Щем від розстріляних тарелей
Розташоване за п’ять кілометрів від Отинії село Закрівці, де він народився посеред війни, — невелике, проте славне вишивальницями поселення. У яку б хату не завітав, майже скрізь — вишиті рушники, наволочки, скатертини, фіранки, серветки традиційних для закрівської вишивки яскравих насичених кольорів. До приходу «совітів» у багатьох тамтешніх оселях на стінах висіли — в когось по кілька, а в декого й десятками — декоративні тарелі з сюжетами переважно релігійного змісту. Після війни від них мало що лишилося. Знищили радянські солдати. Заходили до помешкання і нишпорили по стінах. Якщо атеїстичне око помічало таріль із зображенням Ісуса Христа чи Матері Божої, то палець із насолодою тиснув на гашетку автомата — фарфорові друзки, як феєрверки, розліталися по всій хаті. Можливо, «просвітлені» політруками червоноармійці сприймали їх за ікони. Хай там що, а ті варварські епізоди «визвольної» хроніки закарбувалися в Михайловій пам’яті навіть виразніше, ніж власна трагедія дитинства, і вже в солідному віці стали однією з вагомих причин, що підштовхнули до відродження декорування тарелів, попри втрачену ліву руку.
У повоєнний час у Галичині, як і скрізь по Україні, земля була всіяна боєприпасами, жертвами яких зазвичай ставали допитливі дітлахи. На нещастя, одну з таких підступних знахідок Михайлик приніс до своєї хати і почав цікавитися її «начинкою», коли батьків–хліборобів не було вдома. «Вибухом, — пригадує, — повибивало вікна, молодшу сестру ударною хвилею викинуло з колиски, а брата, який обідав, поранило в ногу. Поки мене кіньми довезли в Отинію, а звідти — в Станіслав, довелося ампутувати кисть руки».
За характером — оптиміст і беручкий до роботи, — подорослішавши, він наполегливо почав шукати власну дорогу в житті. Закінчивши Снятинський культосвітній технікум та філфак Львівського університету імені Івана Франка, вчителював, очолював сільраду та шкільний педагогічний колектив. І скільки себе пам’ятає — малював. Виходило так добре, що не залишався без нагород у всіх конкурсах (завдяки чудово оформленому альбому навіть став одним із переможців всесоюзної вікторини «Чи знаєте ви НДР?», в якій змагалося 50 тисяч учасників). Тоді закралася думка: а може, вдасться сказати вагоміше слово і в мистецтві? До цього також спонукало колекціонування фарфорових виробів.
Від керамічного боксера до раритетних двох сестер
«Кожна людина, окрім фахової роботи, обов’язково мусить чимось захоплюватися, — стверджує пан Михайло з висоти свого нинішнього досвіду, — бо інакше важко протиставити щось вартісне прісним будням. Це тепер, коли знайомлюся з зібраннями колег, то вже лише зрідка вдається побачити те, чого немає в мене. А знаєте, з чого все почалося чотири десятиліття тому, коли ще був молодим нежонатим хлопцем? Одна дівчина подарувала дуже красиву чашку з блюдцем, а товариш — керамічного боксера. І тоді мені ніби очі відкрилися на красу фарфору. Зупинитися в колекціонуванні вже не мав сил. Згодом дізнався, що схоже хобі є в багатьох відомих особистостей, зокрема й королеви Великобританії Єлизавети ІІ».
За радянського періоду фарфорові статуетки, хоча й не завжди, мали художню цінність, бо як сувенірна продукція повторювалися багатотисячним накладом, та на полицях магазинів не залежувалися. Натрапити на ексклюзив було майже так само важко, як знайти цвіт папороті на Івана–Купала. Та інколи фортуна обдаровувала усмішкою. Михайло Михайлович з гордістю показує унікальну композицію «Україна та Росія — нерозлучні дві сестри», виготовлену лише в трьох екземплярах понад півстоліття тому, до 300–річчя возз’єднання двох народів. Один комплект на Полонському фарфоровому заводі «Керамік», що у Хмельницькій області, замовило міністерство культури СРСР, другий — московська ВДНГ, а третій залишився в авторки, котра й нині мешкає на Поділлі. Маючи мізерну пенсію, художниця дешево продала Мандзюку дует раритетних сестер–нерозлийвода. Характерно, що жінку в кокошнику, яка уособлює північну сусідку, за тогочасними ідеологічними параметрами, виліпили на цілу голову вищою за україночку, котра довірливо притулилася до дебелої росіянки.
Близько 60 відсотків колекції пана Михайла, частину з якої він подарував шкільному музеєві, — фігурки української тематики виготовлені на українських заводах. Та останніми роками, позаяк вітчизняна керамічна галузь занепала, його зібрання здебільшого поповнюється виробами відомих зарубіжних мануфактур із Чехії, Німеччини, Фінляндії, Польщі, Румунії та більш екзотичними — з азійських країн.
Найбільший попит — на зображення національних героїв
Ідея взятися за художнє декорування тарелей, як не дивно, визріла за кордоном, куди наприкінці 80–х років минулого століття він поїхав із шестирічною донькою Олею на запрошення татового брата, котрий мешкав у Франції. «Там, — каже, — побачив багато цікавої кераміки, виготовленої в Галичині ще в довоєнні часи. На наших землях її збереглося обмаль. А чому б, подумалося, не відродити цю справу, поєднавши ручне малярство з комп’ютерною графікою? Спершу в мене виходили простенькі примітивні речі, але з часом таки досягнув певного художнього рівня і визнання передусім завдяки ексклюзивності — виготовляю максимум п’ятдесят виробів однієї тематики. Аби все було по–справжньому, із Полонного привіз спеціальну піч для випікання кераміки».
До ювілеїв визначних українців Михайло Мандзюк підготував серію тарелів із портретами Степана Бандери, Івана Франка, Володимира Івасюка, Романа Шухевича, Євгена Коновальця та Симона Петлюри. До речі, на недавній презентації в Києві його експонати розкупили миттєво. І найперше — тарелі з зображеннями героїв національно–визвольної боротьби. У пошані в нинішніх українців — сюжети на релігійні мотиви та до святкування днів міст і сіл. Так на світ з’явилися керамічні вироби, присвячені Івано–Франківську, Коломиї, Калушу, Долині, Яремче, Ворохті та Космачу. Його тарелі з цікавістю розглядав і придбав Президент Віктор Ющенко, одна річ, замовлена й подарована Юлії Тимошенко її соратниками, прикрашає помешкання Прем’єрки. Багато своїх творів майстер безкоштовно передав художнім та краєзнавчим музеям Галичини й Буковини.
Трапляються, звісно, й курйози. «У Львові біля оперного театру є так званий «п’ятачок художників», — пригадує з усмішкою. — Якось розклався я там зі своїм скарбом, аж підходить панок, певне, з касти скоробагатьків, і каже спогорда: «О, нарешті я натрапив на гідні мого обіднього столу тарілки». Я намагався йому пояснити, що це — художні речі, прикраси для інтер’єру, проте гоноровий покупець непохитно стояв на своєму: «Сказав, що їстиму з них — і крапка»…
Схоже на те, що Михайло Михайлович не тільки відроджує славу галицької школи декорування тарелей, а й започаткував родинну традицію. На недавньому покутському фестивалі «Писанка–2009» уперше окремо представила свої вироби донька Оля, яка на початках була підмайстром у тата, а згодом почала «гнути» свою мистецьку лінію. Серія її робіт, присвячених Різдву і Великодню, вже отримала високу оцінку знавців кераміки.