Зоряний квиток в один кінець

Активна рекламна робота видавництв і піар–менеджерів сучасних письменників чудово вміють заплутати непосвяченого читача, представити літературну ситуацію в позі «ногами догори». Але «гамбурзького рахунку» ніхто не відміняв, і «цеховики», і «професійні» читачі, і просто люди, яким дано розумітися на літературі, точно знають, «хто є хто». Як укол у серце — звістка про смерть Василя Аксьонова, письменника із царини справжньої літератури і людини з біографією. У січні минулого року він переніс інсульт, і фактично з того часу ходив по межі між життям і смертю, то йдучи на поправку, то впадаючи в стан стабільно важкий. Відлюбив, відписав, відмучився...

Аксьонов був у Росії культовим письменником і при цьому писав, себто читався, легко: тонко, вишукано, іронічно, не уникаючи болю, але й показово не розчухуючи язви. Навіть дивно, що літератор із таким нетиповим для Росії світоглядом, на 100% західним, здобув таку славу й авторитет. Тим паче що біографія диктувала зовсім інший шлях. Народився Аксьонов у 1932 році в Казані, в сім’ї голови міськради і відомої журналістки, завідуючої відділом культури газети «Красная Татарія». А в п’ятирічному віці він опинився в дитячому будинку для дітей ворогів народу — обох батьків заарештували і вислали. Один із найцікавіших романів про той період і ті обставини — «Крутий маршрут» — напише потім мама Василя Павловича, Євгенія Гінзбург (інсценізація цієї книги й досі йде в московському театрі «Соврємєннік»). Слава Богу, дядько Василя Аксьонова відшукав хлопця в 1938 році й забрав на виховання у свою сім’ю, дитинство і юність пройшли в Магадані. А коли мама звільнилася, вони переїхали в Ленінград: вступив у медичний інститут і причастився усіх заборонених задоволень — джаз, тусовки зі стилягами із золотої молоді.

Він три роки працював лікарем і паралельно писав оповідання, буквально з другої публікації в журналі «Юность» став модним і популярним автором. Це був роман «Колеги», за яким невдовзі зняли фільм, екранізували й інший популярний роман Аксьонова — «Зоряний квиток». У прокаті фільм називався «Мій молодший брат», і в ньому дебютували Олег Даль, Олег Єфремов, Олександр Збруєв, Андрій Миронов та інші. Це були яскраві зразки нової прози — вільними, романтичними героями, з наївними сподіваннями на покращення світу, це охрестили «шістдесятництвом», і невдовзі у Аксьонова з’явилися епігони і послідовники. У цей час він пише «Апельсини із Марокко», «Пора, мій друг, пора», «Шкода, що вас не було з нами», «Затоварена бочкотара», але чомусь же йому стає мало радянської літературної слави, дозволеної богемності, публікацій, якщо він пише антирадянську утопію «Острів Крим» і свою магаданську біографію в романі «Опік». На додаток до цих крамольних речей у 1979 році він разом із Віктором Єрофєєвим, Фазілем Іскандером, Андрієм Бітовим, Євгенієм Поповим, Беллою Ахма­дуліною створює безцензурний літературний альманах «Метрополь» і друкують його в США. Радянський режим такого легкого і веселого дисидентства більше терпіти не збирався, і коли Аксьонов із дружиною поїхали на запрошення в США, вони дізналися, що їх позбавили радянського громадянства. Так Аксьонов став емігрантом, викладав в американських університетах російську літературу, іноземні видавництва із задоволенням видавали його твори різними мовами світу, але в перебудову, в 1990–му йому повертають громадянство Росії, і до кінця днів він житиме на два доми — в Росії і Франції. Він писав багато і талановито — «Паперовий пейзаж», «Скажи ізюм», «В пошуках сумного Бебі», трилогія «Московська сага», «Вольтер’янці і вольтер’янки», «Зіниця ока» та інші.

«Із джинсової куртки Аксьонова, як із «Шинелі» Гоголя, вийшла вся сучасна російська література», — дуже точно сказав про нього письменник Євгеній Попов.

Нехай земля йому буде пухом на Ваганьківському кладовищі...