Переможці ГУЛАГу
Кількість ув’язнених у радянських тюрмах і таборах перевищувала населення середніх країн. Так, у 1940—1950–х роках у радянських таборах, за різними даними, перевиховувалися від 17 до 22 мільйонів осіб. І це при тому, що в царській Росії в 1912 році було 183 тисячі в’язнів, а в СРСР у 1924 — 86 тисяч.
ГУЛАГ (головне управління лагерів) було створено, аби координувати всю каральну систему з дуже чітким господарсько–економічним розрахунком. Він об’єднував 230 табірних управлінь, кожне з них налічувало від 5 до 20 концтаборів. У найчисельніших концтаборах карали до 250 тисяч в’язнів, що перевищувало населення деяких обласних центрів сучасної України. Такий величезний людський ресурс (за даними дослідників, від однієї п’ятої до однієї десятої дорослого населення Радянського Союзу) приносив державі значний прибуток. Особливо в галузях золотовидобування, кольорової металургії, лісозаготівлі. Зайве нагадувати, що найбільші радянські будови зводили переважно зеки — ДніпроГЕС, БАМ, Комсомольськ–на–Амурі та низку інших. Цікаво, що радянських в’язнів відправляли на будівництво шосейних доріг і залізниць навіть у Монголію.
І ця система, що трималася впродовж кількох десятиліть, дала збій, коли після ІІ Світової війни табори наповнили українськими націоналістами. Вони не тільки створили підпільну мережу й організували великі табірні повстання, а й припинили безчинства кримінальних в’язнів. Після знайомства з українцями Алєксандр Солженіцин у найвідомішій книзі про радянські концтабори «Архіпелаг ГУЛАГ» запише про вояків УПА та членів ОУН, що вони, «молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки», «зрушили віз» руху опору, привнесли «бацилу бунту», жахнувшись сплячкою рабства. Чи не найбільше позитивних слів про націоналістів у таборах пролунало від євреїв. Адже українські в’язні зробили чимало для інших національних груп, коли домоглися припинення кримінального свавілля та змусили радянську каральну систему реорганізувати, а в 1956 році й ліквідувати ГУЛАГ.
Захист від кримінальників
Хвиля таборових страйків розпочалася ще наприкінці 1940–х, але свого піку досягла в 1953—1954 роках. У 1953 році спалахнули повстання в Норильську та Воркуті, а наступного року — найбільше з таборових повстань, у Кенгірі. Кенгірський табір, який входив до великої структури таборів під назвою «Степлаг», містився неподалік містечка Джезказган Карагандинської області Казахської РСР. Тут перебували переважно українські та прибалтійські молоді націоналісти, що й надало особливий характер повстанню. На час Кенгірського повстання в зоні перебувало 20 698 в’язнів, з яких 9 596 (46,3 відсотка) — українці, 4 637 (22,4 відсотка) — прибалти, 2 661 (12,8 відсотка) — росіяни. Абсолютна більшість ув’язнених — 14 785 осіб було засуджено за «зраду Батьківщини», близько половини з них мали термін 25 років та були народжені після 1920 року.
Щоб стримати повстанський дух, у квітні 1954–го в Кенгір привезли півтисячі кримінальних в’язнів. Проте й це не допомогло, адже, як згадував Солженіцин: «приїхавши в Кенгір, кримінальники уже дещо чули, вже очікували, що дух бойовий є на каторзі. І перш ніж вони роздивилися і перш ніж злизалися з начальством, — прийшли до паханів витримані широкоплечі хлопці, сіли поговорити про життя і сказали їм так: «Яка в особливих таборах йде заруба — ви чули, а не чули — то розкажемо. Ножі тепер ми вміємо робити не гірше ваших. Вас — шістсот осіб, нас — дві тисячі шістсот. Ви — думайте і вибирайте. Якщо будете нас давити — ми вас переріжемо».
Повстання розпочалося 16 травня 1954 року, коли майже 7 тисяч в’язнів відмовилися виходити на роботу і ще 12 тисяч, які працювали на рудниках, підтримали страйкарів. У результаті було знищено перегородки між таборами, адміністрацію та охорону вигнали за межі табору, виставили барикади та організували власну охорону. Над табором вивісили червоно–чорний прапор.
25 травня міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов і Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко у доповідній записці до Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС зазначали, що «масовою непокорою керують засуджені оунівці». Щоправда, формально створену таборову комісію очолив росіянин Кузнєцов: бандерівці надавали повстанню не так політичного характеру, як соціального — вони вимагали елементарних прав для в’язнів. Серед вимог було згадано й п’ятиденний робочий тиждень та восьмигодинний робочий день, ліквідацію слідчого ізолятора та штрафних бараків, зниження терміну ув’язнення засудженим до 25 років та зміни ставлення до сімей засуджених за статтею 58 («зрада Батьківщини»).
П’ятсот — за сотні тисяч
Уже значно пізніше російський в’язень Кропочкін у мемуарах зізнавався: «Зрозуміло, що повстання затіяли «західняки», «бандерівці» — так ми їх називали, росіяни... І після заклику до страйку настало певне заціпеніння, і перша думка: «Чим усе це закінчиться?» Їм, з двадцятилітніми термінами, втрачати було нічого, а ми, багато «москалів», відбули хто половину зі своїх десяти, хто закінчував термін. І тепер ми повинні стати якщо не співучасниками страйку, то заручниками. Потім так і сталося». Бандерівці, які організували Кенгірське повстання, створили таємний центр, який керував повстанням, і лише наглядали за діяльністю «офіційної» комісії. «Чи увійшли в цю Комісію головні натхненники повстання? Очевидно, що ні. Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше чверті), очевидно, залишилися самі по собі. Михайло Келлер, український партизан, який із 1941–го воював то проти німців, то проти більшовиків, а в Кенгірі публічно зарубав «стукача», з’являвся на засідання мовчазним спостерігачем від того штабу», — писав Солженіцин.
Таборовики влаштували відділ пропаганди, який забезпечував функціонування радіовузла та поширення листівок (близько 700 листівок було випущено повітряним змієм). Власна Служба безпеки мала три підрозділи. Між іншим, для охорони навіть пошили уніформи. Священики різних конфесій відправляли богослужіння та вінчали закоханих із чоловічого і жіночого таборів, раніше розлучених муром. Цілодобово виготовляли зброю й насипали барикади. Водночас один з організаторів повстання, Михайло Сорока, організував хор і керував ним, у репертуарі був його «Гімн Кенгірського повстання».
26 червня у табір ввели 1600 солдатів із собаками, пожежними машинами і танками Т–34. Це вперше і востаннє на придушення повстання було кинуто танки. Жінки–в’язні, здебільшого вдягнені у святкові вишивані блузки, колоною вийшли назустріч танкам, але техніку це не спинило. За різними даними, під важкими гусеницями загинуло від двохсот до п’ятисот осіб.
В’язнів Кенгіру розкидали по різних таборах СРСР, ватажків повстання засудили, деяких на смертну кару. А далі розпочалася реорганізація каральної системи. Незважаючи на високу ціну, яку заплатили своїм життям в’язні Кенгіру, їхній чин полегшив умови ув’язнень для сотень тисяч людей у комуністичних тюрмах.