Москва кінематографічна,

Уперше український критик працював у журі Міжнародного кінофестивалю найпрестижнішої категорії «А». Персональний 500–сотий «Мерседес», п’ятизірковий готель «Національ» із вікнами на Красну площу, навіть охорона, яка стримувала бажаючих поспілкуватися з кінематографічними «суддями»... Обов’язкові обіди і прийняття... А що лишилось за лаштунками Московського кінофестивалю — те, чого не можна побачити звичайному глядачеві? Про це «УМ» попросила розповісти нашого постійного автора Сергія Тримбача, який щойно повернувся з Москви.

Як «журилися»...

Справді, журі великого фестивалю, та ще й класу «А», має жити за певними стандартами, побутовими зокрема. Звідси й певна відгородженість від народних глядацьких мас, й особливий «панський» комфорт.

Журі 31–го Московського кінофестивалю цього разу очолив відомий російський режисер Павло Лунгін, чий фільм «Цар» і відкрив фестивальну програму. Саме в цій картині зіграв свою останню роль Олег Янковський. Його митрополит Філіп протистоїть Івану Грозному (Петро Мамонов), чиї вірні слуги залили країну кров’ю. Людина моралі проти самодержця, що має абсолютну владу. Останній промовистий план фільму — самотній цар запитує: «Де мій народ?» Народ, за відомим висловом, «безмолвствует», одначе й не «празнує» більше того, хто вивів мораль за рамки системи координат влади. Очевидно, що Лунгін робив картину не тільки і не стільки про давно минулу історію. Аморальність нинішніх можновладців (на жаль, не тільки в Росії) сягнула фантастичних меж, одначе він по–своєму відображає нехтування моральними нормами в суспільстві.

Лунгін у червні відзначив 60–літній ювілей. Найвідомішими його стрічками є «Таксі–блюз» (приз за режисуру Каннського фестивалю 1990 року), «Луна–парк», «Весілля», «Олігарх». Ну а «Острів» (2006 р.) став своєрідною сенсацією російського (та й вочевидь українського) прокату — установочно–авторська стрічка несподівано викликала потужний резонанс у глядацьких душах... Нині режисер у пошуках нового матеріалу. Вразив, зокрема, своєю «мобільністю» — його мобільний телефон практично не відривається від вуха, Лунгін увесь час на зв’язку.

Інший член журі — індійський режисер, 74–річний Ш’ям Бенегал. Автор чималої кількості фільмів, які, на жаль, практично не відомі у нас. З’ясувалося, він ще й сенатор, член вищої палати парламенту Індії. До речі, пройшов туди за квотою, яку віддано діячам науки і культури. Щось подібне було в останньому радянському парламенті часів Горбачова. Бенегал розповів багато цікавого щодо впливу держави на облаштування фільмовиробництва в Індії. Де, нагадаю, виробляють найбільшу у світі кількість фільмів. Зокрема, мовна політика тут доволі ліберальна. Скажімо, у південних штатах кожному вільно робити картину мовою, яка переважає у даній місцевості. Одначе коли фільм стає хітом, його перезнімають задля національного прокату... Я вирішив, що неправильно зрозумів співрозмовника, одначе все так: хіт не озвучують державною мовою, а знімають заново — додаючи грошей до бюджету картини, враховуючи культурні запити загальнонаціональної аудиторії... Нам би вивчити досвід країни, де уміло й продумано узгоджують стратегії культурного розвитку багатьох етносів.

Ще один «журієць» — британський продюсер Нік Пауел (фільми «Неонова Біблія», «Бі–Манкі», «Остання воля» та ін.). Головував у Європейській кіноакадемії впродовж 1996—2003 років. З 2003–го керує Національною школою кіно і телебачення у Беконсфілді. Цим і захоплений найбільше. Пояснив: від продюсерства відійшов, найбільша втіха нині — педагогічна нива. У його школі готують фахівців 13 спеціальностей. Охоче контактують із кіношколами інших країн. З українцями так само — було б бажання.

У п’ятірці журі і казахська актриса Гульнара Дусматова («Людський фактор», «Сон уві сні», «Кардіограма» та ін.).

Чи були конфлікти у журі? Та ні, все відбувалося у межах толерантної дискусії. Розійшлися хіба що в оцінці фільму «Мелодія для шарманки» Кіри Муратової. Дражливим предметом для дискусії виявився і фільм італійця Габріеле Сальватореса «Як велить Бог». У всьому іншому, в тому числі і щодо присудження головного призу фільму російського режисера Миколи Досталя «Петя по дорозі у Царство небесне», була мало не повна солідарність. Звісно, дещо бентежить одна обставина: із п’яти призів журі три дісталися господарям, росіянам. Одначе п’ятірка переможців була справді кращою. Окрім Досталя, це і вже названий фільм Муратової (приз за кращу жіночу роль — Олені Костюк), «Палата № 6» Карена Шахназарова (Володимира Ільїна визнано кращим актором), дебютна картина «П’ять днів без Нори» мексиканки Маріанни Ченійо (приз за кращу режисуру), фільм «Чудо» Олександра Прошкіна (спеціальний приз журі). Решта фільмів вочевидь (принаймні для членів журі) недотягувала до призового рівня. Ми мали те, що мали, — рівень більшої частини конкурсної програми був посереднім.

Бог є, і не все дозволено

Більшість моїх колег віддали свої симпатії «Мелодії для шарманки» Кіри Муратової — фільму, що представляв Україну у великому конкурсі. Він отримав приз ФІПРЕССІ (тобто Міжнародного журі критиків), а голосування членів Федерації кіноклубів Росії (себто кінофанатів) узагалі виявилось безпрецедентним — в очах сінефілів Муратова виглядала поза конкурсом, її перевага була абсолютною. Одначе велике журі обмежилося акторським призом. Одна із причин — режисерка, на мій погляд, дещо затягла картину. Дві з половиною години — втомливо і місцями монотонно... Хоча величезний зал кінокомплексу «Октябрь», в якому відбувалися основні події фестивалю, був заповнений вщерть, і ніхто не залишив сеанс дочасно!

Події фільму розгортаються напередодні Різдва Христового, за культурною традицією, це так зване святочне оповідання. Щось таке, що нагадує радше ХІХ століття — у фільмі є пряме відсилання до Діккенса. Оповідання передбачає скорочену фабулу, а тут історія тривалістю заледве не у три години. Про брата й сестру (Роман Бурлака і Оленка Костюк), які після смерті матері не погоджуються йти у дитбудинок (а їх ще й розводять по різних закладах) і вирушають у мандри в надії віднайти своїх батьків (а вони у них різні). Ця мандрівка перетворюється на фреску із сучасного життя. Життя багато в чому потворного, замішаного на споживацтві й індивідуалізмі. Вокзал, супермаркет, вулиці і навіть казино — Муратова обирає точки зіткнення, місця, де люди спілкуються особливо інтенсивно. Не чуючи при цьо­му один одного. Один із центральних епізодів — вокзал, зо два десятки людей говорять по мобільних телефонах. Одна з жінок зізнається: спеціально ходить сюди, аби вирватися з багатої квартирної клітки. І усім їм — не до діток стражденних. У супермаркеті ведеться відеоспостереження, і охоронці бачать, як дівчинка жадібно запихає хліб до рота. Грабіжниця! Вони діють за інструкцією, а те, що дитина голодна, — поза кадром.

Словом, режисер знову виставляє цій цивілізації нульову оцінку. Облудний, фальшивий світ. Автор практично не залишає надій на одужання — люди, що потрапили до кадру, заражені бацилою маразматичного себелюбства. Що називається: нехай цей світ згине, тільки б задовольнилися мої ниці, вбогі потреби й бажання. Про ідеали, про якусь мораль не йдеться — це світ безбожний і безхребетний. Можна було би говорити про абсолютний відчай великого митця, коли б не стиль... Навіть трагічний фінал овіяний пластикою потужної традиції християнства. Бог є, він у душі художника, він у його здатності бачити людський світ не просто в якійсь секундній миттєвості, а у великій історичній та буттєвій перспективі. І відтак не все дозволено порушувати, й гріховні діяння будуть, таки будуть покарані. Ні, не сьогодні і, мабуть, не завтра. Одначе про вічні непроминущі цінності забувати не варто, у великому історичному часі вони все одно сконденсуються і переможуть.

Про чудеса

Фільм «Петя по дорозі у царство небесне» Миколи Досталя дещо про інше. 1953 рік, до і після смерті Сталіна. Північна Кандалакша, чергова «стройка вєка», яку будують здебільшого «зеки». Місцевий дурник Петя (блискучий дебют актора Єгора Павлова) уявляє себе працівником ДАІ і з паличкою регулювальника зупиняє авто, перевіряє на дотримання правил. Йому всі підігрують, удаючи, ніби сприймають дурника всерйоз. А втім — хто тут ще стежить за порядком? Особливо в душах... Чужа душа відомо що: темно і страшно там.

Проста Петькова душа прагне влади над людьми. Такий собі Сталін у зародку. Того теж тривалий час не сприймали всерйоз. Чи не тому хлопець гине у фіналі — час вурдалаки скінчився, і його зародки почали чахнути. А навколо — живе життя, яке режисер накидає за допомогою кількох виразних персонажів. Російські актори (маловідомі у даному випадку) вкотре демонструють високий клас національної школи. Відчуття свіжості й апеляція до сфери ідеалів, що неодмінно переможуть пітьму.

В іншій російській картині «Чудо» Олександра Прошкіна — все розгортається так само на тлі знакової історичної події — ХХ з’їзду КПРС, де сталінський режим було піддано критиці. В основі стрічки нібито реальні події, які сталися у Самарі (Куйбишеві). Під час дня народження дівчина знімає зі стіни ікону Миколи Чудотворця і починає танцювати з нею. І зненацька завмирає на місці — на цілісіньких 128 днів... Навколо цієї події розгортаються події, подані у дещо новелістичній формі. Що трохи псує враження від загалом сильного фільму. Головним чудотворцем у фільмі є Нікіта Сєргєєвіч Хрущов, який падає у Кандалакшу прямісінько з неба і обіцяє стомленим від злиденного життя людям золоті гори у вже недалекому щасливому майбутті.

Те майбуття не відбудеться — бо життя російське має у собі якісь ментальні порушення. Про це «Палата № 6» Шахназарова. Чеховську повість режисер дещо несподівано розігрує у жанрі «докдрами», яка відбувається у наші дні. «Док», бо все документовано реальними людьми і їх прямими зверненнями на камеру... Блискучі акторські роботи Ільїна («дурням щастить» — так іронічно відреагував на свій приз сам актор) і Олексія Верткова.

Кращим режисером визнали мексиканку Маріанну Ченійо. Її картина «П’ять днів без Нори», з видатним Фернандо Луханом у центральній ролі, про те, як люди маніпулюють один одним — навіть по смерті. А ще — про ницість і цинізм ділків від релігійного культу. Чар фільму якраз у тому, що природність і чистота перемагають фарисейство і фальш.

А загалом картина світу, зафіксована фестивальними фільмами, вочевидь тривожна, місцями навіть трагічна. І що можна протиставити руйнації цілого світу, анархії душ, деградації суспільного та дер­жавного життя? Як у випадку з Кірою Муратовою — тільки волю художника, який у самому собі знаходить диво ідеалу й гармонію краси. І цього виявляється досить, аби утримати в наших душах віру, а ще радше — надію...

Про інші події Московського фестивалю — у наступному матеріалі.