Джини і демони

У Москві відбувся 31–й Міжнародний кінофестиваль. Три російські фільми («Петя по дорозі в Царство небесне» Миколи Досталя, «Чудо» Олександра Прошкіна, «Палата № 6» Георгія Шахназарова), картина «Мелодія для шарманки» Кіри Муратової (вона представляла Україну) та стрічка мексиканки Маріанни Ченійо «П’ять днів без Нори» стали переможцями в основному конкурсі. В іншій конкурсній програмі — «Перспективи» (вона прагне акумулювати молоде й експериментальне кіно) — переміг 34–річний грузинський режисер Вано Мурдулі. У його «Зоні конфлікту» йдеться про події, що відбувалися в Грузії у 1990–ті...

Спершу сусід, потім сонце

Загалом грузинських кінематографістів на фестивалі відзначили особливим чином. Передусім ретроспективним показом «Кіно Грузії: Від «Клятви» до «Покаяння». Тобто від фільму Михайла Чіаурелі 1946 року (так зване «сталінське бароко» про сакральні стосунки «вождя всіх народів» та його пастви) до знаменитого «Покаяння» Тенгіза Абуладзе, який став сигналом до перебудови суспільного життя в середині 1980–х років. На додачу режисер Резо Чхеїдзе («Батько солдата») отримав приз за видатний унесок у світовий кінематограф. На церемонії вручення під час закриття фестивалю поважний митець поділився образком... Кого першим бачить людина, вийшовши з дому вранці? Сусіда, а вже потім — сонце, що сходить. А сусід у грузинів — велика Росія, і поруч прожито так багато... В кулуарах потому класика шпетили за те, що ні словом не нагадав про російські танки, які «по–сусідськи» прокаталися грузинським дворищем. Одначе ж Чхеїдзе прагнув демонструвати мудрість і зваженість: поганий мир усе ж кращий од танкових гонів.

А загалом позаконкурсні програми були розкішними. Це, передусім, ретроспективи індуса Ш’яма Бенегала, поляка Єжи Сколімовського, вірменина Арутюна Хачатряна та знаменитого італійця Марко Феррері («Жінка–мавпа», «Ділінджер мертвий», «Велика жрачка», «Не чіпай білу жінку» та ін.), чия неповага до святинь, схильність до гротеску та чорного гумору вочевидь імпонували глядачеві. «Він, Марко Феррері, — написав укладач ретроспективи Володимир Дмитрієв, — завжди виступав від першої особи і вважав, що має право виставити навколишньому світу серйозний рахунок...» Це право завжди доводиться одним–однісіньким чином — мистецькою повноцінністю текстів.

А ще були спеціальні програми, серед яких — «Соціа­лістичний авангардизм. Частина 2», автором якої був відомий історик кіно Євген Марголіт. У ній знайшлося місце й українським фільмам «Хліб» 1930–го року (режисера Миколи Шпиковського та оператора Олексія Панкратьєва, одного з геніїв видатної школи українського кінооператорства) та «Дорогою ціною» 1957–го (Марк Донськой та ще один операторський геній України Микола Топчій). Надзвичайно цікава збірка картин, які демонструють напрям кінематографічних пошуків у радянському кіно упродовж трьох десятків літ... В ошатному елітному залі кінотеатру «Октябрь» я дивився «Хліб», сидячи нагорі, а Марголіт, примостившись на сходинках із мікрофоном (місця в залі йому не вистачило), перекладав титри з української. Перегукуючись зі мною у складних лінгвовипадках. Щось у цьому було глибоко зворушливе... А ще московська кінознавча тусовка, що тут же заходжується обговорювати стильові особливості роботи Шпиковського і Панкратьєва, яка багато в чому перегукується із геніальною «Землею» Олександра Довженка і Данила Демуцького. Кайф, та й годі.

І традиційні позаконконкурсні програми — «Московська ейфорія» (колекція нових фільмів, дібрана відомим кінокритиком Андрієм Плаховим; ейфорія — бо їх характеризує підвищена емоційність), «8 ?», де зійшлися найпомітніші стрічки нинішнього кіносезону (вибір ще одного критика, Петра Шепотинника), «Вільна думка. Програма документального кіно» (переможці світових фестивалів останнього року), «Азіатський екстрим», «Російський слід» (зарубіжні фільми, де так чи інакше відчуваються російські мотиви)... Словом, програма здатна задовольнити найвибагливіші потреби кіногурманів.

Сліди...

До речі, можна говорити і про сліди українські. У багатьох стрічках московської програми згадується Україна чи українці. Особливе пожвавлення у моїх колег по великому журі викликало свідчення героїні грузино–німецької картини «Посередник /Mediator» Діто Цинцадзе про те, що найкращими чоловіками (у плані сексуальної спроможності) є українці. Я навіть запропонував (жартома, звичайно) віддати приз за кращу жіночу роль актрисі, яка промовляє ці слова. Сам же фільм виявився такою собі середньо–європейською продукцією зовсім не фестивального штибу. На жаль...

На закритті фестивалю показали нову американську стрічку «Джонні Д. /Public Enemies» Майкла Манна. І тут не без України. Микита Михалков урочисто повідомив, що у Манна (він якраз вийшов на сцену) українські корені, його пращури звідтам. Словом, «наш в дошку». Раджу подивитись цю картину про легендарного грабіжника Джона Дилінджера — просто класика жанру, навіть для мене, невеликого прихильника такого кіно, одне задоволення було спостерігати такий високий рівень виконавської майстерності. Однаково, що видатний піаніст виконує сонату Бетховена,— добре тобі відому, проте як здорово!

Ще кілька слів про програму великого конкурсу, яку мені довелося «судити» у складі фестивального журі. Була вона, вочевидь, нерівною. Була тут, скажімо, польська стрічка «Мала Москва / Mala Moskwa» Вальдемара Кшистека — таке собі теле–муві про непросту історію життя і смерті дружини радянського льотчика, який відбуває службу у Польщі 1960–х. Закохалась, бідна женщина, у поляка, а такого дозволяти собі у ті часи було ніззя. А швейцарець Кристоф Шауб видав на–гора фільм «З Новим роком /Happy New Year», щось на зразок стрічок Ельдара Рязанова. Напередодні новорічних свят з десяток персонажів стрічки нещасні й убогі. Та відбувається диво, і сакральної ночі усі вони, із старенькими включно, кохаються–любляться на повну котушку. І слава Богу! Тільки власне кіно тут ні до чого — втішна казка, потреба у якій, звісно, є.

Зате ізраїльтяни Ліна та Слава Чапліни (випускники ВДІКу, між іншим) у фільми «Муки в огні / Mooki boera» тиснуть на інші клавіші. Мукі Герштейн (актор Ефрат Бен–Цур) пригадує своє життя, свою сім’ю, яка уражена Голокостом. Люди, що пройшли через пекло, не завжди уміють очистити свою психіку від жахітних флюїдів, які потому визначають їхнє життя і вчинки... Надмір екзальтації, надмір входів і виходів у внутрішні болячки.

Відомий італійський режисер Габріеле Сальваторес («Середземне море», «Нірвана», «Амнезія», «Я не боюсь») представив фільм «Як велить Бог / Come Dio comanda». Про батька (він безробітній) й сина, прихильників фашистської ідеології. А як не притулитися до таких агресивних ціннісних орієнтацій, коли навкруги або чорні, або ж слов’яни, які позаймали всі робочі місця. Ще один персонаж стрічки — дурник на ймення Кватро Формаджі. Дурник — то, за традицією, Божа людина (Боже вільний!), сам Господь через нього має канал впливу на суспільство та його мораль. Одначе у підсумку саме Кватро стає вбивцею — рука Бога поціляє у дівчину, яка сплуталася у хворій уяві з обожнюваним образом порнозірки Рамони Суперстар. А фашист у комі, виходячи з якої, зроняє фінальну сльозину очищення... Трохи заплутався, судячи по всьому, режисер у пошуках Божого сліду в людських душах.

Антихристиянське

З особливим інтересом очікувалася російська прем’єра фільму Ларса фон Трієра «Антихрист / Antichrist». Картина спровокувала вибух емоцій у Каннах. Особливо хвилювалися феміністки — режисер узрів Антихриста в жінці! Ну новину знайшли — у нас в Україні давно знають, де шукати відьомське сім’я (жарт, жарт! нічого подібного у нас не було ніколи!). Картина й справді шокуюча... Подружжя (Уїллем Дефо та Шарлотта Гейнсбур, яка отримала у Каннах приз за кращу жіночу роль) втрачають дитину і прагнуть розібратися у собі, знайти в собі причини того, що відбулося. У підсумку це з’ясування перетвориться на бійню, ініціатором якої виступає жінка... Втім фільм буде в прокаті, і розмову про нього варто відкласти на пізніше. Скажу одне: це картина не просто визначного митця, а й напрочуд цікавого мислителя, який прагне розібратися у світоглядних опорах сучасної людини. Зовсім не випадково стрічку присвячено Андрію Тарковському.

Каннський тріумфатор, фільм «Біла стрічка / Das weibe Band» австрійця Міхаеля Ханеке («Піаністка», «Час вовків», «Приховане»), вразив надзвичайно високим класом режисури. Залізна рука постановника ні на секунду не випускає з рук режисерський «пульт». Рубіжний час — перед початком Першої світової війни, німецьке протестантське село. Чорно–біла стрічка про те, що справжньою причиною світового катаклізму був джин, демон, випущений із пляшки. Досі назад загнати його не вдається, і про це так багато сюжетів сучасного кіно...

Гран–прі у Каннах отримав француз Жак Одіар за фільм «Пророк / Un Prophete». Про те, як 19–річного араба Маліка (Тахар Рахім) засуджують до шестирічного ув’язнення. Він потрапляє у цілковите рабство до одного з ув’язнених корсиканських мафіозі. Ціною величезних зусиль, хитрощів і комбінаторних прийомів згодом сам очолює мафіозний клан... 154–хвилинна картина надто уповільненого темпоритму, хоча режисерський клас є дуже високим. Ще одна історія про перемогу зла, що завойовує космос людської душі.

Страшнуватий похмурий світ постає на фестивальних екранах. Людство у світоглядній комі, у глухому куті. Одначе вперто шукає виходу з нього. Дай, Боже, відшукати.