Уряд над УПА

Два найважливіші уроки дає нам історія Української головної визвольної ради, 65–річчя якої відзначаємо цими днями. Перший — об’єднання українських патріотичних сил можливе і необхідне, особливо в кризові для нації періоди. Другий — запорукою успіху українського руху є його відкритість і демократичність.

Українську головну визвольну раду — по суті, підпільний протопарламент України, створено в умовах війни, на з’їзді представників провідних українських політичних партій та організацій. З’їзд відбувся з 11 до 15 липня 1944 р. в лісництві біля села Лужок Горішній тодішнього Турківського району Дрогобицької області (нині — Самбірський район Львівщини). Цей всеукраїнський провідний центр із представників усіх українських земель та політичних організацій намагався координувати визвольний рух та представляти його за кордоном наприкінці Другої світової війни та після її завершення. Є думка, що УГВР була «політичною надбудовою» ОУН або УПА. Утім документи свідчать, що ідея була значно ширшою. До УГВР, окрім керівництва ОУН і УПА, входили соціалісти, націонал–демократи, гетьманці, представники церкви. Щодо Української Повстанської армії УГВР виступала як уряд щодо своїх збройних сил. Після створення УПА на Волині у 1942 — 1943 роках цілі райони були звільнені від влади німців, у них запроваджувалася українська адміністрація. З 1943 року діяльність ОУН і УПА стає загальнонаціональним рухом опору. Ця ситуація й спричинила появу УГВР. Крім того, з’явилася можливість визнання української державності на міжнародній арені. В роки війни підпілля ОУН і УПА здійснило політичні консультації з представниками урядів та політичних партій Польщі, Угорщини, Румунії та інших країн щодо створення Української самостійної соборної держави. При завершенні війни Німеччина і СРСР були виснажені у взаємній боротьбі, отже, українські провідники сподівалися на справедливіший переділ світу після перемоги нацизму. Потрібен був політичний центр, що репрезентував би перед світом боротьбу українців за свою незалежність.

УГВР встановлювала національні свята, а також підвищувала командирів УПА, а згодом — провідників підпілля ОУН до військових ступенів майора, підполковника, полковника, генерала. Також УГВР відзначала повстанців найвищими військовими нагородами УПА — Золотими хрестами бойової заслуги І, ІІ класу, а також Золотим і Срібним хрестами заслуги.

Уже на Першому великому зборі УГВР у липні 1944–го було прийнято низку документів. Серед них: «Тимчасовий устрій Української Головної Визвольної Ради», «Платформа Української Головної Визвольної Ради», «Універсал Української Головної Визвольної Ради», «Присяга вояка Української Повстанської армії» та інші. Програмні та засадничі документи, прийняті на Першому великому зборі УГВР, залишалися чинними до завершення українського підпільного руху в середині 50–х рр.

Структура УГВР нагадувала структуру уряду демократичних країн. Однак усі, хто творили УГВР, добре розуміли, що їй потрібно було діяти в умовах революційної повстанської боротьби. УГВР була сформована на принципі індивідуального представництва учасників окремих політичних партій чи організацій, була відкрита для представників усіх українських політичних течій. Основними принципами, сповідуючи які, людина чи політична група могли стати членами УГВР, були: беззастережно визнати ідею Української Самостійної Соборної Держави; визнати метод революційної боротьби за найбільш доцільний; задекларувати своє вороже ставлення до московських більшовиків і німців як окупантів України; визнати демократію як базовий принцип представництва.

Увійти до складу майбутнього уряду та парламенту України виявили бажання члени Центральної Ради УНР, які тісно співпрацювали з підпіллям ОУН і УПА. Прихильники гетьмана Павла Скоропадського були представлені Ярославом Біленьким, Петром Чуйком та підполковником Варфоломієм Євтимовичем, який отримав дозвіл на участь в УГВР від самого гетьмана. Найбільшу політичну партію Галичини — УНДО — представляли в УГВР її голова Василь Мудрий та один з ідеологів Зенон Пеленський, учасник першого Конгресу ОУН 1929 року.

15 липня 1944 року відбулися вибори голови та членів Президії УГВР, голови Генерального секретаріату УГВР, Генерального судді та Генерального контрольного УГВР. Президентом обрали полтавця Кирила Осьмака. Постать президента, вихідця зі Східної України, вказувала на те, що УГВР репрезентує всю Україну. Віце–президентами УГВР стали Василь Мудрий, Іван Гриньох та Іван Вовчук. Генеральний секретаріат очолив Роман Шухевич, водночас секретар (кажучи сучасною мовою — міністр оборони). Іншими урядовцями стали: Микола Лебедь — секретар закордонних справ, Ростислав Волошин — секретар внутрішніх справ, Йосип Позичанюк — голова Бюро інформації, Ярослав Біленький — Генеральний суддя.

Після того як у звільнених від нацистів містечках і селах встановилася совєцька адміністрація, каральні органи не шкодували часу і «людських ресурсів», аби розшукати і знищити всіх членів УГВР, які залишилися на українських теренах.

Щоб поновити склад українського підпільного уряду, в другій половині 1940–х років до УГВР увійшли відомий підпільний художник УПА Ніл Хасевич, члени Проводу ОУН Василь Кук, Петро Федун, Осип Дяків, Василь Галаса, Анатолій Маєвський та інші. Після смерті Романа Шухевича 5 березня 1950 р. Генеральний секретаріат УГВР очолив Василь Кук. Його арештував КДБ 23 травня 1954 року, й історія УГВР в Україні припинилася. Керівники УГВР, які емігрували, заснували Закордонне представництво УГВР, яке репрезентувало інтереси українців у вільному світі, видавало книги й брошури, контактували з урядовими колами різних держав.

Олександр ІЩУК,
кандидат історичних наук,
начальник Центру вивчення документів з історії визвольного руху Державного галузевого архіву СБУ