Випробування патріархатом

23.03.2004

      Одне з найпринциповіших питань українського релігійного життя, що понад 40 років є наріжним каменем між греко-католиками і Ватиканом, а саме — надання УГКЦ статусу патріархату — нещодавно стало предметом обговорення світового ортодоксального християнства. До сьогодні справа патріархату не обговорювалась так відкрито і в такому широкому представницькому колі. Здається, що до такого повороту Ватикан не був готовий. А тому під час візиту до Москви Президента Папської Ради з питань сприяння християнської єдності кардинала Вальтера Каспера, що відбувся наприкiнцi лютого, було заявлено, що керівництво Римо-католицької церкви серйозно сприйняло позицію Російської та інших православних помісних церков щодо питання про патріархат УГКЦ. Водночас представник Ватикану завірив православну сторону, що бажанням Святого престолу є збереження і розвиток добрих стосунків із православними церквами. Ці заяви уже сьогодні дали привід релігійним аналітикам стверджувати, що чергове налагодження добрих стосунків між Москвою та Ватиканом відбулось за рахунок УГКЦ.

      Титул патріарха, що побутує в християнстві з IV століття, спершу використовувався як почесне ім'я найбільш шанованих єпископів і митрополитів. У наступному столітті за патріархом закріпився статус найвищої посади в церковній ієрархії. Отже, патріарх — це вищий титул голови самостійної (автокефальної) церкви в православ'ї та помісної (самоуправної) у східних церквах, з'єднаних iз Римським престолом.

      Історично глави Київської церкви іменувалися митрополитами, та все ж мали права і привілеї над'єпископської гідності (екзарха, примаса) і управляли Церквою за зразком патріархів Східних церков. А в XVI столітті дискутувалася ідея появи патріарха в Києві — якраз піднімалося питання ймовірного переїзду константинопольського патріарха в Україну. Реальною ж нагодою мати патріарха-українця були ініціативи митрополитів Петра Могили та Веніаміна Рутського в 1624—1629 роках. Вони пропонували створення Київського патріархату в єдності зі Вселенською Церквою, проте остання не змогла довести справу до логічного завершення. Іншої інтерпретації питання патріархату набуло в 1918 році, коли митрополит Шептицький з ідеєю підпорядкування греко-католиків київському патріархові пов'язував відновлення церковної єдності в Україні. Проте, зважаючи на непевний політичний та військовий час, від цього тоді довелося відмовитись.

      Нова актуальність патріархату пов'язана з двома епохальними подіями, що вібувались водночас iз проведенням ІІ Ватиканського собору та звільненням після 18-літнього ув'язнення в радянському концтаборі, митрополита УГКЦ Йосипа Сліпого. На Соборі було прийнято «Декрет про Східні церкви», що декларував місце і роль Східних церков та нормував порядок здобуття патріархату: «Тому ж що патріархальна інституція в Східних церквах є традиційною формою управи, Святий і Вселенський собор бажає, щоб, де в цьому буде потреба, були встановлені нові патріархати, яких установа застерігається Вселенському соборові або Римському архієреєві». (Orientalium Ecclesiarum, Art.11). І хоч цей Декрет високо оцінили богослови і церковні достойники, Йосип Сліпий уже тоді висловлював свою незгоду з принциповим моментом: «Доводив я бл.п. Папі Павлові VІ, що в Східній церкві ні Папи, ні навіть Вселенські собори не встановляли патріархатів окремих помісних церков». Як виявилося згодом, зауваження глави УГКЦ були небезпідставні — намагання греко-католиків проголосити патріархат постійно впиралось у глуху стіну останньої католицької інстанції.

      Йосип Сліпий озвучив ідею патріархату на Ватиканському соборі в 1963 році. Проте офіційна позиція Святійшого престолу була оприлюднена аж у 1969 році, коли державний секретар кардинал Жан Війо заявив, що створення Українського патріархату є неможливим із трьох причин. По-перше, через загально-релігійну ситуацію. Це пояснювалось тим, що проголошення патріархату може викликати релігійні переслідування у СРСР. По-друге, екуменічна проблема (щоб не зашкодити початковим контактам Ватикану з Москвою та Константинополем). І, по-третє, радянська влада могла розцінити цей крок як образу. І хоч у 1975 році в Римі митрополита Сліпого було іменовано «Патріархом Йосифом», ця дія не була підтверджена Римським престолом. Не в останню чергу через таємний діалог між Римо-католицькою церквою та Московською патріархією, що, за словами Сліпого, мали «характер присуду смерти для Української Церкви».

      У добу незалежності Львівський синод УГКЦ (16-31 травня 1992 року) звернувся до Папи Івана-Павла II з проханням, щоб він «здійснив постанови другого Ватиканського Собору і створив Києво-Галицький патріархат для Української греко-католицької церкви». Однак реально греко-католики заявили про себе лише через 10 років. У липні 2002 року відбулись Третя сесія Патріаршого собору та синод УГКЦ, учасники яких заявили, що вважають проголошення патріархату доленосним кроком для дальшої діяльності церкви та звернулися до Святійшого Отця, щоб він своїм авторитетом затвердив це рішення.

      І мабуть несподіванкою для всіх стала новина, що Римо-католицька церква у меморандумі до патріарха Московського і всієї Русі Алєксія ІІ поцікавилась його ставленням щодо можливості встановлення патріархату УГКЦ. Така відкрита ініціатива стосовно внутрішньої справи Католицької церкви зіграла злий жарт iз РКЦ, адже патріарх Алєксій переслав меморандум главам усіх помісних церков. І хоч Вселенське православ'я з розгалуженою структурою (15 автокефальних церков) не завжди знаходить між собою розуміння, на цей раз глави всіх помісних церков «одноголосно» суворо засудили ідею створення греко-католицького патріархату.

      За останні 40 років Святійший престол неодноразово демонстрував свою неспроможність належно вшанувати свою найбільшу і найжертовнішу Східну Церкву. Понад 5 мільйонів українських греко-католиків поруч із крихітними католицькими церквами Сирійсько-малабарського та Ефіопського (абіссінського) обряду не зможуть користатися визнанням та статусом патріархату.

      Останнім варіантом для УГКЦ залишається запропонований ректором Папського орієнтального інституту отцем-єзуїтом Робертом Тафтом сценарій, на який він вказав в інтерв'ю для National Catholic Reporter від 4 лютого ц. р.: «Я радив їм (УГКЦ. — Авт.) зробити два кроки: проголосити патріархат і звернутися до Ватикану з проханням про його визнання. І навіть, якщо таке визнання не надійде, то я б радив їм відмовитися від усієї пошти, яка приходить не на адресу патріарха. Не тільки на словах, а на ділі зробити це. Наприклад, держсекретар надсилає листа на адресу архієпископа. Тут би мала бути така відповідь: «Ми не маємо архієпископа. У нас є патріарх». І відішліть цей лист із відпискою: «адресат невідомий». Цілком ймовірно, що така позиція задовольнила б Ватикан. Але чи такого «визнання» і таким шляхом чекає Українська греко-католицька церква?

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>