Лесь Танюк: Ситуація швидко мінялася, і за день ми проживали місяць

Двадцять років тому Україна почала «проростати» організаціями «Народного руху України за перебудову». Створення Руху було відповіддю на ті зміни, яких прагнуло суспільство. «НРУ за перебудову» постав у вересні 1989 року на з’їзді, а перед тим він провів багато конференцій і акцій по всій Україні. Зокрема, 1 липня відбулася установча конференція київського осередку цієї організації.

20–та річниця Руху відзначатиметься на державному рівні. Найбільш парадоксально, що Народний рух — структура, яка пережила кілька розколів за роки своєї діяльності, — навіть у святкуванні ювілею поділена на кілька таборів. У березні Президент розпорядився створити оргкомітет із відзначення річниці. А зовсім недавно Верховна Рада й собі ухвалила постанову про відзначення ювілею. Рішення парламенту було прийняте з подачі Бориса Тарасюка — нинішнього голови Народного руху, який виступає на боці Юлії Тимошенко, тобто в опозиції до Президента.

Попри це, член «старішого» з оргкомітетів, Лесь Танюк, сподівається, що відзначення річниці відбудеться на високому рівні. Сам Танюк, хоч і є одним із фундаторів Руху, вже вийшов із партії: він не згоден із політикою, яку веде Тарасюк.

«Процес утворення Руху чимось нагадував Майдан»

— Лесю Степановичу, 20–ту річницю створення Руху України відзначатимуть на державному рівні. Доводилося чути з цього приводу критичну думку: мовляв, партія збирається попіаритися за державний кошт... Що ви думаєте з цього приводу?

— Я не поділяю цієї думки. Ідеться не про популяризацію партії, а тих справ, якими займався Рух. Не можна казати, що Рух почався і закінчився створенням однієї партії. Він був річищем, із якого витекли всі націонал–демократичні партії. Рух створювали на базі багатьох організацій. Першою з них був «Меморіал» Сахарова, який виник в Україні 4 березня 1989 року. Також з’явилися Товариство української мови, Союз українок, львівське «Товариство Лева» і багато інших. Невдовзі стало очевидним, що в Україні має утворитися потужна структура, — і всі ці організації стали об’єднуватися. Невдовзі Рух налічував п’ять мільйонів осіб! Це була масова платформа, яка згуртувала багатьох людей. І чимось процес утворення Руху нагадував Майдан. Тому, коли ми відзначаємо річницю створення Руху, відзначаємо початок політичної діяльності всієї України, незважаючи на те, що «НРУ за перебудову» потім став партією.

— Наскільки логічною була трансформація організації в партію у 1993 році?

— Перетворення в партію було дуже логічним. Тоді вийшов закон, який передбачав, що право висувати кандидатів у депутати мають тільки політичні партії, а не громадські організації. Щоб залишитись на політичному полі, треба було створювати партію. Якби ми не могли висувати кандидатів у депутати, то в чому був би політичний сенс існування Руху? Якби він не став партією, то перетворився б на літературний гурток.

«Доки був Кравчук — мусив бути рух проти Кравчука та Компартії»

— Ви пам’ятаєте, як відбувалася установча конференція київського осередку?

— Так, я був на конференції. Тоді по всій Україні почалося піднесення. Люди жили змінами — і влада не могла цього стримати, а могла лише реагувати. Хвиля покотилася з Заходу. Перша організація Руху виникла не в Києві, а в Тернополі. Її створили письменники Петрук–Попик і Левицький. Ми поїхали на те засідання із Києва. Для того, щоб нас не пустити, посеред площі заклали якусь бомбу і сказали, що плац заміновано. Ми плюнули на це, і пішли на засідання. Старий клас боявся нас, і тому використовував такі штуки. Хвиля почалася в Тернополі, Львові, Івано–Франківську — а потім дійшла вже й до Києва.

Якраз перед конференцією, у червні, ми провели велику народну акцію в Берестечку — вшановували пам’ять козаків. На урочисті заходи прийшло багато людей. Свято було ніби патріотичним, без протестних настроїв — але значення було дуже великим. До речі, потім на київській конференції під час одного з виступів було оголошено ініціативу створити на Хортиці музей козацтва. І вже наступного ж дня після конференції з’явилося рішення обласного виконкому про те, що на острові буде створено музей. Влада розуміла, що треба йти людям назустріч. Народні настрої були дуже сильні.

— Ви казали, що спочатку Рух фактично був коаліцією багатьох організацій. Чи не виникало на цій основі суперечностей або розколів?

— Безумовно, виникали. Найгострішими були дискусії щодо радикальності Руху. Адже він виник як легальна організація: фактично, його створювали письменники з партквитками. Багато хто переконував, що Рух мав тісно працювати з Компартією. Пригадую, в нас була розмова з секретарем ЦК з ідеології Леонідом Кравчуком. Ми зустрілися у вузькому колі в приміщенні Спілки письменників: запросили Дмитра Павличка, Івана Драча, в тому числі й мене. І Леонід Макарович узявся нас вмовляти: «Навіщо вам Рух? Адже ми, Комуністична партія, будемо робити те саме — а ви нам допомагайте». Я взяв слово і сказав: «Доки є ви, доти має бути рух за те, щоб вас не було. Тому що ви все одно поведете так, як вам захочеться». Пам’ятаю, хлопці почали вгамовувати мене: «Давай мирно поговоримо, нам треба домовлятися».

У нас була постійна дискусія про те, чи треба співпрацювати з владою, чи бути в опозиції до комуністичної верхівки. Такі люди як Лариса Скорик вважали, що Рух мусив піти за Кравчуком, стати йому опорою. З одного боку, від Леоніда Макаровича залежало, наскільки швидко Україна стане незалежною. Водночас, я розумів, що Кравчука у скрутній ситуації влаштувала би й посада «губернатора» України у великому Союзі.

Пізніше, коли В’ячеслав Чорновіл перетворив Рух на партію і почав активно воювати з комуністичною верхівкою, він мав великі неприємності з тими «рухівцями», які казали, що нам треба було йти разом із Кравчуком. Пізніше, коли почалася «Революція на граніті», і до нас приєдналися студенти, коли почалися акції проти уряду Вітольда Фокіна — тоді всі зрозуміли, що все–таки чорноволівська позиція правильна.

«Рух виконав свою історичну місію. Якби не вбивство Чорновола, то, можливо, НРУ залишався б сильним»

— А як Кравчук ставився до Руху?

— Ну, наприклад, він зважився прийти на установчий з’їзд «Народного руху України за перебудову». Це був потужний з’їзд. Оголошувався спротив Радянському Союзу. Досі це питання не порушували так рішуче — йшлося тільки про демократизацію. Виступ Кравчука мав бути дуже знаменним. Усі чекали, чи зважиться він сказати щось проти Щербицького. Запам’яталося, що йому подарували синьо–жовтий значок — причепили на лацкан піджака. Кравчук ішов на виступ, і всі думали: що буде далі, адже з’їзд покажуть по телебаченню? А Кравчук зняв піджак, повісив на стілець, і тоді виступив. Як мені здалося, виступив добре. Він не втратив авторитету в очах тодішнього Руху. І більше йшов за Рухом та тенденцією часу. Якщо раніше на тій закритій зустрічі він казав, що не треба створювати Рух, то на з’їзді він активно видавав майже рухівські реляції.

Ситуація змінювалася дуже швидко: за день ми проживали місяць. Якщо на початку вересня ми вважали, що Кравчук може заплатити за свій виступ посадою, то потім справа пішла в інший бік: наприкінці вересня Щербицький пішов на пенсію. Паралельно відбулися зміни і в комсомолі: замість Валерія Цибуха — такого промосковського чоловіка, — «молодіжку» очолив Толя Матвієнко, який потім вийшов із партії.

Мінялася й свідомість. На першому етапі, коли я запропонував друкувати на гривні портрет Мазепи, то навіть шанований мною Ігор Рафаїлович Юхновський замахав руками: «Це екстремізм — не можна цього робити». Я відповів Юхновському, що мине місяць–два — і він думатиме інакше. Ігор Рафаїлович боявся, що можна перебрати: масова свідомість ще не дійшла до того рівня ідей, за які боровся Рух, — а тут пропонують піти ще далі. Але життя все–таки жваво повело вперед.

Вода стікалася в одне річище із багатьох рівнів. І це вже ніхто не міг стримати.

— Наприкінці 90–х стали говорити про те, що Рух віджив своє. Мовляв, партія виконала свою місію і вже не може запропонувати чогось нового. Що ви думаєте про це твердження?

— У тому стратегічному сенсі, в якому був створений Рух, він зробив свою історичну справу. Якби не вбивство Чорновола, то, можливо, Рух вийшов би на інший рівень...

Щодо нинішньої ситуації, то, на жаль, Рух відійшов від державницьких позицій. Між словами і ділами є велика різниця. Партія вже не зможе претендувати на самостійну роль. Поворот у бік Юлії Тимошенко викликав спротив найбільших національно орієнтованих організацій. Хоча на місцях ще є багато вірних рухівців, але партія просто втратила свої орієнтири. Рух став такою собі приватизованою групою, яку навіть партією назвати важко. Через це ми з Атеною Пашко–Чорновіл на останньому з’їзді оголосили про вихід із партії. Під старою назвою зараз уже зовсім не той Рух.

ЮВІЛЕЙ

— Лесю Степановичу, ви входите до оргкомітету, який готує урочистості до 20–ї річниці Народного руху. Розкажіть, які заходи планують на ювілей?

— У нас уже було три великі засідання у Кабінеті Міністрів, у віце–прем’єра Івана Васюника. Оргкомітет було поділено на кілька секцій. Мені доручили напрям висвітлення ювілею на радіо, телебаченні. Буде низка передач. Зокрема, у нас є два фільми — про першого голову «Руху за перебудову» Івана Драча та В’ячеслава Чорновола. Ми запланували видати монографію про перший з’їзд Народного руху, а також книгу Чорновола «Пульс української незалежності» — це збірка його авторських колонок для газети «Час–Time». Ці книги вже видавалися, але малим накладом. Ми вирішили перевидати їх, бо вони дуже добре передають історію Руху. 12 вересня в Палаці «Україна» буде урочисте відзначення річниці. Прийдуть високі гості, буде запрошено всіх фундаторів Руху.

— Цей оргкомітет було створено указом Президента ще в березні. А нещодавно парламент прийняв і свою постанову про відзначення річниці Руху. Це не перешкоджатиме роботі оргкомітету?

— Сподіваюся, не перешкоджатиме, адже коли ми говоримо про заснування Руху, то і тут, і там ідеться про тих самих людей. Я маю надію, одне одному допомагатиме.

— Але навіщо і тут парламент пішов паралельним шляхом, а не долучився до існуючої ініціативи? Ініціаторами постанови були Тарасюк, Коваль і Чорноволенко — нинішні лідери Руху, які якраз повели його до Тимошенко.

— Мені здається, на це вплинула передвиборча ситуація. Кожній політичній силі хочеться, щоб і її глек був на капусту, і щоб і вона була Хвеською. Борис Тарасюк — голова Руху, але його не було запрошено до участі в оргкомітеті. І тут нема нічого дивного, адже Тарасюк прийшов значно пізніше в Рух, він не був серед засновників. Мабуть, йому хотілося б виступити на перших ролях у майбутніх урочистостях. Ясно, що це закінчилося б політичними акціями, заявами на підтримку Юлії Тимошенко і так далі. Є спроба потягти ковдру на себе. Але такий підхід неминуче закінчиться конфліктом між тими рухівцями, які підтримали коаліцію, й тими партійними організаціями, котрі виступили проти. А нам усе–таки хотілося б зберегти цілісний підхід. Не можна перетворювати це свято на свято однієї партії, хай вона і називається так, як тодішній Народний рух.