, а чому б вам не зробити експеримент із таким епатажним чоловіком?». Я подумала: а дійсно, чому б ні? Ми заспівали разом. І це, на мій погляд, був чи не найоригінальніший номер під час концерту. Тепер, сподіваюся, попрацюємо разом на зйомках кліпа.
— Віднедавна з вами у дуеті співає і ваш син Максим? Це було його рішення чи ви вплинули?
— Так воно «історично» склалося. Син закінчив акторський факультет Київського театрального інституту ім. Карпенка–Карого. Максим міг стати непоганим актором, особливо в нього виходили комічні ролі. Але трапилося так, що мені саме був потрібен адміністратор, і син взяв ці обов’язки на себе. Потім Анатолій Матвійчук написав нам кілька дуетних пісень. Їх дуже добре сприйняли слухачі. Відтоді ми співаємо в тандемі.
Пригадую випадок: я була в прямому ефірі на радіо, і мені зателефонувала жінка. Вона крізь сльози дякувала мені та Максиму. Виявилося, що ця жінка дуже довго не спілкувалася зі своїм сином. А тут почула нашу спільну пісню «Обійми». За дивовижним збігом, у цей час пісню слухав і син тієї жінки. Після цього він передзвонив і сказав: «Мамо, вибач. Зараз я до тебе приїду». Ось така життєва ситуація. Але вона доказ того, що пісня має величезний вплив на свідомість людей, на їхні душі — вона не дає їм черствіти.
— А онуку передалися творчі здібності бабусі та батька?
— Передалися! Кирюші тільки п’ять із половиною років, а він у нас дуже гарно співає, окрім цього, чудово малює і ліпить із пластиліну. Ось і сьогодні онук намалював красиву картину — ми, коли їхали відпочивати, взяли з собою все необхідне для цього. Найближчими днями підемо з ним на берег, знайдемо якийсь мальовничий куточок, аби Кирюша спробував з натури намалювати море.
«Талант — завжди від Бога, а горе — від людей»
— Бували часи, коли без Алли Кудлай не відбувався жоден пристойний концерт. Зараз вас рідко можна побачити на телебаченні або почути в радіоефірі. Все через той набридлий усім «неформат»?
— Я навіть пояснити цього феномену не можу. Як я співала в пісні «Актриса» на слова Юрія Рибчинського: «Настав байдужий день, талант — завжди від Бога, а горе — від людей». У Росії в концертах є місце і для Лещенка, і для Кобзона, і для Бабкіної. А співаків мого покоління в Україні ніби й не було ніколи. Якби нас справді ніхто не хотів слухати. А то ж після концертів люди підходять, запитують, куди зникли, де диски можна купити. Та нікуди ми не зникали! Ми є, ми записуємо нові пісні, даємо живі концерти... Люди скучили за мелодійною українською піснею. А де її зараз почуєш? Більшість співаків «старої гвардії» сьогодні не знімає кліпи. Що ж тоді пропонувати телебаченню? Замкнене коло виходить.
Ще я ніколи не зрозумію того, що за свій виступ треба платити, за ротацію кліпа — теж платити. Дуже образливо, коли в зйомки того ж кліпу вкладаєш і гроші, і сили, і частинку серця, а потім просто не можеш його показати глядачеві! Кожна людина має думати про вічність, а не під себе гребти, жити за заповідями. І це воздасться!
Але я не засмучуюсь. На моєму творчому шляху й раніше було чимало перешкод, і сльози розпачу були. І все це долалося працею. Я й сьогодні вважаю, що треба працювати, рухатися вперед, а не чекати, коли тобі для цього створять усі умови.
— Стати співачкою, напевно, мріяли з дитинства?
— Можу сказати, що співала я з дитинства. З років п’яти, мабуть. А першою вдячною публікою були сільські весілля. В мене мама дуже гарно співала, це передалося й мені. Після школи вступила на музичний факультет педагогiчного iнституту в Ніжині. Так і могла все життя пропрацювати в школі. Але доля розпорядилася інакше. Мене взяли в хор iменi Верьовки. І хоча в ті часи існувала така практика — молодий фахівець мав обов’язково відпрацювати у школі, мене, як це не дивно, відпустили: директор школи не став тримати, в облвно теж. Усе склалося так, мов хтось заздалегідь спланував. Хор був чудовою школою, репертуар довелося вивчати на ходу. З ним я півсвіту об’їздила. А через сім років мене запросили солісткою Держтелерадіо. Те рішення мені далося нелегко. Важко було розлучатися з хором, до колективу вже звикла. Та все ж ризикнула розпочати самостійне плавання. І не жалкую.
«Найкраща дієта — це заклеїти рота»
— Як вам удається підтримувати себе в такій чудовій формі? Сидите на дієті?
— Найкраща дієта — це заклеїти рота. Хліба, картоплі, цукру, солодощів узагалі не їм. Із солодкого можу дозволити собі лише мед, інжир, фініки. Але якщо треба, то і від них відмовляюся. Після шостої вечора дозволяю собі випити лише склянку кефіру або з’їсти яблуко. Роблю розвантажувальні дні. Словом, коли поставлю перед собою завдання схуднути, то можу скинути 12–13 кілограмів за півроку. Перевірено! А ще намагаюся побільше рухатися. Всю минулу зиму ходила в басейн, по два–три рази на тиждень. Вода — це величезна сила. Ось і зараз на морі користуюся моментом і якнайбільше плаваю. Вдягаю ласти і вперед!
— Про вас, пані Алло, легенди ходять як про чудову куховарку. Як вам вдається поєднувати кухню і дієту?
— Дуже просто — скуштувала і все. А все, що приготую, — для близьких і гостей. Готувати я справді люблю. Можу і борщу смачнющого наварити, і вареників з маком, і пирогів напекти. З кухнею я на «ти»: якщо нагрянуть гості, за п’ять хвилин накрию розкішний стіл. І завжди роблю це з душею, а не сяк–так. Їжа йде на користь тоді, коли вона несе позитив. А від настрою господині залежить і смак, і енергетика страви.
— У вас оригінальні концертні костюми, в кого вдягаєтесь?
— Раніше мені шили Альона Ворожбит і Таня Земськова. А останнім часом працюю зі стилістом Валентином Бреном. Свої концертні сукні я всі люблю. Кожна з них — це якась історія, певний період у житті. А головне, щоб у вбранні було зручно й комфортно працювати. Сукня має влитися в тебе, як друга шкіра. І, звичайно, концертне вбрання має бути пошите в одному–єдиному екземплярі — спеціально для мене. Валентин робить для мене чудові ексклюзивні речі.
— Пані Алло, а у вашому статусі «красивої жінки незаміжньої» щось зараз змінилося?
— На цю тему я б не хотіла говорити, але думаю, що так...
ДОСЬЄ «УМ»
Алла Кудлай народилась у селі Лосинівка, що на Чернігівщині, 23 липня 1954 року. В 1971 році вступила до Ніжинського педінституту ім. М. Гоголя. Після його закінчення за конкурсом була зарахована в Державний академічний український народний хор ім. Г. Верьовки. З 1984 року — солістка радіо й телебачення України. З 1997 року — народна артистка України. Має сина Максима та онука.
