Вразлива муза Олександера Кошиця

      Якраз 1 січня 1919 року Симон Петлюра апробував один зі шляхів презентації молодої України у світі. Зустрівшись з Олександером Кошицем та Кирилом Стеценком, він запропонував створити хорову капелу (вона стала називатися Першою Республіканською), швидко розучити добірну програму і негайно виїхати у світове гастрольне турне. Додав до наказу, жартуючи: «Не зробите — розстріляю!»  — такі були тоді жарти...

      І виїхали... Тріумфальні виступи в Європі, а згодом — в Америці. Зачудовані слухачі: ось вони які, українці! Газетярі не шкодували епітетів та порівнянь, як той нині невідомий голландський оглядач: «Коли б в українській державі всі справи йшли так, як спів у цьому хорі, тоді б це була перша держава на світі». Кошиць, утім, був незадоволений хором — він часто бував усім на світі незадоволений. Але ж турне тривало, і географія його поширювалася: Прага, Відень, Швейцарія, Франція, Бельгія...

      Свято тривало недовго. Спочатку скінчилися гроші, поступово виникла неймовірна заборгованість держави своїм музикантам. А потім і взагалі прийшла звістка про придушення молодої Української держави. І Олександер Кошиць зі своїми побратимами мусили стати політичними емігрантами. Оскільки не схотіли (чи не змогли?) повернутися. Як сам Кошиць, як, наприклад, співак Іван Трухлий, згодом визнаний у Канаді спеціаліст у галузі православного співу, професор, хоровий диригент, дослідник... Починали ж трійко братів Трухлих у Кошицевому хорі Університету св. Володимира в Києві, згодом співали в республіканській капелі; часом сварилися з Кошицем, часом викликали у нього щире захоплення. Як між людьми...

      Вдумаймося: осісти у США, продовжити керування хором на власний розсуд, писати музику без жодного некваліфікованого цензурного втручання. Нібито й непогано — але ж за спиною кожного лишалися  земля, діти, друзі, корені. І скільки воно розбилося сердець — хто нині зможе підрахувати?

      Минає шістдесят років з того моменту, коли Олександер Кошиць на смертному одрі диктував дружині останні вставки до своїх спогадів. Нині не досить знаний і поцінований, а взагалі-то один із найвидатніших українських диригентів двадцятого століття, Кошиць народжений був у сім'ї священика, що походила з древнього шляхетного роду. Сам Кошиць цікавився своїм родоводом, шукав давніх Кощичів (польською Koszczycz) і опис власного герба: «на позолоченому щиті, із заглибинами з боків та внизу його, в повнім розцвіті срібна троянда з п'ятьма листками; зверху на щиті білий металевий шолом із решітковим золотим забралом, також iз золотим медальйоном на шиї, що наближені краями шолома до щита...»  Показником знатності роду була кількість решіток: чим більше — тим краще. А решіткове забрало давалося взагалі тільки в третьому коліні, а троянда в давній Італії була квіткою нагороди герою і давалася то окремо, то китицею, то гірляндою.

      Не думав, мабуть, славетний диригент, що Радянській Україні аж ніяк не знадобиться ані срібна троянда, ані шолом із забралом, ані сам Кошиць з його винятковою обдарованістю.

      ...Що є обдарованість диригента? Про це немало писано: Артур Нікіш, згадують, мало не гіпнотизував очима оркестрантів, Тосканіні ж, навпаки, був майже зовсім сліпим. Микола Римський-Корсаков, попри виняткове композиторське обдарування, був посереднім диригентом і одного разу з прикрістю зронив у «Літописі»: «Диригентство — темна справа». Микола Філаретович Колесса, нині вже найстарший український музикант, навпаки, неодноразово викладав різнопорядкові складові диригентської майстерності...

      Що ж до того, як думав про це сам Кошиць (дякуючи Богові, а також славному музикантові й журналістові Михайлові Головащенку, який здійснив два видання Кошицевих мемуарів — «Спогади» і «З піснею через світ»; а ще Лю Пархоменко, завдяки копіткій праці якої маємо колоритні листи Кошиця до одного з друзів): «У такому ж ділі, як хоровий спів, де усе побудовано на авторитеті однiєї особи, абсолютній слухняности й карности, дуже трудно взяти в свої руки таку масу. На велике моє щастя, мені це пощастило зробити раніш, ніж я сподівався, так що майже з самого початку я мав у руках слухняну хорову масу. Коли ж додати до цього, що ця маса була високоінтелігентна, з прекрасною музично-хоровою підготовкою, то можна зрозуміти, як успішно можна було працювати, з яким запалом віддався я своїй роботі. Хор став моїм дійсним життям — усе решта ілюзією...» Це, власне, є ази й підмурівки диригентської майстерності: вміння підкорити собі масу, віддатися всім єством хоровій праці, стати медіумом музичних ідей. Це коштувало вразливому й добросердечному, роботящому й прискіпливому Кошицеві здоров'я, нервів, розчарувань та хвилин розпачу, тяжких втрат. Та водночас — яскравих спогадів на схилі літ.

      ...Кошиця запрошено на посаду лектора університету. На першій лекції з історії присутній пан ректор, який починає заходити далі й далі; приходить і сидить собі тихенько. Кошицеві врешті-решт це обридає, він подає заяву про звільнення, спалахнувши від самої думки, що хтось його пильнує. А ректор волосся на собі рве з досади; бачте, захопився лекціями талановитого історика. Вибачався-вибачався — та не допомогло: Кошиць таки пішов.

      Так було й далі. Щирий та безкомпромісний, вразливий та емоційний, Кошиць раз по раз отримував невигойні сердечні рани — зрада друзів, смерть близьких, душевні негаразди, розчарування, розчарування...

      «Якого дідька розповсюджено плітки, буцімто італійці — природні співаки? Наші кавказькі віслюки проти них — справжні італійці. Таких диких і підлих голосів я ніде не чув, об'їхавши увесь світ. Усі дують в унісон без найменшого поняття, що спів є спів, а не виття онагра у статевому збудженні. Ех, Васю! Ось де можна зрозуміти справжню музичність нашого народу! Так хочеться натовкти пику усій цій сволоті, яка, не бувши за кордоном, розповсюджує чутки, що у нас все погано, а ось в Італії, наприклад, усі аж пердять першокласними тенорами! Або ніби існує якась класична краса, римський ніс, грецький профіль тощо. Аби ти побачив цих клишоногих волохатих мавп, ці римські носи, в які хочеться заїхати цеглиною!..»

      У листах Кошиця чимало таких ескапад — шматочок кривого дзеркала від андерсенівських троллів залетів-таки йому в око. І гудив не розбираючи: Рахманінова за надумане православ'я, Немировича-Данченка (писав: Вранченка) за поверховий етнографізм... З любов'ю та повагою писав диригент хіба що про свою родину, про рідну землю, а ще — про хор, плекану мрію і справу, без якої, мабуть, не варто й жити. «Голоси були такі, яких мені ще не доводилося мати: для сопрано верхнє до — дрібничка, як і будь-яка найколоратурніша фраза; альти трохи слабіші; тенори — вогонь і без кінця угору; легкі баритони, середні й низькі баси та шість октавістів до контр фа». Октавісти, найглибші баси — особиста гордість Кошиця, виплекана ним на неабиякий успіх монументальних колективів, коли виступали зведені хори по півтисячі учасників, коли співав, здається, увесь Київ... Диригент згадує цікавих слухачів, що зазирали за лаштунки — мовляв, що там за орган такий дублює басову партію. А це й були Кошицеві знамениті октавісти...

      Нині Кошиць повертається до нас; хотілося б, щоб частіше звучала в церквах його Літургія, урочисто-піднесена й мелодійна; щоб повного визнання здобули, нарешті, його обробки українських народних пісень, де, здається, вже не треба й оркестру, де хор є самодостатньою звуковою потужністю, де й лишається тільки — руки в боки та навприсядки...

      Наостанок пригадується ще одна  надзвичайно повчальна штука. Рідні Лисенка, нашого визнаного класика, згадували: перед смертю Микола Віталійович повторював «Покличте Кошиця». Перевірити це нині неможливо; але у «Спогадах» Олександер Кошиць з неймовірною повагою згадує роки спільної роботи з Лисенком, щиро пише про його різнобічне музикантське обдарування. І не дарує недоліків — скажімо, одноманітної оркестрації, статичності й нецікавості оперних сцен... Що ж із того — щирішою й правдивішою виглядає постать класика української музики. Не канонізована, як нині прикро повелося, не іконописна, не національно-істерична, аж до нудоти, — а справжня, зрозуміла. І тим приваблива.