Здавалося б, людина, яка має високе звання народного депутата, повинна своїм особистим прикладом і своєю діяльністю всіляко відстоювати інтереси держави, яку вона представляє у Верховній Раді України. На превеликий жаль, значній частині народних обранців бракує почуття патріотизму і відповідальності за долю Української держави. Це, зокрема, яскраво продемонструвала Партія регіонів 4 червня ц. р. під час голосування за законопроекти, що стосуються подвійного громадянства. Адже в цих документах ішлося про потенційну небезпеку Українській державності, яку створює подвійне громадянство як Російської Федерації, так і інших держав. І демагогічна заява депутата Ганни Герман про те, що українські заробітчани, які працюють у країнах Євросоюзу, хотіли б мати громадянство цих країн, є цинічним маскуванням того факту, що в Криму значна кількість військовослужбовців ЧФ Російської Федерації незаконно отримали громадянство України, не вийшовши з громадянства РФ.
Безумовно, заробітчанство українців на чужині — велика біда сьогодення, але виправдовувати нею явно злочинні дії окремих державних посадовців автономії — справа зовсім не безневинна. Адже Україна вже має гіркий досвід подвійного громадянства чиновників високого рангу — таких собі ворсінових, машкових, боделанів, білоконів, бакаїв.
Верхом цинізму і неповаги до українського народу та його держави є заява депутата від Севастополя Вадима Колісниченка про пригнічення російськомовного населення Криму, про утиски з боку влади в мовному питанні. Бачите, російське населення Криму так «гноблять» українізацією, що там майже немає українських шкіл. А 5 червня ц. р. цей горе–депутат із трибуни ВР добалакався до того, що Голодомор 1932—1933 рр. створили самі ж українці, а уряд СРСР, навпаки, намагався допомогти Україні в ці тяжкі роки.
Слухаєш таку маячню і дивуєшся. Виявляється, що розслідування Службою безпеки України причин та наслідків Голодомору 1932—1933 рр., який забрав життя від 6,5 до 10 млн. українців, та винесення справедливого вироку його винуватцям може зіпсувати стосунки України з Російською Федерацією, що це розпалює русофобські настрої серед українців.
Так ось, якби п. Колісниченко хоч зрідка читав, що з цього приводу писали іноземці, а не «печерні» українські націоналісти, то, можливо, він не був би настільки категоричним у своїх судженнях. Наведу лише одну коротеньку цитату з праці Алена Безансона «Лихо століття»: «...відомі випадки, коли голод задумали або організували з чіткою метою винищення. Так було в Україні в 1932—1933 рр. Метою ставили покінчити не з будь–яким опором селянства, бо колективізація вже зламала його, а з національним існуванням українського народу. З цього приводу писали про геноцид, і це справедливо».
Щоб своїм просторікуванням надати більшої переконливості, пан Колісниченко не втримався мазнути брудом галичанок — бач, вони сякі–такі: в 1941 році хлібом–сіллю зустрічали війська, а про те, що ще в 1939 році перед відводом військ Вермахту за демаркаційну лінію від Львова і Бреста в містах Бресті, Гродно, Ковелі та Пінську відбулися спільні (німецько–радянські) паради військ–переможців — ні гу–гу...
Можна було б іще й додати, що братання Сталіна з Гітлером у 1939 році обернулося для України втратами у Другій світовій війни 2,5 млн. військових та 5,5 млн. цивільного населення, що становило 19,1 відсотка всього населення України.