(Укрінформ)
«Українська держава має визнати свою історичну тяглість і стояти на базі не УРСР, а УНР і УГВР», — каже останній з живих учасників бою за Карпатську Україну та членів підпільного парламенту 90–річний Євген Стахів. Він прибув зі США на святкування 65–ї річниці Української головної визвольної ради. За його словами, УГВР було зініційовано після того, як ОУН у 1943 році змінила свою платформу з тоталітарної на демократичну. А це, у свою чергу, — після того, як західняки–оунівці з похідними групами пішли на Схід і познайомилися з тамтешніми самостійниками. І сталося: гарячі карпатці, опинившись поряд з виваженими степовиками, згадали історію Запорозької Січі, про яку читали потай, навчаючись у польських школах. Згадали, що армія Української Народної Республіки, та й УПА устрій і термінологію (кіш, сотник, хорунжий) взяли від козаків, тож годилося б прийняти їх демократичний світогляд. Відбулася еволюція: від ідеології диктату — до ради і співпраці задля створення спільної демократичної держави.
І от ми вже маємо державу. Та чи відбувся перехід у суспільній свідомості від революційної романтики до спокійного державного будівництва?
— Яким мав би бути висновок з досвіду УГВР для сьогодення України?
— Хтось каже: незалежність України впала з неба. Але ж скільки було пролито крові століттями перед тим. Сталін вимордував цвіт українського народу — самих лише письменників понад 600. Вони були за червону, радянську, але ж Україну. Микола Хвильовий був за комуну, але за українську. А після війни були шістдесятники, дисиденти. То все — база Української держави, за яку загинули мільйони людей. Їх подолали збройно, але вони не здалися. УГВР не капітулювала. До речі, вона не починала Україну «з себе». В Універсалі йдеться, що УГВР продовжує традицію Центральної Ради.
У тому парламенті були представлені найрізноманітніші політичні групи. Президентом вибрали Кирила Осьмака з Полтавщини, членами були Іван Вовчук з Нікополя, Йосип Позичанюк, колишній комсомолець із Києва, Василь Потішко, колишній член Центральної Ради, есер. Вели переговори з тодішнім лідером мельниківців Олегом Ольжичем. Якби його не арештувало гестапо у Львові — він приєднався б до УГВР.
До речі, я був у Києві в жовтні 1941 року, зустрічався з Оленою Телігою, Іваном Рогачем. Провідник бандерівців Дмитро Мирон послав мене на переговори з мельниківцями, мовляв, потрібно співпрацювати, бо німці нас б’ють, а ми ще й між собою воюємо. Бандерівці були тоді в підпіллі, а мельниківці — офіційно визнані німцями як українська адміністрація.
— Тобто мельниківці були колаборантами...
— Так. Але ми також були колаборантами. Німці з часом самі примусили нас воювати з ними. Ми намагалися використовувати колаборацію для своїх цілей і проголосили 30 червня 1941 року, що хочемо бути самостійною державою в рамках нової Європи. Німці то збагнули, і 15 вересня 1941 року прийшов наказ із Берліна: арештовувати бандерівців, де б вони не були. У Києві, Дніпропетровську, Кривому Розі, Берліні, Відні, Гданську, Львові. Якби німці того не зробили — я і вмер би колаборантом. Ми на Донбасі ще в 1942 році почали пояснювати людям, що ОУН — то є організація українського народу, а не націоналістів, адже радянська пропаганда стимулювала огиду до «буржуазного націоналізму». Ми казали, що всі жителі України, без огляду на їхнє етнічне походження, є рівноправними громадянами. Інакше ми провокували б націю на внутрішню боротьбу — ніби не досить того, що проти українців ідуть нацисти й більшовики.
Східна Україна нас багато чому навчила. ОУН Коновальця, Мельника, Бандери була тоталітарною, диктаторською партією. Коли Бандера пішов у тюрму, керівництво передали Миколі Лебедю, що мав ті ж диктаторські погляди. У 1943 році на конференції ОУН делегат із Дніпропетровська Омелян Лобуш закликав змінити думання і викинути гасло «Україна для українців». Лебедь хотів позбавити його права голосу. Більшість учасників конференції не погодилася. Скликали ІІІ Надзвичайний збір, змінили програму на демократичну й обрали новий провід. Тому й було створено УГВР.
— Москва продовжує пропаганду, підфальшовує документи, замовляє купу статей, книжок, «документальних» фільмів і телепередач, що дискредитують визвольний рух українців і саму ідею української державності. Чи вистачає в Україні сьогодні контрпропаганди?
— Вважаю, що слово «контрпропаганда» — некоректне. Воно означає «брехня на брехню». Адже пропаганда — то брехня. А ми маємо просто розкривати правду, вести правильну інформативну роботу.
— Українська держава сьогодні дає можливості для такої роботи. Президент видав відповідні укази, архіви все більш доступні, в тюрму за дослідження не садять. Тільки бери і працюй...
— Президент також багато робить, щоб визнати на державному рівні Українську повстанську армію, але парламент не може назбирати 226 голосів. До того ж не всі розуміють тонкощі визначень. Дехто пропонує визнати УПА воюючою стороною. То неможливо. Бо воююча сторона — це Англія, Америка, СРСР. Варто визнати, що УПА воювала за визволення України і за самостійну державу.
Також через брак інформаційної роботи суспільство досі не орієнтується, що таке НАТО. Я в інтернеті читаю провідні українські часописи — «Україну молоду», «Дзеркало тижня», «День», «Високий замок». Зазначається, що лише 40 відсотків українців — за те, щоб Україна належала до НАТО. У роки «холодної війни» людей навчили, що «НАТО хоче війни», і справді, Альянс тоді готувався до воєнних дій з більшовизмом, що планував завоювати світ. Але людям досі не пояснили, що НАТО зараз — не те, що про нього писали радянські газети. Крім того, є чужа структура, яка використовує безлад у державі і платить великі гроші, щоб підтримувати в нашій країні атмосферу бунту.
Я вже давно звернув увагу на такі організації, як УНА–УНСО. Ще на початку 1990–х я побував на їхній нараді. А потім говорив про це з Михайлом Горинем, а він каже: «Ми підозрюємо, що то є агенти чужої спецслужби». Вважаю, що українська влада має обов’язок брати під контроль авантюрників, які хочуть збурювати громадське життя.
— У роки Другої світової війни гасло «Україна для українців» на Галичині сприймалося як норма, але Схід виявився більш «просунутим», по–громадянськи зрілим.
— Так, підпілля Східної України спричинило ІІІ Надзвичайний збір ОУН. А Лебедь до кінця життя не погодився на це. Тому його звільнили з посади.
— Чи можна сказати, що Микола Лебедь був провокатором, «купленим Москвою»?
— Ні!
— Тобто не всіх екстремістів «тренує» Кремль, є і «вроджені»?..
— Ми всі були екстремістами. Боротьба в підпіллі на Східній Україні навчила нас відректися від радикального націоналізму. Я плакав, коли на Донбасі мені сказали: «Ми вам, галичанам, віримо, допомагаємо, але як вибудуємо самостійну Україну, то вас до влади не допустимо». Чому? «Бо ви добре руйнуєте, але не вмієте будувати».
— Виходить, і сьогодні в нас ніякої суспільної еволюції не відбулося? Як і 65 років тому, є галасливі екстремісти і є малопомітні, творчо–будівничі сили...
— Та ж проблема: брак інформації. На жаль, навіть в УПА мало хто знав, чому відбулася зміна керівництва ОУН. Умови були складні і не було змоги всім членам пояснити її причини. Аналітики, очевидці й ідеологи змін, майже всі загинули. Ті, які вийшли з концтаборів, не пройшли тієї еволюції, що ми, вони переважно продовжували тоталітарну програму. У 1948 році на так званій Міттенвальдській конференції в ОУН знову стався розкол: закордонне представництво УГВР та «крайовики», що прийшли з України, і ті, що вийшли з концтаборів, на чолі з Бандерою і Стецьком. Ми називалися угавеерівці (демократи), а ті — бандерівці (тоталітарники). Внутрішня боротьба була сильна. У 1990 році в Україну повернулися ті, що стояли на тоталітарній платформі. І сьогодні люди, які називають себе бандерівцями і мельниківцями, сповідують ідеологію, що була усунена з програми ОУН ще в 1943 році. Але їх не можна й порівнювати з УНА–УНСО, «Свободою» і «Братством». Просто в них така програма...
Євген Стахів
Народився 1918 року в Перемишлі (нині Польща).
Закінчив Перемишльську українськомовну гімназію. Навчався у Львівській політехніці. З осені 1938 року — в Карпатській Україні, у березні 1939 року в Хусті захищав Карпатську Україну від угорських окупантів. У роки війни організовував підпілля ОУН(б) на Донбасі.
У 1944 році емігрував на Захід. Нині мешкає в Нью–Йорку.
Голова Закордонного середовища УГВР.
Має трьох дітей.
Нагороджений орденами «За заслуги» та Ярослава Мудрого.
Програма святкувань 65–ї річниці УГВР на Львівщині, 10 — 12 липня
10 липня:
Львів — «круглий стіл» «Історичне значення створення та діяльності УГВР».
12 липня:
с. Стрілки, Старосамбірський р–н — панахида за загиблими воїнами УПА біля Пантеону Слави.
Самбір — вшанування Степана Стебельського («Хріна»), командира сотні УПА, згодом тактичного відтинка УПА «Маківка».
с. Чуква — огляд експозиції Музею визвольних змагань у Народному домі.
с. Звір, братська могила — молебень за загиблими борцями за волю України.
с. Сприня, спортивно–оздоровчий табір «Прикарпаття» ім. Кирила Осьмака — урочисте віче з нагоди 65–ї річниці УГВР: збір ветеранів УПА з різних регіонів України, представників влади, діаспори, молодіжних організацій; відкриття монумента; святковий концерт.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
