Молодші і старші колеги з середовища правоохоронців цілком щиро називають його людиною-легендою прикарпатського кримінального розшуку, однак, чуючи цей комплімент, він зазвичай реагує невдоволено: «Яка легенда? Одна людина в карному розшуку нічого не варта. Колектив однодумців — то інша справа. Разом багато що можна зробити». Справді, якби зібрати до однієї купи усіх волоцюг, хуліганів, розбійників, крадіїв, гвалтівників, убивць, виловлених особисто Мар'яном Івановичем та його підлеглими, то навряд чи ця різношерста злочинна компанія вмістилася б на найбільшому в Івано-Франківську стадіоні «Рух». Доводилося розкривати злочини, порівняно з якими нинішні «ментовські» телесюжети — казки дідуся Панаса. Можливо, тому до сучасного детективного чтива і видовища він ставиться з легкою іронією: «Не читаю, бо там, часто буває, сюжет зшитий білими нитками, тобто висмоктаний із пальця. Відразу видно, що автори поняття не мають про те, що описують, орієнтуючись на масового, не обізнаного з азами оперативної роботи і невибагливого читача».
На його життя, починаючи з дитинства, яке гартувалося у воєнні роки, випало стільки надзвичайних ситуацій, що їх документальний опис легко потягнув би на бестселер з продовженням.
Найгостріший спогад дитинства — рання осінь 1943-го. Було йому тоді 8 років, але мусив привчатися до праці — з ровесниками пасли корiв, заготовляли дрова, копали картоплю і ще встигали відстоювати честь присілка у традиційних вуличних сутичках. Того дня, набігавшись по горах (народився і жив у віддаленому гуцульському селі Верхній Березів), Мар'ян звечора заснув удома на печі непробудним сном. Незчувся, як мама зі старшою сестрою Анною перенесли його і сховали під ліжком за купою картоплі. Спросоння зрозумів: має лежати там тихо, як мишка, — у сінешні двері хтось нетерпляче і вимогливо стукав. Перед тим маму попередили добрі люди — рятуй сина, бо найближчої ночі за ним прийдуть. Страх був, але не думала, що озброєні сусіди хочуть-таки помститися на дитині за польські корені його батька.
Жили вони бідно, але дружно. Матір Мар'яна походила з тутешніх гуцулів, а батько — з-під Познані. Хрещений Яном, він на український лад звався Іваном. Прижився у Карпатах, прийняв верхньоберезівські звичаї та обряди, нікому шкоди не чинив, але його належність до поляків (Галичина тоді перебувала під гнітом Речі Посполитої) у деяких гарячих односельчан викликала приплив національного гніву. Зверхня і зухвала польська окупаційна влада за два десятиліття знущань, у період між Першою і Другою світовими війнами, донесхочу залила галичанам смальцю за шкіру. Тож декому захотілося у відповідь, не маючи під руками дорослого посполита, зігнати злість на хлопцеві.
Сестру Анну вважали українкою, а його — поляком. Батька на той час німці після облави вивезли на примусові роботи до Третього рейху, тому Б'ялик-молодший залишився у присілку єдиним представником донедавна панівної нації. «То не була вказівка когось із керівників українського націоналістичного руху, — міркує тепер Мар'ян Іванович, — ініціативу відплатної акції виявили сусіди. Коли вони ввійшли у хату, то відразу запитали, де я. Мама відповіла, що пішов до тети в сусіднє село. Я завмер за картоплею і майже не дихав. Покрутилися-покрутилися, на стриг заглянули — з тим і пішли. Страх iз часом у мене розвіявся, та образа залишилася. Шістдесят років минуло, а вона не полишає».
Надалі національні розборки, слава Богу, не повторювалися, але жити за тих неспокійних воєнних умов було дуже важко. І чим ближче підкочувався фронт зі сходу на захід, тим злішими ставали мадяри, котрим їхні німецькі союзники доручили контролювати територію, до якої належав і Верхній Березів. Спершу нащадки Аттіли неагресивно ставилися до місцевого населення, навіть по-чесному обмінювали свої макарони на тутешнє молоко, але потім у них щось розладналося в неповороткому інтендантському механізмі, і голодні та злі іномовні вояки почали відбирати в гуцулів курей та свиней, тобто займатися розбоєм.
До яких тільки вигадок не вдавалися верхньоберезівці, аби обхитрити злу воєнну долю. Мій співрозмовник пригадав, як у їхній родині дресирували молодого кабанчика, щоб він не подавав голосу при появі чужинців. Його тримали не у хліві, як завжди, а в засміченому кутку колись початої новобудови. І диво сталося: порося настільки «прониклося» розумінням ситуації, що відразу затихало, почувши кроки непроханих гостей. Був випадок, коли мадяри в присутності пополотнілих від переживання господарів наблизилися до кабанчикової загороди майже впритул, але він не видав себе жодним звуком. Згодом дожив до поважного віку і потрапив у той рот, що треба.
У роки війни думалося, що нічого жахливішого за те лихоліття немає і бути не може. Виявилося, може. У 1945-му в їхню хату прийшла нова страшна біда — від тифу померла мама. І почалося у них із сестрою, як він каже, «веселе» життя. Одначе вистояли, навчилися виходити з таких критичних ситуацій, про які в селі пам'ятали найдовше. Ось одна з них: сестру видали заміж за перестаркуватого 30-річного парубка. Аннину неприязнь до нього переважили меркантильні інтереси — був заможніший і їхні городи межували один з одним. Та невільницький щодо жінок принцип «стерпиться-злюбиться» тут не спрацював. Молода, горда і статна Анна не скорилася. Після весілля вона не лягла в ліжко до нелюба, а втекла аж на третє село Акрешори, до хрещеного батька. Осоромлений у такий спосіб чоловік побив вікна в оселі Б'яликів, але згодом охолонув, знайшовши собі покірнішу дружину.
Мар'ян мріяв стати льотчиком або водієм. Перша «крилата» мрія виявилася для сироти занадто високою, другу реалізував самотужки. Без блату і сторонніх рекомендацій вступив у Станіславі на курси водіїв. Права отримав, але машини для такого молоденького шофера ні в місті, ні в області не знайшлося. Завербувався на Північ, в Архангельську область, де і «баранку» на лісоперевезеннях покрутив досхочу, і грошей на добротний парубоцький костюм наскладав. Після армії з відзнакою закінчив Івано-Франківську школу міліції. На той час уже мав сім'ю — з дружиною Анною виховували маленьких сина і донечку. За розподілом потрапив у карний розшук Богородчанського РВВС.
Серед його перших справ — пошук зниклих під Говерлою овець. Були й інші, крутіші — викрадення в Богородчанах 10 тисяч нових радянських рублів, розкриття ненавмисного вбивства у Космачі братом брата після невдалого полювання на вепра, але овеча історія запам'яталася чи не найдетальніше. Може, тим, що довелося носити по горах чималого собаку породи німецьких вівчарок?
Під горою Пожижевською, на вершині якої містилася гідрометеорологічна станція, паслася овеча отара з рівнинного села Гвізд. Звідти надійшло повідомлення про викрадення шістнадцяти тварин. Це тепер на такий дріб'язок ніхто не звертає увагу, а тоді могли й посадити. «Послали нас розбиратися, — пригадує Мар'ян Іванович, — мене, дільничного інспектора та кінолога з собакою. Взяли вантажівку ГАЗ-51, бо легковиками користувалося лише високе начальство, і поїхали. Від підніжжя гори до потрібної полонини треба було добиратися пішки. Спека стояла пекельна. Собака безупинно хлебтав з потоку воду. Нарешті дійшли. Розпитуємо пастухів, куди могли зникнути вівці, — не знають. Може, думаю, урвалися десь, тобто якась частина отари при переході пішла іншою стежкою. Я виріс у горах і знав, що такі трафунки інколи трапляються. Вирішили перевірити цю версію. Пішли на сусідню полонину. Ватаг отари, яка там паслася, відповів, що чужих овець не бачив. Ану, кажу, дай свою гирлигу — на такій палиці кожен ватаг спеціальними зарубками позначає кількість овець, які перебувають під його наглядом, з точністю до однієї тварини. Коли перерахували зігнану в кошару отару і співставили з позначками на гирлизі, то відразу визначили, що 16 зниклих овець прибилися саме сюди. Знайшлися — то й добре. Збираємося у зворотну дорогу. У нашого чотириногого помічника язик від спеки мало не по землі тягнеться. Вівчарі пригостили нас жентицею-сироваткою, якою гуцули зазвичай втамовують спрагу. Нам нічого, а собаці від неї стало зле — не може йти. Довелося вівчарку по черзі на руках нести далеко вниз, аж туди, де зупинилася вантажівка. Такого й навмисно не придумаєш».
Після Богородчан його направили вчитися у Київську вищу школу міліції. Через три роки старший лейтенант Б'ялик, якому тоді ледь перевалило за тридцять, очолив Надвірнянський райвідділ внутрішніх справ і вивів його в трійку кращих на Прикарпатті. Далі — знову оперативна робота. Починаючи з 1971-го, працював заступником начальника управління карного розшуку обласного УВС, а потім упродовж дванадцяти років його очолював. Розкривати довелося всі резонансні злочини, які за цей час трапилися в краю. Назбиралося їх не один і не два десятки, але в каталозі пам'яті окремо стоїть убивство студента Коломийського деревообробного технікуму.
Він зник восени. Як кажуть, наче у воду канув. Усі зусилля оперативників вийти бодай на якийсь слід нічого не дали. Уже навесні, коли скресла крига, в коломийському міському озері випадково виявили 16 шматків розрубаного тіла. Зниклого хлопця ідентифікували по шкіряному ременю на залишках джинсів. Жахлива знахідка викликала в місті масову паніку: коломияни не хотіли віддавати своїх дітей у школи та дитсадки — боялися маніяка. Мати замордованого студента у міськвідділі внутрішніх справ кілька разів непритомніла від горя, батько-інвалід стукав костуром по столу, вимагаючи покарати ще не знайденого бузувіра. Розкриття цього тяжкого злочину взяло під особистий контроль найвище міліцейське керівництво.
Розшукуючи негідника, оперативники, як згадує Мар'ян Іванович, десять діб перебивалися з хліба на мінеральну воду, спали по кілька годин, але таки знайшли убивцю. Неоціненну допомогу надала дружина прокурора, котра працювала в деревообробному технікумі. Вона випадково почула розмову двох жінок, одна з яких бідкалася іншій, що її син чимось дуже стривожений в останні дні. Вирішили перевірити. Коли працівники карного розшуку зустрілися зі «стривоженим», то професійним оком помітили вияв особливого хвилювання — у молодого чоловіка над верхньою губою виступили росинки поту. Навідалися до нього на квартиру, а там, біля стінки, — скелет людини. За ним — фанерний щит, густо подзьобаний ударами ножа. На запитання, що це за «абстракція», господар відповів, що в такий спосіб він тренується вправно кидати ножа. У підвалі будинку знайшли застарілі сліди крові. Підозрюваний почав плутатися в свідченнях, але свою причетність до вбивства студента категорично відкидав, хоча був з ним знайомий і їздив до нього додому в гості у село Річка Косівського району. Зізнався лише тоді, коли міліціонери після тривалих пошуків таки знайшли основний речовий доказ — ніж, викинутий у воду біля старого млина. У затриманого медики виявили нелади з психікою — хворів на приховану шизофренію, і цю недугу ретельно приховувала від оточуючих його матір.
Крадіжки з банків тепер — поширена практика, а за часів розвинутого соціалізму така НП у колах правоохоронців сприймалася як подвійна кара небесна. Зникнення п'ятдесяти тисяч рублів з Івано-Франківського відділення Держбанку СРСР взагалі віщувало Мар'яну Б'ялику та його підлеглим сумні перспективи: пломби на сейфі, де зберігалися купюри, — цілі; вікна, двері, грати — цілі, а мішка з грошима немає. Інформацію про масштабне пограбування банку негайно передали в Київ, звідти — в Москву. З білокам'яної відреагували відразу: «Будем вам содействовать. Высылаем группу». «Содействие», як правило, створювало для місцевих оперативників додаткові клопоти, бо треба було зустрічати столичних колег в аеропорту, влаштовувати в готель та дбати про інші, зокрема гастрономічні, вияви гостинності.
У цьому випадку перебування представників московського «угрозыска» на Прикарпатті обмежилося кількома днями: крадіжку було виявлено в понеділок, а в четвер злочин розкрили. Виявилося, що то — справа рук постового міліціонера. Він у вихідні так майстерно відкрив сейф, що експерти спершу запевнили: сургучева печатка не пошкоджена. Проникнення помітили лише львівські фахівці.
Зловмисник зізнався у скоєному, але не хотів називати місце, де приховав гроші. Мар'ян Іванович умовив його посприяти розшукам, і коли той зрештою дав згоду, довелося посеред ночі їхати за місто, аби не передумав. Спершу спрямували УАЗик у село Ямниця. Підозрюваний привів до коханки, але вона навідріз відмовилася показувати схованку, поки колишній постовий не підшукав для пасії переконливіших слів. Знайдені в копиці сіна гроші не тягнули на 50 тисяч рублів. Решту відкопали посеред поля, під телеграфним стовпом. Коли назбирали всю суму, водій міліцейської машини попросив: «Мар'яне Івановичу, дайте хоч за мішок потриматися — я таких грошей ніколи в руки не брав».
* * *
Останні два роки він користується благами заслуженого відпочинку: тепер цілком достатньо часу для того, аби читати історичну літературу скільки душа бажає. Ще любить гортати книги про бджільництво. У нього на дачі побіля села Рибне — своя пасіка, вже півтора десятка вуликів назбиралося. «Вони в мене доглянуті й зими не бояться, — жвавішає Мар'ян Іванович. — Бджола — то велика трудівниця. Який у них там у рою порядок! Кожен знає і чітко виконує належні йому обов'язки — своя охорона, свої водовози, свої польові робітниці, які приносять нектар, а переробляють його молодші бджоли. Матка ходить, як королева. Благодать неймовірна. Дай Боже, щоб і в нашій державі так було».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
