Віктор Мізіано: Сучасне мистецтво в Україні привабливіше, ніж у Росії

Що робити з contemporary art?

Про сучасне мистецтво в Україні глобально заговорили з появою PinchukArtCentre. Щоб підготувати аудиторію до сприйняття того, що відбувається і створюється в арт–колах тут і зараз, почали запрошувати на лекції відомих у світі сучасних художників, кураторів, критиків і мистецтвознавців. Піонерами просвітницької діяльності, звісно, стали PinchukArtCentre та Фонд розвитку сучасного мистецтва EIDOS. За останні роки у PinchukArtCentre відкриті лекції про те, як твориться сучасне мистецтво, їх читали японка Акіко Мікі, француз Луїджі Бельтрам, американка Сара Морріс, харків’янин, який мешкає у Москві, Сергій Братков, француженка Ельфа Тюрпен, українка з Парижа Крістіна Соломуха, Петро Бевз та поляк Ярослав Кожяра.

У Центрі актуального мис­тецтва «Ейдос» на Андріївському узвозі розробили освітні програми, тут є бібліотека зі спеціалізованою літературою, каталоги поточних виставок, і, звісно, регулярно проводять відкриті лекції метрів contemporary art. Про медіа–арт розповідала медіа–теоретик Ольга Балашова, відбувся діалог з Іллею Чічканом, свою точку зору на сучасне українське і литовське мистецтво висловлювала куратор і відеомейкер з Одеси Ута Кільтер, що робити — пропонував критик Дмитро Віленський, ініціатор групи «Что делать?».

30 червня на запрошення Фонду розвитку сучасного мистецтва лекцію «Від куратора–модератора до куратора–оповідача. Досвід самоопису» в Києві прочитав Віктор Мізіано, найвідоміший східноєвропейський куратор, критик, головний редактор «Художественного журнала». Він народився у Москві, має італійське коріння, тож живе почергово в обох країнах. Був головним куратором російського павільйону на Венеціанській бієнале 1995, 2003, 2005 роках.

Одинаки поступаються колективному автору

«Росія не знає, що вона периферійна країна. А це означає, що їй по барабану, що відбувається в Європі. У результаті вона не мислить європейськими категоріями, створює свій видуманий російський Захід, ситуацію оцінює досить неадекватно», — каже арт–критик. Віктору Мізіано подобається працювати з молодими українцями, оскільки вони зуміли створити колективного автора — у 2004 році під час Помаранчевої революції з політичних міркувань, але швидко перекваліфікувалися на соціологію, міське планування і розуміння глобальних процесів. «90–ті були дуже бурхливими. Це був етап особистостей–одинаків. Зараз прийшов спокійніший, виваженіший, інтелектуальний час художнього суспільства, яке будується на спільній роботі та ідейній солідарності. У цьому плані в України є великі перспективи. У вас є PinchukArtCentre, який працює на європейському рівні. Олександр Соловйов спілкується з сучасним мистецтвом однією мовою. Йому допомагають світові професіонали. У Росії жоден олігарх на такий проект не відважився. У нас є «Гараж», штаб–квартира якого в Лондоні. Закуску й офіціантів чартерним рейсом доставляють звідти. У Москві політику інституції веде дівчинка Моні. За нею, окрім імені Моні, нічого більше не стоїть. Порівняно з цим, ви у виграшній ситуації», — акцентує Мізіано.

Щоб вести рівноправний діалог із Заходом, в України, як і в Росії, немає сил. «У пострадянських країнах я не знаю жодного художника, який був би відомий у світі. Україна тут не виняток. Я маю на увазі артикульоване, рефлексивне, зріле, наповнене, де є відповідальність за соціальні моменти, мистецтво. Я рекомендував би уважно придивитися до Литви і Вірменії, як тамтешні художники себе проявляють. Річ не в кількості митців, а в представленні пострадянської модернізації в художньому суспільстві. Вони пішли шляхом, не схожим на інші. Почали з гіперконфліктів, освоєння ситуації, ефективно використали скромні ресурси. У них є прагматичне розуміння людства. В України і Росії стосовно цього спільні проблеми. Посткомунізм і радянський досвід сприймаємо як непорозуміння і не знаємо, що це було. Ми викинули 80–ті та 90–ті. Соціальна проблема відсутня. Якщо хочемо бути у контексті глобального світу, треба дослідити білі плями. У нас дірка в модернізованому періоді ХХ століття. Треба вивчити структуру етнічного опису, розглянути динаміку, провести психологічний та історичний аналізи, повернутися до національної тематики, робити історичні виставки», — пояснює Мізіано.

Сучасне мистецтво — за Азією

Куратор, який більше часу проводить у Європі, ніж у Росії, і працює в основному з російськими художниками, які давно живуть в Італії та Америці, помітив тенденцію: західне мистецтво підтримують і розкручують олігархи. У них це індустрія, в яку вкладають великі гроші і на цьому заробляють. «Живемо у суспільстві не масової культури, а масового виробництва культури. На Заході люди конструюють побутовість через сучасне мистецтво. В Україні ще немає розуміння сучасного мистецтва. У вас, як і в Росії, художників, які вводять інновації на західні гроші, називають продажними. Хоча саме завдяки їм твориться громадянське суспільство, яке в Європі на першому місці».

Однак не європейське сучасне мистецтво для Віктора Мізіано відіграє провідну роль. У 2005 році він захопився азіатськими художниками, які живуть у Європі і творять сучасне мистецтво у власних традиціях. У 2005 році він провів у Москві виставку «Актуальний архів: Актуальне мистецтво Центральної Азії», яка зробила його зіркою кураторства. «Це моя заслуга? Чому саме ця виставка зробила мене популярним? Адже я робив набагато важливіші проекти», — запитав у своєї дружини Мізіано. Та йому відповіла, що сила не в його таланті, а в тому, що він в одній виставці зібрав прекрасних художників Казахстану, Узбекистану і Киргизстану, яких досі не знала Європа. Оце і є історія, яка зробила Мізіано найвідомішим куратором Східної Європи.