Кирило Осьмак, президент УГВР.
Чи була легітимною з погляду міжнародного права Українська Повстанська армія? Відповідь на це питання автоматично підтвердить одну з тез–антонімів: для українського народу вояки УПА були бандитами, що «відривали мирне населення від братньої Росії», чи героями, які прагли ціною власного життя забезпечити землякам духовну, культурну й господарську свободу.
«Наша мета — Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі», — так присягав Президент УГВР, полтавець Кирило Осьмак, поклавши руку на український Державний герб. Українська головна визвольна рада (УГВР), що об’єднала різні українські політичні сили демократичного спрямування, на думку істориків та правознавців, надала УПА легітимності. Її міжнародна легітимність базувалась на організованій боротьбі українського народу на його території — за самовизначення, самоуправління і державну незалежність. «УГВР була тимчасовим парламентом — законодавчою установою, яка визначала інші галузі влади: виконавчу і судову, — зазначав лідер ОУН–з (закордонної) Анатоль Каменський у дослідженні «УПА з погляду міжнародного права». — Організоване визвольне підпілля діяло майже в усіх областях України і мало всі три головні елементи державної легітимності — населення, контроль території і владу». Без УПА решта українських військових з’єднань того часу була лише об’єктом мілітарної внутрішної і зовнішньої політики СРСР і Третього Рейху.
А от політичні, мілітарні й правові атрибути УПА, як і всього визвольного руху, цілком відповідали нормам і вимогам тогочасного міжнародного права. Зокрема, Женевським конвенціям і додатковим протоколам до них. Женевські конвенції, вироблені на дипломатичній конференції у Швейцарії у квітні–серпні 1949 року за участю 74 країн, в тому числі і УРСР, поширили визначення воюючої сторони на учасників воєн за національне визволення. Вони узаконили народну війну, допустивши підпорядкування збройних сил урядові (або владі), яких не визнала держава, що воювала з повстанцями. Женевські конвенції набрали чинності 5 липня 1950 року. На 1 серпня 1958 року Конвенції підписали й ратифікували 84 країни, в тому числі СРСР, Українська й Білоруська РСР.
То чому б сьогодні не привести, нарешті, наше законодавство у відповідність до міжнародного, установленого вже десятки років тому? Адже з визнаною у світі легітимністю армії, що боролася за Українську державу, має погодитись передусім сама держава. До речі, Всеукраїнське братство УПА звернулося до Президента Віктора Ющенка з проханням присвоїти Кирилові Осьмакові звання Героя України з нагоди 65–ї річниці УГВР.
Нелегальні «Лісти» Карлового університету (Прага) цитували витяги з резолюції III Конференція ОУН, що відбулася 17 — 21 лютого 1943 р., зокрема основи ідеологічного спрямування УПА: «Сучасна війна на Сході, що її розпочато задля імперіалістичних інтересів німецького націонал–соціалізму та московського большевізму...— це, в першу чергу, війна з приводу України, яку обидва імперіалізми трактують у своїх загарбницьких планах як центральну проблему їхньої політики на Сході Европи... Тому для українського народу є невідкладною вимогою вести боротьбу проти обох імперіалістів на платформі власних сил, а в основу своєї співпраці з іншими народами класти їхнє визнання нашого права на власну державу».
У газеті «Ліберасьйон» від 12 грудня 1943 р., яку нелегально видавала французька Національна рада руху Опору, посилаючись на радіостанцію «Вільна Країна», яка діяла при УПА, повідомлялося, що 21—22 листопада 1943 р. у лісах біля Житомира відбулася І Конференція поневолених народів Східної Європи й Азії, на якій були делегати різних національностей, переважно тих, що воювали в УПА. Конференція засудила обидва воюючі між собою імперіалізми, які заперечують право народів на вільний політичний і культурний розвиток у самостійних національних державах і несуть усім народам політичне, соціальне та культурне поневолення у формі гітлерівської «нової Європи» чи «большевицького СРСР».
У 1944 році в нелегальних газетах французького руху Опору «Комба», «Ліберасьйон», «Котід’єн де Парі» було опубліковано деякі матеріали Великого збору ОУН 11—15 червня 1944 р., під час якого було створено загальноукраїнський політичний центр УГВР для координації боротьби, щоб «оборонити український народ та його провідні кадри перед фізичним знищенням і повести його до боротьби за своє визволення та власну суверенну державу».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
