Газета — як робота
Журналіст — не професія, а покликання служити людям
Ярослав ТРАКАЛО,
завідуючий відділом новин
Це лише збоку може здатися, що нам, журналістам, працюється легко. Звісно, йдеться не про тих, хто, сидячи в якомусь політичному таборі, займається маніпуляцією суспільної думки, висвітленням новин у «зручному» для роботодавця світлі тощо. Справжній журналіст — це завжди небезпека, пригоди і адреналін. Пригадую, як кілька років тому, перебуваючи у відрядженні в Дніпропетровську, ми з колегою по кілька разів заглядали під автомобіль, щоразу боячись знайти там предмет, схожий на вибухівку. Оскільки мали тоді редакційне завдання відреагувати на повідомлення тамтешніх мешканців про зростання злочинності і бездіяльність правоохоронців. Назбирати матеріалу вдалося, а вже незабаром центральна влада відреагувала на публікацію і тамтешнього головного міліціонера звільнили. Можливо, саме тоді вперше прийшло відчуття реальної ваги нашого слова, а значить, і відповідальності. Чи згадати хоча б реакцію правоохоронців на матеріали в «УМ» про роботу Державтоінспекції. Не скажу, що ДАІшники стали працювати значно краще, але резонанс був неабиякий, а ми ще раз відчули, що наше слово здатне вплинути на ситуацію, або принаймні б присоромити винних.
Утім, хоча нас і називають «четвертою владою», дуже часто журналісти не мають реальних важелів отримати інформацію, щоб донести її до людей. Приміром, коли під Києвом упав приватний літак, довелося змовчати про редакційне завдання написати про НП і записатися у поняті — лише таким чином я зміг походити безпосередньо біля уламків літака, пройшовши дворядові кордони правоохоронців, які не підпускали пресу і за 100 метрів до місця падіння. З останнього ж можна пригадати і поїздку у смт. Голованівськ Кіровоградської області для розслідування подій навколо загибелі тамтешнього мешканця Валерія Олійника. Адреналіну теж вистачало. Особливо, коли у дзеркалі заднього виду до самого виїзду з населеного пункту нас супроводжував «джип», ніби кажучи: їдьте, хлопці, бо ми тут «хазяї». Вже наступного дня на шпальтах «УМ» ми твердо заявили: ви не більше, ніж бандити! А владою є народ, якому ми, журналісти, служимо і який захищаємо.
На відміну від сусідньої Росії, де журналісти гарантували собі безпеку, граючи за правилами влади, ми сказали «ні!» злочинній владі у 2004 році й вистояли. Бо ми сильні, а на наше слово щодня чекають люди — армія тих, із ким разом виборювали цю свободу слова. Виборювали не для себе — для читачів, які мають читати правду. І щодня, щогодини ми працюємо, вдосконалюємося, ризикуємо і радіємо, що ми відповідальні перед людьми, що люди знають правду від газети, «котра не мовчить». Сьогодні ми ж стали ще більш відповідальними, бо нам — 18. З повноліттям тебе, «Україно молода»!
Слово про однодумця
Любов ЯНЮК,
завідуюча відділом листів
Свою колонку в святковому номері я присвячую світлій пам’яті одного з найактивніших дописувачів, найзацікавленіших читачів і найвідданіших прихильників і пропагандистів «України молодої» Іванові Михайловичу Дяченку — ветерану праці з міста Гайсин Вінницької області.
У перший день цьогорічної весни пан Іван відійшов у вічність — про цю біду повідомила мені крізь сльози згорьована його вдова. Крізь свої сльози я втішала її, як могла. А перед очима поставали написані натрудженою рукою криві рядки його листів — обличчя уявити я не могла, ми ж були знайомі тільки завдяки листуванню і телефону...
Але ж якого змісту були його замітки — завжди гостроактуальні відгуки на суспільно–політичні події, з історичними посиланнями і паралелями, насичені народним гумором, точними оцінками людей від політики і явищ сьогодення, уболіванням за долю України. Ви пам’ятаєте, читачі сторінки «Я вам пишу», його гуморески, замітки під рубрикою «замість фейлетону»?..
Іван Михайлович Дяченко писав до газети часто. Відправивши листа, на другий–третій день він телефонував: «Одержали? Чекаю, що скажете». Це означало, що я мушу одразу прочитати його лист, зателефонувати, обмінятися думками, а часто — й подискутувати. Він був запальний, емоційний, але ми завжди доходили консенсусу, бо були однодумцями.
Траплялося, коли Іван Михайлович хворів, слухавку брала дружина, ми перемовлялися. Так відбулося наше знайомство. Отож вона не могла не повідомити мене, що Іван Михайлович уже не напише...
А мені, скажу вам, не вистачає його рядків, дискусій...
Стиль Ісуса
Наталія ЛЕБІДЬ,
завідуюча відділом «Столиця»
Якби мені треба було назвати одну персону, бесіди з якою збагатили не тільки сторінки «УМ», а й мене особисто, я б назвала Любомира Гузара. Хоча, прийшовши в «УМ» у 2001 році, я мала на меті спілкування із зовсім іншою публікою — ми боролися з режимом Кучми, і це було весело. До моєї політичної гавкучості додавався тоді абсолютний ігнор справ божественних. Дивно згадувати моє перше газетне Різдво, коли наш Михайло Іванович зайшов привітати відділ політики зі святом. «Христос народився!» — редактор топтався на порозі в очікуванні відповіді. «Воістину народився», — відсалютувала я і відправила Дорошенка в нокаут. А ще через три роки мені довелося домовлятися про інтерв’ю з кардиналом Гузаром. «Можна поговорити з його Святістю?» — чемно спитала я секретаря Гузара Ігоря Яціва. «Може, й можна, — відповів Яців. — Але запитувати про це слід у Ватикані. Адже йдеться про Папу Римського». А в мене тоді в голові крутилось якесь мушкетерське «ваше високопреосвященство» — і жодних ідей стосовно того, як іменувати Гузара.
Розібравшись із чинами, ми почали розмову. Щоб виглядати незаангажованою, я з порогу заявила, що в Бога не вірую. Тобто, мовляв, нічиї інтереси не обстоюю, і Московський патріархат мене не підсилав. Гузар змовчав і лише наприкінці інтерв’ю тихо запитав: «Чому?» На моє твердження про те, що Творець не виправдовує надій, він відповів історією зі священицьких практик свого діда. До нього ходила жінка, яка сподівалась народити та виростити здорову дитину: усі її п’ятеро чи шестеро немовлят помирали відразу після пологів. Вона заприсяглася дотриматися будь–якої обітниці, аби Бог виконав її бажання. Зрештою, син, якого вона таки народила у досить солідному віці, виріс і став найвідомішим на всю округу конокрадом, зганьбивши стару матір і предків, підвів риску Гузар. Суть притчі була у тому, що Бога не слід «задовбувати» повторенням одних і тих самих мантрів, якщо вони явно не «спрацьовують». Чомусь ця розмова врізалась у пам’ять як ніяка інша. Проте, думаю, стиль Ісуса може бути підкоригований і осучаснений: краще досягти мети і пошкодувати про свою завзятість, ніж сидіти склавши руки, бо згори не надійшло благословінь. Набиває шишки той, хто дряпається вгору. Без цього скелелазіння з усіма його помилками та зупинками не було б і сьогоднішньої «України молодої». Вже зовсім дорослої вісімнадцятилітньої дівчинки...
Ті, кого немає в титрах
Олена Зварич,
заступник редактора
Я працюю в «Україні молодій» з першого дня, і так уже 18 років. Десять із них я — заступник головного редактора. Це багато. Це протипоказано. Це якось по–японськи — коли роблять харакірі, виходячи на пенсію з–за того столу, куди ти сів ще недосвідченим, але нахабним пуцвірком.
Саму себе я називаю «канцелярською крисою». Це — тямуще прудке створіння, певною мірою хиже — особливо в час, коли верстається номер. Сама я пишу вкрай рідко. Моя робота полягає в тому, щоб правити чужі тексти, перекидати їх догори дригом, коротити, змінювати заголовки, виловлювати фактологічні помилки, вигадувати підписи під фото, відправляти журналістів на завдання — «в поле», як ми кажемо, вирішувати, яка новина потрібна газеті, в якому обсязі та в якому ключі, яку подію треба знімати, що давати тільки на завтра, а що «може й полежати», стежити, чи вдало заверстана шпальта, і бідкатися, що ставити на першу, лаятися, відмахуватися від телефонних дзвінків, говорити короткими «автоматними» репліками й таке інше, таке інше... І ви знаєте, кілька років тому я збагнула: а мені ж це подобається! Мені підходить такий швидкісний ритм, цей божевільний рок–н–рол. Тож коли плівки завтрашнього номера Микола Миколайович несе в друкарню, якусь хвилину здається, що більше нічим жити. Я знаю, що ви прочитаєте в завтрашньому номері. Але я не знаю, що буде завтра. Життя новин — коротке метеликове життя: подивився на них — і зразу забув, й узявся з інтересом розглядати нових «метеликів». Звичайні речі, калейдоскоп життя.
Мені подобається, що цей калейдоскоп ми з колегами складаємо українською мовою. Мені не подобається, що досі в державі з назвою «Україна» нашій газеті немає конкурента в ніші щоденних україномовних газет.
Словом, ось цим я й займаюся. Позаяк сама я майже не пишу, то й у титрах мене немає. Мене начебто немає в газеті. Але я є, повірте. Я є. Аз єсмь. І мене звати Олена Зварич.
«Бренд правди» і торт «Наполеон»
Юлія КОСИНСЬКА,
завідуюча відділом «Суспільство»
Мою сусідку в селі Зуївці на Полтавщині з «Україною молодою» років вісім тому познайомив син. Відтоді кожен мій приїзд на малу батьківщину мав певний ритуал: Валентина Костянтинівна переповідала статті, які її найбільше вразили за останній час. «Багато перцю, проте смачно. А заголовки ж які!» — сміялася колишня вчителька. І щиро дивувалася — як, мовляв, твої колеги не бояться писати правду?
Я сама в ті часи не бачила інформаційної альтернативи «докопатися до істини». Інтернет щойно прокльовувався, від телеканалів віяло «об’єктивною цензурою», газети відпрацьовували лібрето своїх власників. Тому в моїй сумочці щоранку з’являвся свіжий номер «України молодої», яку я глобально проглядала дорогою на роботу, а на вечір відкладала «десерт» — статті моїх улюблених авторів, багатьох із яких добре знала, а з деякими приятелювала.
Під час президентських виборів 2004–го для нас із друзями, як і тодішніх моїх колег, «УМ» стала «брендом правди і надії» — разом читали її, аналізували, сперечалися, вірили. І не тільки за символічною помаранчевою стрічкою, а й за номером «УМ» у руках вираховувала своїх однодумців у метро.
Тож коли запропонувала власні статті і вони знайшли себе на сторінках «УМ», для мене це стало святом. Як і — за деякий час — пропозиція влитися в колектив «на законних підставах». Відтоді ще раз упевнилась: офіційні стосунки, засновані на любові, можуть бути продуктивними і міцними. «УМ» для мене, вдаючись до асоціації гурмана, — як торт «Наполеон». Де кожен шар улюблених ласощів грає свою роль: дружня критика і схвальне слово колег, невтомні вибивання коментарів із міністерських чиновників, наші корпоративні посиденьки, конкурси, ігри в боулінг, відрядження і «творчі муки».
Юрій Марченко, директор столичного видавництва «К.І.С», зізнався недавно: не можу без «УМ». Багато років, каже, читав вашу газету, а перед початком цього року не встиг передплатити. «І ніби чогось важливого в житті бракує. Спорадичне читання — зовсім не те...». Не можна відмовлятись від гарних традицій, — вирішив пан Юрій і оформив передплату на друге півріччя.
І я його розумію. Бо й далі, заварюючи вечірній чай, вмощуюсь у кріслі з останнім числом моєї «УМ».
Історія з «УМом»
Ярослава МУЗИЧЕНКО,
завідуюча відділом історії
Мене запросили до «УМ» після статті про Трипілля. У тій статті, може, на той час уперше, була показана прірва між художньою творчістю про трипільську культуру і реальним станом її дослідження, представлення у музеях та в освітніх програмах України. Як не дивно, відтоді (невдовзі уже вісім років!) ця тема стала «моєю»: раз відчувши разючу невідповідність між фантазіями «митців» і дійсністю (ніби в фільмі «Матриця»), уже неможливо зійти зі стежини пошуку — а як же воно насправді? Цей пошук не лише дарує радість відкриття «білих плям» історії, а й вгашає смутком за втрачені пам’ятки і за немудрість громади, що так і не збагнула, на якому золоті розклала свої «спальні мішки». Отож доводиться гукати: агов, люди! Чого шукаєте в Москві чи в Берліні того, чого там немає, але є в Україні? Арійці, трипільці, скіфи і слов’яни, козаки й повстанці — це наш власний досвід, із наших земель, який не треба нам «кидати, як тій собаці». У самобутності й самоцінності — наша гідність. «УМ» — одна з небагатьох газет (якщо не єдина), що втримує статус правдивої щодо історії й сьогодення. За багато років вона розкрила купу цікавинок про стародавні культури, якими багата Україна. Та все ж попереду — майже неоране поле.
Мрія залишилася нездійсненною
Петро Троць,
кореспондент відділу спорту
Із першого дня навчання на факультеті журналістики викладачі мене переконували, що професія газетяра зовсім не є такою романтичною, як її з одногрупниками собі уявляємо. Ба, більше: місцями вона є навіть нудною. Мені, який постійно шукає в житті різноманітних пригод, було дивно слухати такі слова. Десь вони пізніше й справдились, хоча й нарікати на відсутність цікавих історій у журналістському житті теж не варто. В автора цих рядків була й штовханина на загребському стадіоні з тамтешньою поліцією, і стрільби на полігоні з уже нашими міліціянтами — всього не згадаєш. Але одну, не надто вражаючу, на перший погляд, подію, згадую досі.
Сталася вона в той час, коли ще й близько не працював в «Україні молодій», а лише займався дописами в ранзі практиканта. Робив це так: ішов на якийсь концерт чи їхав на музичний фестиваль, після чого писав із нього репортаж. Грошей, отриманих із гонорару, якраз вистачало на компенсацію витрачених коштів на вхідний чи залізничний квиток. Словом, поєднував приємне з корисним.
Якось зібрався на концерт до Канева, де вперше мав пройти фестиваль «Кобзар forever». Гарний склад учасників, мальовничі місця — чому б не поїхати. Найбільше хотілося побачити–почути львівський гурт «Мертвий півень», чию творчість люблю здавна.
І от, значить, перед самим концертом виходять на сцену мої улюбленці, аби зробити «перевірку звуку». І так дивно виходять, починають тричі грати одну пісню, а барабанщик у них якийсь новий, незнайомий, і ніяк не вступить разом з іншими музикантами. Бачу, гітарист Ромко Чайка махнув рукою та пішов курити за лаштунки. От я підходжу до Чайки і питаю, що в них за один на «кухні», чи то пак, за барабанами сидить. Той розказує, що взяли сесійника на концерт, а він узяв і напився дорогою до Канева. Не знати, чи взагалі тепер виступатимуть. А я візьми й запропонуй самому зіграти, допомогти їм, значить. Зовсім забув: я ж граю на ударних, а оскільки слухаю «Мертвий півень» давно, то й партії їхні знаю пречудово.
Ромко недовірливо так подивився на мене, але коли я показав барабанні палички, з якими ніколи не розлучаюсь, то попередив, щоб далеко не відходив. «Якщо той бовдур не протверезіє — зіграєш за нього», — після цих слів кілька годин мене бив мандраж. Виступити з улюбленим на той час гуртом — таке може лише наснитися?
«Бовдур» таки протверезів, залишивши мрію нездійсненною. Протверезів мені на щастя, адже точно б «налажав» на сцені, якби взагалі на неї потрапив. Та відтоді досі розповідаю друзям, які несподівані сюрпризи та нагоди іноді презентує мені моя теперішня робота.
Службовий роман
Наталя Дмитренко,
кореспондент відділу культури
Робота — що сім’я. А для вільної неодруженої людини — це навіть більше, ніж сім’я: бо ж власної сім’ї ще немає, тікати з робочого місця немає до кого, тому комп’ютер і телефон стають твоїми вірними супутниками з десятої і до десятої. З цього у 2001 році для мене починалася «УМ». Цим вона закінчилася у 2005–му і цим знову вигулькнула два місяці тому. Але... у 2002 році цей «службовий роман» порушив білявий хлопець, що зайшов у гості до колег і все заважав сконцентруватися на черговій «дуже важливій темі». Суворий погляд і стримані зауваження у свій бік він не сприйняв. Натомість заграв «Амелі» на баяні й спік торт до мого дня народження. Ні, це не початок нового службового роману. Це початок дружби, яка не переривалася з «УМ» навіть тоді, як ми з Любишем бурлакували по інших роботах. Бо тут залишалися Сем, Валя, Лєна, Дімка, Дарка... Словом, «сім’я» вперто тримала у своїх обіймах, міцність яких я відчула відразу, як тільки повернулася. І буквально також :). От і зараз замість того, щоб дозволити мені зосередитися на черговій, «дуже важливій темі» (про мене в «УМ» і «УМ» у мені), любий Любиш знову заважає. Хоча має на те право, бо ж Іван Любиш–Кірдей уповноважений фотографувати редакцію для ілюстрування наших писаних рефлексій. І якщо мені знову доведеться піти в мандри чи місце роботи посяде сім’я, я дивитимусь на цю фотографію і пам’ятатиму, що в мене є «УМ».
Щасливий квиток
Іван ЛЕОНОВ,
завідуючий відділом права
Свято передбачає відпочинок. За журналістськими буднями часто забуваєш про це, тим більше, якщо постійні відрядження поєднуються із новими враженнями або навіть пригодами. Але в день повноліття «УМ» я хотів би сказати не про цікаві моменти з моєї журналістської практики, а про відпочинок від скаженого темпу щоденної газети. Тим більше що саме відпочинок свого часу вніс кардинальні зміни у моє життя. Кілька років тому я узяв першу тривалу відпустку аж на місяць (до цього від стрічки новин «тікав» на моря чи у гори не більш ніж на тиждень–два). Рідна редакція запропонувала путівку в один із відомих санаторіїв Поділля, про який раніше я нічого не чув. Утім було байдуже, головне, що без дед–лайнів, прес–релізів, анонсів та конференцій. Уже на третій тиждень оздоровлення (зранку — процедури, після обіду — екскурсії, ввечері — розважальні заклади) відпочинок почав набридати, як раптом у черзі на родонові ванни я познайомився із Нею... Незвичайна дівчина зі звичайного райцентру (власне, у подібному виріс і я сам). Тоді на нашому шляху стояло чимало перепон, які ми успішно подолали менш ніж за рік. Одружилися і нині виховуємо двох гарненьких донечок.
Раніше я не поспішав додому з роботи. Але саме «Україна молода» та її оздоровча путівка змінили мої життєві пріоритети. І що цікаво, власне, я наполягав на відпочинку зовсім в інших містах — у Трускавці або, на крайній випадок, у якомусь Миргороді, але тоді — наприкінці року, путівка була лише одна і лише до цього невеличкого містечка на берегах Південного Бугу. Чим не щасливий квиток? Щиро дякую, «Україно молода»!
Тіштеся: вам не доплачують!
Юрій ПАТИКІВСЬКИЙ,
завідуючий відділом економіки
Біле — воно насправді не таке вже й біле... Чорне ж рідко коли буває зовсім чорним... Це один із головних висновків, який допомагає у нашій професії і з’являється переважно завдяки їй. Бо ж робота у хорошій газеті завжди дає змогу заглянути трохи глибше та бачити офіціоз через призму кулуарів. Інколи на цьому шляху можна зробити такі цікаві відкриття!
...Ніколи не забуду своє найяскравіше зіткнення з реальною економікою: кілька років тому в суперпромисловому Донбасі та у форматі «без краваток». Тобто коли представників деяких видань, у тому числі й «УМ», запросили на дуже неофіційну зустріч — попити мінеральної води у компанії генерального директора доволі солідної шахти. «Генерал» виставлявся за якусь чергову річницю і тому запросив увесь місцевий бомонд. Нам порекомендували, аби не створювати зайвої напруги в залі, свої журналістські звички заховати подалі і просто насолоджуватися дійством.
«Ну і як вам Н.?» — у розпал суворого чоловічого свята мій сусід зліва назвав прізвище одного з керівників галузі. Директор копальні зблід і стиснув склянку з такою силою, що якби це був лимон, він виготовив би кілька склянок фрешу. «Мерзотник!!! Негідник!! Паскуда! Зробив нам 75... — неквапно відреагував він, потім прислухався до підказки заступника, що штивно сидів поруч. — Ну от, маємо вже 82!..». «Ого! — присутні за столом аж закам’яніли від німого обурення. Приблизно так реагує суворий батько, дізнавшись, що його син, виявляється, курить. — А було скільки?».
Публіка застигла, мов у цирку, коли барабанник вибиває дріб. «Та що там було?!. — махнув рукою «генерал». — Тридцять було. А то й двадцять п’ять». Сусід крякнув і наколов на виделку величезну маслину: «Н–да, падлюка! Тоді заберуть його скоро...».
Моя душа вимагала перекладу, але зізнатися у цьому було соромно. Та дочекавшись слушної нагоди, коли, потішивши душу мінералкою, гості попрямували на перекур, таки підійшов до допитливого сусіда, директора афільованого із шахтою підприємства.
— Проплату за відвантажене вугілля їм довели до 82 відсотків, — пояснив чоловік із простим обличчям, але у дорогому костюмі.
— Раніше було тільки тридцять відсотків? — я ніяк не міг збагнути дивної логіки. Тим паче що вугільники активно бідкалися неплатежами. — А решта? Борги? Більше половини від обсягу їм не доплачували — і це було добре?
Мужчина подивився на мене, як на безнадійного, і мовчки кивнув. Потім випустив цівкою дим і ще раз з жалем глянувши на здивовану фізіономію, розтлумачив: «Розумієш, гроші їм зайшли на рахунок. Це все, капець! Тут уже нічого не зробиш: податкова, КРУ, ОБЕЗ відстежують кожну копійку. А коли «висить» борг, уже можна жити: бартери–шмартери, ціни–міни, коефіцієнти. Сіли з їхнім директором — і визначили, кому скільки. Й усім добре. А ця паскуда жити людям не дає!».
...Правила гри в Україні, на жаль, не змінилися. Тому, коли я бачу нині звіти про недофінансування, фінансові втрати, чую заклопотане бідкання постраждалого, одразу ж шукаю друге дно. І дуже часто знаходжу.
«Чи любите ви культуру так, як люблю її я?»
Валентина Клименко,
заступник редактора — завідуюча відділом культури
Мені було майже 22. На факультеті журналістики висіло оголошення: «Газеті «Україна молода» потрібні завідуючий відділом культури, кореспонденти у відділ новин..» і ще якісь вакансії. Я любила культуру, бо запоями читала, слухала багато різної музики, могла відрізнити хороше кіно від поганого, але прийти на співбесіду до головного редактора і претендувати одразу на заввідділом було небаченим нахабством. Я несміливо сказала: «У вас там є вакансія у відділі культури...», редактор підтвердив: «Так, редактор відділу. Будеш пробувати?». Моя перша замітка була не те, щоб погана, вона була халтурна — випускний, диплом, мій день народження, прощання зі студентськими друзями, але у Михайла Івановича — інтуїція на тих, з кого можуть вийти люди, і він дав другий шанс. Я не знала жодного живого діяча культури, у мене не було потрібних телефонів — не кажучи вже про базу даних, Інтернету не було в принципі, але газета виходила раз на тиждень і за 5 днів за умови хорошої фантазії можна було знайти тему. Потім газета збільшила виходи «вдвоє», потім стала щоденною. Я відчула смак і сторінка культури теж стала щоденною, а тепер уже й окрема вкладка «Культурний бульйон» виходить раз на два тижні. Мені так дивно слухати, коли митці і журналісти скаржаться: сучасні ЗМІ впритул не бачать культуру, для них ця тема некомерційна. Брехня, як і багато чого в цьому світі. Я чую стільки відгуків про наші «культурні» шпальти, знаю, що є резонанс (не переживайте, ілюзій не створюю, що вся країна культури потребує як води, але й похоронні марші над українською культурою грають фальшиво). Завдяки тому, що в культурі не було цензури і «жорсткої редакційної політики» — тільки здоровий глузд і намагання дивитися на речі об’єктивно, нам дуже таланить з хорошими журналістами: Людмила Олтаржевська, Дарина Горова, Оля Жук, Наталя Дмитренко, Михайло Бриних (був навіть заввідділом, коли я і Люда Олтаржевська одночасно пішли в декретні відпустки), Вікторія Стах, Таня Терен. Тепер у нас із Дариною Горовою, яка вже працює на телебаченні, пароль: «Чи любите ви культуру так, як люблю її я?». З цього питання я почала, коли треба було відрядити її у вихідний, о 6–й ранку в автобусі з якимись депутатами на батьківщину Катерини Білокур. І я, і вона, і всі, хто пишуть для «УМ», знають правильну відповідь.
Вам треба реклама? Приходьте до нас
Олена Примак,
завідуюча департаментом реклами
Реклама в газеті завжди викликала неоднозначні оцінки. Одні з читачів за те, щоб рекламувати більше і краще, інші — щоб реклама взагалі не докучала. А ось рекламодавці завжди ставлять традиційне запитання: наскільки ефективними будуть гроші, вкладені у видання.
Пригадую випадок, як три роки тому наш рекламний менеджер підготувала матеріал про одну з українських біоенергетиків. Зазначила наприкінці матеріалу телефонні номери «мобільного», а замість офісного — автоматично поставила редакційний. Відправила його на вичитку, отримала назад затверджений і підписаний текст. Наступного дня, коли газета вже вийшла, наш телефон у редакції був розпечений від дзвінків читачів із проханням записатися на прийом до цілительки.
Ми вирішили негативний приклад використати на свою користь і сприйняли це як метод вивчення ефективності та дієвості реклами. Вибачалися перед читачами і давали правильний номер офісу біоенергетика. А ось сама цілителька погрожувала позиватися до газети, мовляв, через постійні дзвінки на її «мобільний» було зірвано робочий день, вона не могла спокійно приймати пацієнтів. Та найголовніше те, що читачі дзвонили не тільки впродовж тижня або місяця. Останній дзвінок із проханням записатися на прийом пролунав у червні цього року. Звичайно, це парадоксальний випадок, але він стався саме в «Україні молодій», тому що наші читачі довіряють публікаціям газети і передають корисну інформацію із вуст в уста давно. Отже, нашим партнерам по співробітництву ми гарантуємо ефективність від реклами мінімум протягом року.