«Переяславська рада» в Сибіру

      У середині XVII століття Сибір уже асоціювався в Московській державі з місцем заслання, головним чином політичного. Одним із перших українських арештантів, засланих до Тобольська, був полковник Іван Нечай, зять Богдана Хмельницького, звинувачений у 1659 році московською владою за те, що організував білоруську козаччину в адміністративному устрої Війська Запорозького, а не Московської держави. Згодом за ним пішли на заслання наші гетьмани Дем'ян Многогрішний (на Забайкалля) та Іван Самойлович (до Тобольська), де й померли. Традиція переселення до Сибіру політичних в'язнів міцно вкоренилася в Російській імперії, а пізніше «розквітла» і в СРСР. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття українці переселялися до цього суворого краю масово, у зв'язку з будівництвом Великої Сибірської залізниці (її почали будувати у 1891 р.) і столипінською аграрною реформою. Тоді ж з'явилися на сибірських теренах, зокрема на Омщині, «наші» назви сіл: Полтавка, Одеське, Херсонське, Таврійське... Наступні хвилі переселень з України були пов'язані з політичними репресіями 1930—1950-х років, а також iз масовим повоєнним виселенням українських сіл за Урал.

      Сьогодні в Омській області діють два українські культурологічні товариства — Сибірський центр української культури «Сірий Клин» (голова С. Винник) та Обласний український центр імені Тараса Шевченка (голова В. Галанова). Однак найвидатнішим і найавторитетнішим представником сучасної української громади, з іменем якого пов'язують відродження духовного життя Західного Сибіру, відбудову храмів і монастирів у Омській області, є митрополит Омський і Тарський Феодосій. Родом iз волинського села, він закінчував гімназію ще за Польщі, а 1986 року, коли на всю Омсько-Тюменську кафедру було лише три храми і три молитовних доми, його призначили у цей складний і суворий регіон як митрополита.

      Українсько-російська зустріч в Омську планувалася давно з ініціативи Сибірського центру української культури «Сірий Клин», Комітету в справах національної політики і релігії державної адміністрації Омської області та Регіонального центру російської культури міста Омська. Двоє «парламентаріїв»-істориків з України зустрілися з членами українських та російських громадських організацій, представниками Омської державної адміністрації, Сибірського козацького війська Союзу козаків Росії. Це була перша культурологічна зустріч українців у Омську. Перед початком «круглого столу» його учасники поклали квіти до пам'ятника Богданові Хмельницькому. Цей старенький монумент потрапив до Омська в роки ІІ Світової війни, під час евакуації одного з заводів. Нещодавно (коли українські авіаремонтники ремонтували Ан-70) монумент відреставрували і встановили на околиці міста. Неподалік, на тій же околиці, адміністрація виділила місце для пам'ятника Тарасу Шевченкові (скульптор — відомий митець А. Цимбал, родом з Полтавщини), за встановлення якого українська громадськість Омська бореться вже довгі роки. А в самому тільки центрі цього великого міста є щонайменше три пам'ятника Леніну. Цікаво, що в Омському державному історико-краєзнавчому музеї українці, які так багато зробили для освоєння Західного Сибіру, представлені не в постійній експозиції, а тільки на тимчасовій виставці «Россия Азиатская».

      Під час «круглого столу» майже в кожному виступі доповідачів iз російського боку можна було почути думки, що культивувалися в Російській імперії ще в ХІХ столітті. Голова обласної організації «Русско-славянский национальный союз» В. Дьомін розповів, що після розпаду СРСР «ми отримали погану, з геополітичної точки зору, ситуацію. Адже Російська імперія і Радянський Союз були особливими утвореннями, які контролювали серединну територію від Дністра до Байкала. Хто на цій території панує — той визначає геополітичну ситуацію в усій Азії». Отже, незалежна Українська держава заважає Москві й далі тримати під повним контролем важливі з геополітичного погляду євразійські обшири. Найколоритнішим виглядав виступ депутата Держдуми Росії від виборчого блоку «Родина» І.Вікторова, який 17 січня у Києві брав участь у мітингу і демонстрації, організованій прогресивними соціалістами з нагоди 350-річчя Переяславської ради. Усі ми знаємо, які карикатурні форми мав цей малочисельний захід у «кращих традиціях» радянських міфотворців. Однак в Омську депутат розповідав про нього як про всенародний порив українців до возз'єднання. Термінологія була відповідною — «народное шествие», «грандиозный митинг», «грандиозный концерт»... Атаман Сибірського козачого війська С.Толмачов «нагадав», що «великороси, малороси, білоруси і козаки — це, по суті, один народ».

      Головуючий на «круглому столі» російський історик І. Меха, коментуючи справу національної освіти в регіоні, зазначив, що «ми не маємо українських шкіл в Омській області з тієї причини, що ми дуже близькі, росіяни та українці. До речі, йшлося не лише про українські школи в Росії, а й про таку ж елементарну річ, як україномовний радіоефір в Омській області.

      На «круглому столі» гості з України презентували нові видання Інституту історії України та Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАНУ, серед яких — об'ємний збірник статей, що вийшов у видавництві «Смолоскип» — «Переяславська рада 1654 року». «В своїй хаті — своя сила, і правда, і воля» — цими словами Тараса Шевченка завершилася своєрідна «Переяславська рада» 2004 року в Омську, який на початку ХХ століття був столицею Росії.