Жінка в олії, камені та серед квітів (а також М про Ж)

Жінка очима київських митців. — К.: Благодійний фонд сприяння розвитку моди, 128 с.(с)

У рейтинґу «Книжка року’2007» сьоме місце у мистецькій підномінації посів дещо несподіваний проект Благодійного фонду сприяння розвитку моди «Жіночий образ у сучасному українському мистецтві (кінець ХХ століття)». Нині цей фонд повернувся до видавничої діяльності й започаткував серію альбомів «Артвізитівка Києва»: буде представлено українську родину у мистецтві, кращі гобелени, батіки, скло, ювелірні прикраси — і так 18 видань. Мета проекту, за словами його авторки Людмили Черватюк, — оцінити внесок сучасних митців до багатовікової скарбниці київської штуки.

Утім, нинішній альбом — далеко не простий інвентарний облік кращого у живопису, графіці та скульптурі. Ілюстрації дібрано так, аби розглядувач не лише милувався незліченними проявами жіночості, а й замислився над природою феномену під назвою «жінка». Й під таким ракурсом наш альбом цілком може правити візуальним супроводом до блискучого дослідження жіночої ментальності від американки Кларіси Пінколи Естес «Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях» (К.: София, 2002).

Жінка розмовляє зі світом, пише Естес, на «языке сновидений, страсти и поэзии». Чи не тому найбільше поданих в альбомі картин — це імпресія мрії–казки–свята, пережитого уві сні. І хоч твори художників і художниць репродуковано приблизно нарівно, більш «інформативними», а отже й привабливими, є саме жіночі сновидні візії — можливо, ще й тому, що справжні жінки нерідко щасливо снять наяву (Оксана Бербека–Стратійчук, Тетяна Давидова, Наталя Кохаль, Іванна Московка, Марина Соколова, Леся Хоменко). Чоловікам–живописцям же таланить торкнутися езотерики жіночого сну хіба у двох випадках: коли вони за тими снами терпляче «підглядають» з хитрістю досвідченого орнітолога, як–от Володимир Подлєвський, або коли у ті сни самовбивчо–нагло «вдираються», як–от Олександр Добродій.

Хоч як дивно, але якби у цьому альбомі викомпонувати розділ «Спокуса», то й тут верховодили б твори жінок (Олена Василевська, Аліна Максименко, Марія Омельчук). Схоже, їхня еротика сягає глибших горизонтів, аніж романтична закоханість чи жагуче бажання: аж до усвідомлення того, що «тело — живая летопись подаренной жизни, отнятой жизни, ожидаемой жизни, исцеленной жизни» (К.П.Естес). А от чоловіки–митці чи не безроздільно панують в абстрактно–філософських побудовах, де жінка перетворюється на ефектний, але знов–таки нерозгаданий символ (Олександр Балакін, Олександр Лидаговський, Дмит­ро Нагурний).

Альбом «Жінка очима київських митців» вийшов, до речі, у двох цінових варіантах: хард — у твердій палітурці та при супері; лайт — у м’якій обкладинці.

Ню. Образ жінки у творах живопису, скульптури та графіки. — Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 320 с.(ф)

Тематичні мистецькі альбоми–мікси зазвичай належать до інтер’єрних видань. У дніпропетровській новинці цю ознаку ще й усіляко підкреслено: скринька–футляр, палітурка з екзотичного матеріалу та з металевою накладкою, поліграфічні «паузи» з кальки між розділами. Цей альбом утричі грубший за київський, що робить його помітно презентативнішим щодо персоналій: кожному митцеві тут відведено не дві сторінки, а подекуди понад двадцять.

У передмові наголошено: «Доля жінки в гідному подиву місці планети, яке називається Придніпров’я, — феноменальна». І далі згадуються справжні (хоча й історично залаштункові) творці території, яка тепер зветься Дніпропетровською областю, — жінки арійські, амазонські, скіфські, половецькі, козацькі. Схоже, такий метафізичний ракурс — Жінка і Час — став преференцією для чоловіків–митців, які вільніше ширяють в узагальненнях, аніж жінки, котрі, в суті справи, у Часі незмінні. Відтак, хоч на полотнах також доволі рясно відтворено жіночі сни–фантазми, авторами цих «звітів» здебільшого є живописці чоловічої статі: Анатолій Онищенко та Євген Логвиненко, Костянтин Піддубко з Нікополя та наймолодший вуаєрист потаємних жіночих розмислів Валерій Ветштейн із Кривого Рогу. Навіть еротика в цьому альбомі здебільшого чоловічого походження; і хоча вона не так нюансована, як у київських мисткинь, проте щира й відверта, отже, й наближена до істини — як–от у Валерія Сосни чи Сергія Бабича (Дніпродзержинськ). «И вид истины заставляет нас все сильнее истекать энергией», — прокоментувала б ці роботи К.Естес.

Жінки–художниці сучасного Придніпров’я хоч і лишилися в меншості під цією обкладинкою, але жодною краплиною представленої якості не поступаються. Коли вам якось трапить на очі анонс виставок живопису Тетяни Корольової–Павлової, акварелі Ірини Душацької чи графіки Лани Королевської, — завітайте, не пошкодуєте. Як сказала б та ж таки пані Естес, їхня творчість «благоухает идеями».

А от чого немає у київському альбомі, але є у дніпропетровському, — жінка крізь гумористичну оптику: як і будь–який справжній гумор, картини Олександра Резніка, Валерія Самохвалова та Геннадія Шликова вельми вітамінні. І ще один тематично–ракурсний ексклюзив цього альбому: Жінка як Гра (Олександр Сопєлкін).

До переваг дніпропетров­ського «Ню» належить і наявність прикінцевого покажчика репрезентованих митців: фото, резюме й навіть контакти, що чимало значить для читача–колекціонера. Натомість, є й порівняльні хиби: відсутність традиційних (а тому й значущих) відомостей про ілюстровані твори: розмір, матеріал, техніка, рік створення. Й не обійти мовчанкою несподіванку: до футляру–скриньки разом з альбомом запаковано ілюстровану брошуру «Вчися розуміти прекрасне». Очевидно, видавці слушно передбачили, що таке видання дорослі естети не зможуть приховати від своїх неповнолітніх дітей, і тому мистецтвознавець Людмила Тверська написала для підлітків антистресовий текст про «ню» у світовому мистецтві взагалі, і у творчості дніпропетровських художників зокрема.

Українське мистецтво XV—ХХ ст. із приватних збірок. — К.: Оранта, 128 с.(п)

Цей альбом так само є другим випуском однойменного проекту, відзначеного два роки тому на «Книжці року». Звичайно, найбільше полюватимуть за виданням насамперед підготовлені читачі: науковці, колекціонери, студенти–мистецтвознавці, просунуті аматори–поціновувачі класичного мистецтва — адже репродуковані тут твори здебільшого публікуються вперше і незрідка висвітлюють відомого усім майстра з незвичного боку.

Проте, цікаво і плідно поглянути на цей альбом і під кутом зору двох попередніх видань: жінка в мистецтві. Тим паче, що відкривається «орантівська» збірка репродукцією ікони XV століття, де Марію зображено з вельми «харАктерною», як би мовили театрали, мімікою. Далі бачимо геть непересічний портрет львівської містянки невідомого художника XVIII століття. А ще далі — досі невідомі широкому загалу твори тих, чиї імена є гордістю найбільших музеїв країни. Ось виразний зразок сецесійної чуттєвості у портреті К.Вислоцької пензля Михайла Жука. Там — постімпресіоністські «дами» Олексія Шовкуненка, писані на початку тих–таки 1920–х. Онде — чи не психоаналітичні жіночі портрети (особливо, коли порівнювати різні образи однієї «натурниці»), мальовані колишньою студенткою Краківської, Віденської та Паризької академій мистецтв Марґіт Сельською. Серед нині сущих класиків привертає увагу цикл кольорових ліногравюр Богдана Сороки «Купальські забави»; Б.Сорока є майстром відтворення напрочуд конкретних психологічних станів за допомогою мультиплікації нібито «типових» рухів–жестів. Є в цьому альбомі і сни наяву, про що ішлося вище: Людмила Лобода...

Насамкінець важливо згадати, що цей проект (як і перший, 2007–го року) упорядкував Тарас Лозинський під патронатом Наукового товариства ім.Т.Шевченка та Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток.

Галина Григор’єва. Край живопису. — К.: Дух і Літера, 96 с.(о)

Жінки Галини Григор’євої живуть, як сказав би Валерій Шевчук, «зі швидкістю трави і в ритмі серця». Точніше — як квіти. Вони виникають поміж квітів, імітують квіти і, зрештою, перетворюються на квіти. І хоч сама художниця переконана, що «таїнство осяяння неможливо описати словами», філософ Костянтин Сігов написав до книжки есей–передмову, де розшукав джерело «жіночості» живопису Г.Григор’євої: «Незнищенна пам’ять дитинства про рай». Це мистецтво, переконаний він, реанімує пам’ять, повертає глядачеві відчуття щасливої реальності («чому я забув, з якою невимовною граціозністю ця дівчинка біжить по траві крізь вдячне їй повітря?»).

Безумовно, так званий широкий читач був би вдячний упорядникам, якби ті додали до лірико–філософських алюзій ще й суто біографічного тексту. А так лише знати, що Г.Григор’єва належить до кола художників–шістдесятників Георгія Якутовича, Григорія Гавриленка, Якима Левича, Анатолія Лимарєва, Зої Лерман, Олександра Агафонова — і всіх їх тут названо «григор’євським колом».