Микола Рябчук представив публіці нову книжку «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки» (К.: К.І.С., 240 с.). І хоч це вже п’ята чи шоста політологічна книжка автора, його усе ще згадують як літературного критика. Дехто з письменників і досі ображається на двадцятирічної давнини оцінки, як–от Оксана Забужко: мовляв, недооцінив Рябчук «Польові дослідження..» у переконанні, «що я хотіла тільки слави й дєнєг».
М.Рябчук залишив критичний фах позаду десь із десять років тому, але вишуканий стиль тої літературної аналітики — лишився. Через те його нинішні політологічні роботи здебільшого маркують епітетами, більш притаманними мистецьким студіям: «Іронія й невимушеність тону», «інтелектуальна легкість і жвавість», «ерудованість змісту та блиск форми».
Справді: те, як М.Рябчук репрезентує сучасну політику, мало схоже на розмірковування телевізійних політтехнологів, стихія котрих — інформаційне шумовиння, ілюзіоністські маніпуляції зі справжніми розмірами фактів, вибудовування правдоподібних потьомкінських сіл у залаштункових ландшафтах. На відміну від них, Микола Рябчук не ігнорує й не приховує одного з головних законів інформаційних технологій: надмір вторинної інформації ускладнює аналіз і затемнює висновки. Тому він доскіпливо увесь той політ–фактаж промиває на крупне сито, лишаючи кілька «самородків» — справді промовистих, навіть символічних подій, що ними з тих чи інших причин зневажили політтехнологи чи журналісти. У результаті виходить напрочуд прозорий текст, що ніби сам собою перетворюється на діагноз (нехай нерідко й дискусійний).
До речі, про нинішню журналістику у М. Рябчука знайдемо чимало дошкульних характеристик; і хоч як корпоративно–гірко із цим погодитися — мушу погодитися. Сьогодні Рябчуків тип аналітичної політжурналістики нема з чим порівняти; так писали хіба що Сергій Набока та Олександр Кривенко. Взагалі, більшість медійних оглядачів наш автор зараховує не до журналістського цеху, а саме до політтехнологічного («інформаційні та політичні онопрієнки», — пише він в одному місці). Новий тип медіа–трударів вельми пам’ятно змалював у своєму передостанньому романі Віктор Пєлєвін: журналісти кинулися обслуговувати головні «вампіричні науки» — «гламур, дискурс и так называемые новости», і їхнім основним продуктом стало виробництво «Черного Шума — сумма всех разновидностей дискурса... все слагаемые которого продуманы и проплачены... Целью Черного Шума является не прямой обман, а, скорее, создание такого информационного фона, который делает невозможным случайное понимание истины» (Виктор Пелевин. Ампир В. — Москва: Эксмо, 2006). Власне, про те саме пише й англійський фахівець із мас–медій Джон Кін: «Політика наполовину складається з творення іміджів, а на другу половину — з намагання переконати людей їм повірити усупереч фактам» (Мас–медіа і демократія. — К.: К.І.С., 1999).
Отже, книжки Миколи Рябчука — це захист прав споживачів від недоброякісної політичної реклами. І головний його інструмент тут — оприявлення ретельно приховуваних (за нібито публічною політикою) конкретних інтересів нашої «еліти». Тут він схожий на ще одного незабутнього політичного есеїста, якого, на жаль, уже немає поміж нас — на Джеймса Мейса, котрий писав, що «політика відображає інтереси тих, у кого досить повноважень, щоб переслідувати ці інтереси» (День і вічність Джеймса Мейса.— К.: Українська прес–група, 2005). З Мейсом Рябчука зближує і повна відсутність совєтського «здорового глузду» з його моральним конформізмом, цинічним пристосуванством і готовністю пробачати політикам усе, «лише б не було війни». За останні двадцять років, відколи Рябчук викладає у різних західних університетах, він таки став справжнім європейцем і тепер розглядає українські реалії фактично крізь оптику західної логіки. А «логіка європейців проста, як стаття кримінального кодексу», — пише він.
Усі ці мої теоретичні реконструкції Рябчукового методу легко і приємно ілюструвати його власними цитатами — влучними, концентрованими, афористичними. Відтак політолог вважає, що Помаранчева революція завершилася поразкою. Чимало інших фахівців не поділяють цієї точки зору, але це, радше, проблема термінів, бо ніхто достоту не відає, з яких інгредієнтів, в якій пропорції та, головне, упродовж якого часу складається у політиці поняття «поразка». Але макроаналітичні висновки М. Рябчука, безсумнівно, варті серйозної уваги. Отже, «Помаранчева революція закінчилася... ще в лютому 2005 року, коли Президент... заявив, що люстрація нашому суспільству не потрібна».
Люстрацію — оприлюднення фактів співпраці з каральними спецслужбами — відбули постсоціалістичні країни, котрі є тепер членами Європейського Союзу (з Балтійськими республіками включно), й тамті аналітики тепер вважають, що саме той закон призвів — хоч як це парадоксально виглядає — до консолідації суспільств та виникнення довіри до влади, що є найголовнішою передумовою ефективності будь–якої системи державного управління. У нас же тодішній міністр юстиції Роман Зварич оголосив проект закону про люстрацію «полюванням на відьом» та «забороною на професії». Дивовижна логіка — адже нікому ж не спаде на думку протестувати проти позбавлення права викладати у школі для викритого педофіла? Натомість в адміністрації Президента взяли курс на «амністію».
«Амністія, — пише М. Рябчук, — добра річ, якщо їй передує усвідомлення злочину і публічне каяття; в іншому разі ми отримуємо амнезію — забуття скоєного, що стає одночасно індульгенцією на нові злочини... Головне тут, зрештою, не покарання, а визнання злочинців — злочинцями, акт, який тільки й може унеможливити відродження всіх цих незліченних драконячих голів під оранжевими прапорами». Інституційних змін, де засадничу роль мав би відіграти закон про люстрацію, в Україні не проведено. І всі ми опинилися у стані «колективної шизофренії», що є наслідком «безмірно високого рівня совєтизації українського суспільства». З «політичною культурою, сформованою не лише совєтчиною, а й російсько–імперською візантійщиною чи навіть золотоординством: переможець отримує все, мета виправдовує засоби, сила визначає право».
Цей отруйний суспільний мікс Микола Рябчук називає «шантажистською державою», витвореною Президентом Кучмою і не реформованою Президентом Ющенком — у цьому аналітик і вбачає «поразку» Помаранчевої революції. «Кучмівська «шантажистська держава» складалася з трьох основних елементів. По–перше, це тотальна корупція, яку держава не просто толерувала, а й часто до неї сама заохочувала. По–друге, це тотальне стеження і накопичення компромату, насамперед пов’язаного з вищезгаданою корупцією. І, по–третє, вибіркове застосування законів — поблажливе до «своїх», до «лояльних», і, щонайнещадніше, до «чужих», «опозиційних». Склад і співвідношення цих чинників нині змінилися, але жодного із них не викорінено реальним (а не риторичним) законом, однаково безжальним як до «чужих», так і до «своїх». Коли ж нарешті утвердиться справжня «Україна без Кучми», М. Рябчук прогнозувати не береться. Принаймні у статті, писаній 2006 року, він сумно передбачав: «Цього не трапиться ані в 2009, ані в 2011 році».
Чимало сторінок нової книжки присвячено анатомії ще одного ексклюзивного винаходу сучасних українців — так званій багатовекторності й віртуозній грі політиків на придуманому ними ж інструменті під назвою «центризм». Та моді на танцювальні па «і вашим, і нашим; і до Європи, і під руку Москви», гадає автор, настає кінець. І можливість розпрощатися з ідеологічним покручем з’явилася із геть несподіваного боку: «Москва агресією проти Грузії послала чіткий месидж: лояльність — це ніякий не вибір і не заслуга. Це ваш обов’язок. Відтепер ніяких особливих бонусів за лояльність не буде. Натомість за нелояльність буде шмагання за повною програмою... Російське вторгнення в Грузію фактично знищило ґрунт для центристських (чи псевдоцентристських) сил в Україні, котрі досі могли ефективно експлуатувати свою декларативну «проросійськість», продаючи її як у самій країні, так і на експорт. Сьогодні попит на неї падає. Москва вимагає справжнього товару, а не віртуального».
Можливо, завершення цілої ери псевдоцентристської ідеології нарешті спричинить і десовєтизацію вітчизняної історії. Як твердять історіософи, цивілізаційна точка, куди ми прагнемо потрапити у майбутньому, безпосередньо залежить від пункту виходу в минулому. А це минуле досі щодня й неуникно мозолить нам очі — усі ті пам’ятники та топоніми «істинно канібальським комуністичним попередникам». І то не дрібниці, бо «меморіальні дошки... виконують надзвичайно важливу символічну роль — маркують підконтрольну їм територію... Окреслюють свій символічний простір, легітимізують, а точніше — сакралізують своє панування на даних теренах за допомогою певних ритуальних, магічних дій». Магії ж, як відомо, опиратися украй важко, а ідеологія — її дальня родичка з не менш наркотичними властивостями. «Залишатися розумним під тягарем ідеології неможливо», — констатує французький політолог Ален Безансон (Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту. — К.: Пульсари, 2007).
Таким чином, нинішній «криптосовєтський дискурс» разом з усіма вище згаданими «феноменами» активно зводить електорат до рівня, коли «невігластво наближається до небезпечної межі з недоумством». У цій ситуації конче потрібен чесний і незаангажований діагност–політолог, котрий «сміливо підважує різноманітні міфи національної історіографії, перевертає звичні категорії та найзаскорузліші кліше», — саме так писав про М. Рябчука у передмові до французького перекладу його ранішої книжки вже згадуваний Ален Безансон. А у передмові до польського видання Богуміла Бердиховська зауважує, що Рябчукові інтерпретації, його «перегляд і подолання звичних схем є підставовим викликом для української інтелігенції». Авжеж, такий, наприклад, висновок — то є справжній виклик закостенілому мисленню: «Годі вже нашій інтеліґенції сюсюкати із «народом», час відверто йому сказати, що він достоту такий, як і його влада: ледачий, злодійкуватий, корумпований, ксенофобський, малоосвічений».
Так, Микола Рябчук пішов із літературної критики, за чим можна щиро шкодувати. Але водночас він створив нову якість політичної есеїстики, де енциклопедична обізнаність у спеціальній політологічній літературі сусідить із розмаїттям критичних технік — аж до використання психоаналізу, коли, наприклад, він аналізує чи то «словесний силос, що його неперевершено вміє продукувати Леонід Макарович», а чи різні інші «спонтанні обмовки» відомих персонажів, включно з «дипломатичними дулепоказуваннями», що їх у телевізорі іменують «реальними політичними кроками».
Власне, він створив новий жанр — науково–популярну політологію, науковість якої потверджено солідним індексом цитування у західних публікаціях, а популярність — швидко спродуваними накладами його книжок. І якщо вже з кимось порівнювати Рябчука в сучасній публіцистиці — так це точно не з «професіоналами». Найближче до жанру науково–популярної політології стоять критик (знов–таки!) Іван Дзюба, філософ Мирослав Попович, почасти — історик Ярослав Грицак.