Олексій Колтаков: Сьогодні більше немає національних фортепіанних шкіл

03.07.2009
Олексій Колтаков: Сьогодні більше немає національних фортепіанних шкіл

Олексій Колтаков. (Фото з особистого архіву піаніста.)

У свої тридцять років, об’їхавши чи не половину земної кулі з концертами і завоювавши купу нагород на різних міжнародних фортепіанних конкурсах, Олексій Колтаков, проте, досі продовжує навчання. У найкрутішій у світі нью–йоркській Juilliard School. Він давно поміняв українське громадянство на австралійське (а скоро, не виключено, стане громадянином США), однак і луганчанин із нього ще не зовсім вивітрився. Одного разу в нашій розмові він навіть ужив слівце «блін». Не в сенсі — «млинець»..

 

Геть від розслаблюючої краси!

— Я народився тут, у Луганську. Спершу займався в дитячій музичній школі, потім переїхав до Харкова. Навчався у спеціальній школі при місцевій консерваторії у Віктора Макарова. Після її закінчення потрапив до Австралії. Мого педагога запросили працювати в цю країну. Він узяв мене і ще кількох своїх учнів. І вже після того, як пожив в Австралії, я вирішив повчитися у Штатах. І от зараз я в Нью–Йорку, в Джуліарді. Це школа музики, танцю й драми, вважається однією з найпрестижніших музичних навчальних закладів світу.

— Відчувається різниця між нашою музичною школою і тими, що існують в Америці, Австралії?

— Скажу так: якщо раніше можна було почути «російська школа», «французька», «американська» — то тепер усі традиції настільки переплелися, що сьогодні вже важко назвати якусь видатну національну школу. Це добре, я вважаю. Тому що всі видатні вчителі взяли все найкраще, що є в кожній із цих шкіл.

— А саме розуміння музики залежить від національності виконавця?

— Уся класична музика написана в Європі, і треба прожити тут, аби її розуміти. Я, наприклад, дуже часто чую «азійське» виконання музикантами з Китаю, Японії, Кореї — тими, хто все життя прожив у себе вдома... Це — не Бетховен! Це не Бах... Вони грають усе правильно, дуже професійно — але наче чогось не розуміють. У той же час є такі музиканти азійського походження, що народилися в Штатах або в Європі — я їх знаю — вони грають класику з розумінням. Щось відчувають. Мабуть, із цим треба народитися.

— Важко було адаптуватися до західного стилю життя?

— Важко було в Австралії. У Харкові я жив сам, але міг у будь–який день приїхати до батьків. А в Австралії навіть повітря інше. І сонце не з того боку встає, не в той бік іде — все навпаки. До всього цього треба було звикати, однак це було приємне звикання. Тому що рівень життя там високий, країна дуже красива. І Сідней — місто, в якому я жив, — теж дуже красиве. Це й вплинуло на моє рішення переїхати до Сполучених Штатів.

— ?!!

— Надто розслабляє. Коли доходиш висновку, що треба самовдосконалюватися — в голову закрадається думка: «А на фіга воно тобі треба? Адже ти вже влаштувався непогано...»

— В Австралії ви ще навчалися — чи вже працювати приїхали?

— Ще навчався — на бакалавра — але вже починав працювати асистентом у свого вчителя. І виступав із концертами. Це теж заробіток. Я працював там років п’ять чи шість.

Без меж

Ще навчаючись у Харкові, Олексій Колтаков брав участь у I Міжнародному конкурсі піаністів ім. Володимира Горовиця в 1995–му і посів друге місце у «середній» групі (як один із лауреатів, позаторік він виступав на відкритті і закритті уже VII конкурсу Горовиця). Наступного року отримав І премію на конкурсі Володимира Крайнєва в Харкові. Серед багатьох інших нагород — «золото» на конкурсі в Сан–Антоніо в жовтні 2007–го (цікаво, що «срібло» того разу не дали нікому). Став фіналістом конкурсу Ван Кліберна в Форт–Уорті (Техас). До речі, Кліберн (чи Клайберн) свого часу теж закінчив Juilliard School...

— Олексію, останнім часом усе частіше можна почути про замовний характер цих конкурсів...

— Я все моє життя чув про конкурси, що всі вони продажні, що все купується. Насправді це все не зовсім так, але, на жаль, конкурс ім. Чайковського в Москві дійсно трохи втратив свою марку. Сильні піаністи (скрипалі, та й інші) вже не їдуть туди. Не довіряють. Тому що кілька разів траплялися в історії цього конкурсу якісь брудні справи, що спливали на поверхню. Але є й конкурси, де дирекція — як сторожові пси. Слідкують, аби ніхто з журі ні з ким не спілкувався, ніхто ні на кого не тиснув. Їм забороняють навіть розмовляти один з одним під час обіду і взагалі говорити про музику і про піаністів–учасників. Щоб і натяку жодного не було. Я чув історію про те, як три чи чотири члени журі конкурсу Кліберна були запрошені на вечерю до однієї жінки. Вони вже їхали до неї в машині, коли зателефонував директор конкурсу і наказав: «Негайно повертайте!»

Мені, з мого досвіду, все ж здається, що потрібно грати добре. Треба грати, як переможець. От такий рецепт.

— Але що означає «грати добре»? Входить до цього поняття вміння підійти до роялю, ефектно відкинути волосся з лоба, з пристрастю забарабанити по клавішах?.. Може, рівень майстерності виконавця журі має оцінювати, не бачачи його, лише на слух?

— Я думав про такий варіант. Мабуть, це було б чесніше. Але по–справжньому журі має ґрунтуватися на тому, чи є конкурсант артистом. Це важлива складова музиканта. До речі, коли музиканти грають з оркестром, це відбувається саме так — журі не знає навіть, грає це чоловік чи жінка — вони сидять за завісою. Жінкам навіть забороняють туфлі взувати, аби не було чути стукотіння підборів. Просто виходить «№18» — і музиканта оцінюють, наскільки точно він виконує твір.

— А чи є межа для виконавського свавілля? Ну, там, затягти паузу, або навпаки взяти більш високий темп, додати якоїсь джазовості у виконання класики...

— Є музичні закони, якими треба дуже добре володіти. Є смак. І є ще те, що можна назвати відчуттям, глибиною таланту — наскільки далеко готовий музикант піти в інтерпретації твору. Якщо слухаєш професійно — завжди чуєш, наскільки людина знає музичні закони. Якщо вона володіє ними досконало, тоді лишається тільки питання інтерпретації. І тут уже рамок поставити не можна.

Наприклад, був такий піаніст Фрідріх Гульда. Дивакуватий музикант, відмінний джазист. Я бачив запис: він сидить у залі, імпровізує — всі на вухах стоять. Піднявся, вклонився, пройшовся залою: «А зараз я вам зіграю сонату Гайдна». І знову в залі — фурор.

Чи продається натхнення?

— Слухаючи музику якогось іншого піаніста, ви можете відключитися й отримувати тільки насолоду чи обов’язково почнете аналізувати особливості виконання?

— Хороше запитання... Якщо це дуже талановите виконання, я слухаю, звичайно, із задоволенням. Але в той же час розумію, як це робиться. І мені здається, ще більше задоволення отримуєш, розуміючи, як людина застосувала всі ці закони музики.

— У цей ваш приїзд будуть концерти в Києві?

— Так, як мінімум один. У салоні Bechstein (на момент опублікування інтерв’ю концерт уже відбувся).

— Тут у нас ходять чутки, буцімто ви на інавгурації Буша грали...

— Ні–ні–ні! Це не про мене. Була зустріч із Президентом України багато років тому. Здається, це був Кучма. Був прийом кількох музикантів, що відзначилися. Я навіть не пам’ятаю, чим саме я тоді відзначився — мабуть, виграв якийсь конкурс.

— У нас досі залишається система, коли живе виконання класики можна послухати, в найкращому випадку, в обласному центрі. А як щодо цього в Америці?

— Так само. Як я відчув, система працює. У кожному великому місті є клуб шанувальників класичної музики. У клубу є вихід на дуже багатих людей. Завдяки останнім є гроші, аби влаштовувати серії виступів. Якщо, скажімо, вони можуть дістати $50 тисяч на один концерт — можна запросити визначного піаніста...

— Ви ще в такому не брали участь?

— (сміється) Ще ні, але, сподіваюсь, скоро візьму.

— Без підтримки інших людей ви б змогли відбутися? І як воно відбувалося: ви їх шукали — чи вони вас знаходили?

— Мабуть, існує якийсь закон взаємного тяжіння. Якщо ти поставив собі мету — ти зустрінеш потрібних людей. Можливо, не відразу, але якщо ти над цим працюєш, вони обов’язково прийдуть. Принаймні у мене це відбувалося завжди так. От і сьогодні я займаюся у, мабуть, найкращого музичного педагога світу Веди Каплінські. Йохевед. Вона сама з Ізраїлю.

— А в нашій країні такі люди можуть сьогодні прийти — чи для цього треба вирушати світ за очі?

— Та як сказати... От у мене є друг у Київській консерваторії, який не хоче там працювати. Друзі намагаються втримати його там — мовляв, стаж роботи, трудова. А він не хоче за малу платню займатися з геть не талановитими учнями. Він не бачить у цьому жодної перспективи. Йому хочеться грати концерти, влаштовувати собі тури тут, по Україні — і не виходить.

— Ваш улюблений репертуар?

— Є якісь речі, улюблені в музиці: Шоста симфонія Чайковського, наприклад, «Патетична». Остання його симфонія. А так — навіть складно назвати якогось улюбленого композитора, улюблений твір. Я часто міняю репертуар. Я люблю Другий концерт Прокоф’єва, Третій — Рахманінова... Мабуть, уже ніколи не буду любити Перший концерт Чайковського — надто часто я його граю, і всі його грають.

— Що ви збираєтеся робити по закінченні навчання?

— Залишуся, швидше за все, у Штатах. Через розміри країни, через те, що познайомився з її музичною системою. Є непогана вірогідність того, що отримаю гарне місце, яке мені сподобається. В університеті чи в консерваторії, може, в тому ж Джуліарді. І, звичайно, буду добре заробляти.