Ментальні пристрасті: політика, футбол, історія

Соціологія політики. Енциклопедичний словник. — К.: Видавництво Європейського університету, 442 с.(о)

Свою думку про політику має у нас кожний. Але не факт, що ця думка є результатом думання. Найчастіше — це некритичне віддзеркалення медійного дискурсу та політичного гламуру, а «их сущностью является маскировка и контроль — и, как следствие, власть», — зазначає популярний московський літератор (Виктор Пелевин. Ампир В. — Москва: Эксмо, 2006). Словник «Соціологія політики» гарно ілюструє це спостереження: з одного боку, по його прочитанні добре видно, наскільки поверхово відбивають політичні процеси більшість сучасних медій, а з іншого — за допомогою яких хитромудрих прийомів політики маніпулюють масовою свідомістю.

У ключовій статті «Соціо­логія політики» наголошено, що сам цей термін у сучасній науці «до кінця не узгоджений», і багато хто з науковців воліє розглядати його не окремо, а у складі чи то соціології, а чи політології. Утім, у сучасному філософському світі є безумовний авторитет, котрий таки виокремлює соціологію політики у самостійну наукову дисципліну — це француз П’єр Бурдьє (його працю «Практичний глузд» перекладено у київському видавництві «Український центр духовної культури» в 2003 році). В Україні послідовником П. Бурдьє виявився доктор філософії, народний депутат Анатолій Толстоухов — автор ідеї цього словникового проекту.

Отже, предметом соціології політики є проблеми стосунків власне політики і звичайного буденного життя людей. А стосунки ці, як знати, часом є вельми драматичні: тут тобі й питання соціально–політичної рівності/нерівності, і причини–наслідки протестної поведінки, і негативні бічні ефекти політичного маркетингу та піару. Узагальнено кажучи, предметом наукового дослідження соціології політики є три кити: політична культура, політична свідомість та політична поведінка. І наш словник, образно кажучи, описує анатомію цих китів через низку різноманітних понять. Окрім точного визначення тих, що уже давно на слуху (наприклад, зафіксована у словнику історія вивчення теоретиками феномену на ім’я Харизма), тут подано тлумачення термінів, що з’явилися недавно: скажімо, «Рейдерство політичне», «Мода політична», «Час політичний» або «Гумор політичний» (де до традиційних анекдоту, плаката та карикатури нині активно долучаються копії–двійники офіційних сайтів політиків, флеш–мультиплікація й т. ін.). Є статті і геть екзотичні: «Аплодометр», «Спіраль мовчання», «Телефонне укорінення» тощо.

Головний козир цього словника — склад авторів. Упорядникові вдалося залучити до написання статей геть усіх відомих соціологів, імена котрих на слуху в кожного, хто стежить за політичним процесом: Ірина Бекешкіна, Олександр Вишняк, Євген Головаха… Основні технічні поняття дуже гарно пояснив відомий дніпропетровський соціолог Володимир Полторак. Низку основоположних понять розтлумачив сам А. Толстоухов: «Влада», «Демократія», «Етно­політика», «Компромат» («знання про нехтування законами, що приховане до часу, коли його оприлюднення може принести користь тому, хто це робить») та ін.

Звичайно, такий піонерський проект викличе професійну дискусію; виникнуть запитання і у просто освіченого читача. Наприклад, чи варто було зараховувати до соціологів політики Володимира Винниченка? Більшість статей ґрунтовно оперті на сучасні дослідження західних соціологів та політологів, але бракує зіставлення тамтих реалій із нинішнім українським політичним «ексклюзивом», де інколи традиційними термінами означують геть протилежні поняття. Можливо, такий аналіз відповідності вітчизняних та світових політреалій буде здійснено у підручнику «Соціологія політики», який зараз готують до друку. А прикру відсутність у нашому словнику посилань на українські переклади праць відомих соціологів, можливо, буде компенсовано у третій частині проекту — виданні відповідної хрестоматії. А от чого вже не виправиш — так це дилетантської обкладинки (взагалі характерної для цього видавництва): такого примітивного дизайну в західному книговиданні немає вже років зо двадцять.

Юрій БОНДАР, Віктор ШПАК. У боротьбі за футбольний трон. Хроніка чемпіонатів світу. — К.: Інформаційно–видавничий центр ДПА України, 624 с.(п)

Футболом сучасні українці цікавляться не менше, ніж політикою. Й уболівальники щойно дістали справжній подарунок від… Податкової адміністрації України. Точніше, від видавництва цієї поважної інституції. Перший футбольний чемпіонат світу відбувся 1930 року — тим, хто його пам’ятає, мусить бути під вісімдесят. Та хоч автори цієї книжки значно молодші, складається враження, ніби це писано очевидцями. Такий «ефект омолодження» дарує лише любов: закоханість у футбол випромінює тут кожна сторінка.

Отже, путівник уболівальницькими спогадами. Ось бачимо, як пароплав два тижні везе через океан на перший чемпіонат світу до Уругваю чотири європейські збірні: Бельгії, Румунії, Югославії, Франції (англійці тоді стали у «третю позицію», вимагаючи пільг як родоначальники футболу, — і не брали участі в чемпіонатах аж до 1950–го). Разом із ними пливе і 1800–грамова золота статуетка богині перемоги Ніки — головний приз, виготовлений меценатом Жюлем Ріме. Найсильнішими серед європейців тоді виявилися югослави, які «вибили» з турніру бразильців і поступилися у півфіналі лише майбутнім чемпіонам — уругвайцям. Тоді ж, до речі, «блиснула» і збірна США, укомплектована з англійських емігрантів.

Перший чемпіонат світу приніс організаторам чималий зиск — 255 тисяч доларів прибутку. І це стало головним «за» для продовження турнірів. На тлі сьогоднішніх астрономічних цифр тодішні преміальні для чемпіонів виглядають кумедно. Один з уругвайців–чемпіонів згадує, що «в основному під час чемпіонату ми отримували сандвічі й чашку безалкогольного пива. Це — безкоштовне харчування. Оскільки всі були задоволені нашою перемогою, то раптом з’явилася грошова винагорода. Але небагато. Нам дарували також взуття, сорочки, навіть костюми».

Другий чемпіонат світу, що відбувся 1934 року в Італії, окрім іншого, запам’ятався тим, що тут уперше було дискваліфіковано суддю (пожиттєво), котрий «допоміг» господарям поля подолати чвертьфінал на шляху до свого чемпіонства.

Третій чемпіонат у Франції (1938) мав сильний і неприємний політичний акцент. Щойно Німеччина (уже гітлерівська) захопила Австрію — і збірна цієї країни, яка була тоді серед грандів європейського футболу, не змогла взяти участі. Збірна Німеччини, підсилена австрійськими зірками, програла у півфіналі нейтральній Швайцарії («поразку збірної в Німеччині розцінили як зраду «великому рейху», багато хто з футболістів опинився згодом у концентраційних таборах»). А перед фіналом, де зійшлися італійці та угорці, Муссоліні надіслав своїм співвітчизникам телеграму у три слова: «Перемога або смерть!».

По війні, уже 1946 року, вирішено поновити чемпіонати світу: господарем турніру названо Бразилію. Бразильців вважали за переможців ще до початку. Перед фіналом, де вони зійшлися з уругвайцями, найбільша бразильська газета заздалегідь надрукувала наклад, де на першій сторінці величезними літерами красувалося: «Бразилія перемогла!». Один примірник завтрашньої газети потрапив до рук тренера збірної Уругваю, і він показав його своїм гравцям. Адреналіну від цієї інформації уругвайським гравцям вистачило, аби перемогти господарів: 2:1.

Так можна переповідати усю книжку — і вона того варта. А останні сто сторінок — повна статистика усіх чемпіонатів світу, включно із внеском українських футболістів у цю статистику.

Атлас історії культури Волинської області. — Луцьк: Вежа, 112 с.(о)

Серед ментально–дискурсивних пріоритетів сучасних українців — вітчизняна історія. Луцьке університетське видавництво зладило історико–культурний Атлас, котрий може правити за зразок усім іншим регіонам. Розмаїту інформацію, розпорошену по сотнях інших книжок, зведено до карт, схем, діаграм та графіків. Зроблено так, що зацікавить не лише читача, що стежить за історичними публікаціями, а навіть пересічного туриста.

Поглиблена детальність­ — головна ознака Атласу. Наприклад, у розділі «Архітектура» знайдете наочну типологію того, як колись різноманітно будували на Волині хати, печі, огорожі, господарчі будівлі. Із розділу «Археологія» довідуємося, що на території області знайдено 11 монетно–речових скарбів — достатньо для будь–якого серйозного музею. Розділ «Культура господарювання» дає знати, що уже в ранньому середньовіччі на Волині фіксується розвинена міська інфраструктура. Сім тутешніх міст згадано іще в «Повісті минулих літ» (найраніше — Во­лодимир–Волинський, Х сто­ліття). Уже в ті часи тут (Володимир, Луцьк, Ковель) відбувалося по три ярмарки на рік. А перед Першою світовою війною у Луцьку щороку влаштовували 16 ярмарків. Тоді ж, 1914 року, в Луцьку працювали 15 книгарень, у Ковелі — 9, у Володимирі — 6. Скільки по цих містах їх зараз — не згадуватимемо, аби нинішні місцеві керівники не згоріли живцем від сорому. До речі, колись Волинь славилася і як регіон, що виробляє якісний папір — це зафіксовано навіть в одному з варіантів герба тутешніх магнатів Радзивіллів.

Ексклюзивний розділ атласу — «Лексика». Тут — без коментарів; треба читати. А з розділу «Персоналії» згадаємо лише кілька волинських імен: Вітовт, Дмитро (Байда) Вишневецький, Іван Виговський, Галшка Гулевичівна, Костянтин Острозький. Ну і, ясна річ, Леся Українка. Шкода лишень, що нині сущих великих українців тут не згадано.