Від Лаври до Лувру — одна революція і дві війни
Сергій Кролевець розповідає нам про те, що представляла собою Лавра на початку ХХ століття. Вона була тоді маленьким автономним містечком, чимось на кшталт Ватикану, каже він. Мала котельню та електрику, мала друкарню і, звичайно ж, незліченні музейні скарби. Церковно–археологічний музей, заснований на громадські кошти, цінністю експонатів не поступався колекціям Лувру. У 1916 році, коли до Києва наблизилась лінія фронту, зі столиці України почали евакуювати найцінніше. Приватну колекцію Ханенків доправили у Петроград. Церковно–археологічний музей його тодішній директор Петров супроводжував до Казані. Після революції він домігся того, аби евакуйовані раритети повернулись до Києва цілими та нерозпорошеними: на початку 20–х років було прийнято рішення розмістити колекцію у лаврі. Переформатовану установу назвали Музеєм культів та побуту: вже у 1923 він приймає перших відвідувачів, а в подальшому обростає «сателітами»: у 1925–му створюється Музей театрального мистецтва, у 1929–му — Музей нумізматики.
Розбудова музейної справи ніяк не пов’язана із закриттям монастиря, підкреслює Кролевець. У 1921 році Лавру захопили так звані «обновленці» — штучно створена НКВС секта, що мала на меті витіснення православної церкви. За часів німецької окупації монастир повернувся, але проіснував у лаврі лише до початку 1960–х. Відтак монахів знову «попросили на вихід». У 1988 році Лавра вкотре відновилась як осередок православ’я та монастир. Музейники палко вітали повернення святих отців, стверджує Кролевець. Це тепер, мовляв, преса навмисне розводить Верхню та Нижню лавру по різні боки барикад. Проте ніякого конфлікту між музеєм і монастирем не існує. Тим паче на тлі того, що пов’язує їхнє спільне трагічне минуле: у 30–ті роки сталінська репресивна машина зачищала не лише духівництво, а й музейних працівників.
«Молитовна єдність» проти цегляної брами
Усе це справедливо, але братерської дружби між колишніми жертвами репресій не вийшло. У 1991 році розпався Радянський Союз, а разом із ним і єдина для громадян шостої частини суші Православна церква. В березні 1994–го намісником Лаври став архієпископ Павло (в миру — Петро Лебідь). Як згадує владика Павло, монастир на той час був у плачевному стані, а братія нараховувала всього 25 душ. Відроджувати монастир взялась церква, яка, за делікатним висловом Сергія Кролевця, «перебуває у молитовній єдності з Московським патріархатом». Цікаво, що УПЦ МП ніколи не являла чудес словесної еквілібристики та толерантності щодо своїх візаві. Архієпископ Павло, який виступає за те, аби під його патронат було передано всю територію Лаври, принагідно підкреслює, що в музеї б’ють байдики п’ять сотень співробітників, та ще й отримують за це зарплату. Як розповідали «УМ» у Київраді (владика є також депутатом столичного «парламенту» від фракції «Регіонів»), архієпископ раз був мало не прокляв — чи то Кролевця з колегами, чи то взагалі всіх, хто здіймає руку на Лавру. Сергій Кролевець знає про експресивність намісника, але запевняє, що стосунки між ними добрі.
Нюанси відносин між «Іваном Івановичем» та «Іваном Нікіфоровичем» нас взагалі мало цікавлять. Просто у критичних ситуаціях музей і монастир дають діаметрально протилежні коментарі, що змушує підозрювати їх у дещо прохолодній «дружбі». Зокрема, коли у 2007 році на в’їзді у Нижню лавру було зруйновано цегляну арку і ковані ворота (середина ХІХ століття, архітектор Павел Спарро), архієпископ Павло схарактеризував інцидент як вимушений захід. Мовляв, споруда перебувала в критичному стані, могла ось–ось завалитися, а оскільки держава в особі заповідника не дбає про власні пам’ятки, арку довелось демонтувати. Проте співробітники музею переконували пресу, що знесення брами — самоправство лаврських монахів. Минуло два роки, покарання за нищення пам’ятки так ніхто і не отримав, та позитив полягає у тому, що бодай зараз таке нахабне руйнування лаври припинили.
Коли нога стає протезом
Але те, що Лавру припинили руйнувати — ще півділа. Друга біда у тому, що її активно забудовують. Сергій Кролевець показує «УМ» таблицю, де трьома різними кольорами зазначено новобудови, «перебудови» та знесені споруди. Якщо говорити про останнє десятиліття, то найбільш урожайним видався «революційний» 2004 рік: було зведено чотири об’єкти Гостинного двору. У 2005–му перебудовано три старих корпуси та зведено підпірну стіну. У 2007–му перебудовано ще два старих корпуси, почато будівництво західної в’їзної брами. Ріже око рядок: «побудовано автостоянку в охоронній зоні заповідника». Це, безумовно, злочин. Та чи можна таким чином потрактувати і розростання Гостинного двору? Кролевець зазначає, що цей об’єкт обслуговуватиме потреби монастиря. Нові споруди завжди залишатимуться сторонніми тілами в ансамблі тисячолітньої Лаври. Та якби ж вони бодай трохи гармоніювали зі старими пам’ятками! «Питання не в тому, — говорить Кролевець, — що нове гірше за старе. Це просто нове, частина вівісекції. Якщо ногу поміняти на протез, збережеться функція ходіння? Так. Значить, у людини є нога? Ні. Ми міняємо Лавру на набір бутафорських споруд. Пластикові вікна, мансардні форми — там, де були келії, постає котеджне містечко, така собі пластмасова Лавра».
За «совітів», які послідовно винищували і духівництво з монашеством, і наукову інтелігенцію, в Лаврі хоча б ніхто не зводив готельних комплексів чи автостоянок для VIP–прочан. Тодішня держава забезпечувала заповіднику пристойне матеріальне утримання: за словами Кролевця, щорічно на реставраційні роботи виділяли суму, еквівалентну трьом мільйонам доларів. Нині музей потерпає від хронічного недофінансування. «Реставрують, приміром, Мазепині вали, вкладають мільйон, — розповідає Кролевець — Щоб завершити роботи, не вистачає дрібниці — 60 тисяч на бляшане покриття. Наступного року дощі розмивають кладку, тож тепер потрібен іще один мільйон плюс ті ж самі 60 тисяч. А кошторис заповідника складається з бюджету і того, що ми самі заробляємо. Із заробленого сплачуємо 1,5 мільйона податків і 1 мільйон комунальних платежів. Щоб мені самому перекинути якусь копійку на реставрацію, відповідні документи ще слід провести по ряду інстанцій».
Землю — селянам, Лавру — монахам?
Адже закон про статус національного заповідника прописано таким чином, що музей у Лаврі є не суб’єктом, а об’єктом господарювання, «схроном для надбань», каже Кролевець. Така почесна місія накладає чимало зобов’язань, але позбавляє прав. Фактично в розпорядженні заповідника є лише 15 відсотків від усіх приміщень, що містяться в Лаврі, зазначає директор. З них 10 відсотків — об’єкти спільного з монастирем користування: гаражі, бойлерні тощо. Для фондо–експозиційної роботи лишається 5 відсотків території. Але на балансі заповідника перебувають усі об’єкти Лаври, в незалежно від форм власності. «Ми всього лише орендарі», — підтверджує справедливість слів Кролевця архієпископ Павло. Віддайте монахам Лавру, й вони, мовляв, наведуть у ній порядок, провадить далі намісник, забуваючи, що із нинішнім статусом Лаври це є неможливим. Адже національний заповідник може належати тільки державі.
А держава тим часом не квапиться підгодовувати своє дітище. Зароблених на вхідних квитках коштів Верхній лаврі на розвиток не вистачає. Та й за своїм визначенням музей не може проплачувати реставраційні роботи. А ось церква — і може, і проплачує. «Так, монастир має право виступати замовником робіт. Отже, держава навіть на це вже не спроможна, якщо вона делегує свої функції юридичній особі, від держави ж відділеній!», — обурюється Кролевець. У розмовах тет–а–тет намісник погоджується з директором у тому, що не всі реставраційні роботи виправдовують його сподівання і що пластикові вікна дійсно виглядають кричуще. Але при авральному темпі виконання робіт фахівці просто не встигають за підрядниками. А ті нікого не чекають, їм аби пошвидше накидати бетон та отримати розрахунок.
Миколу Степановича шукати в ресторані. Або під капотом
Одначе Лавра — це дещо більше за сполучення двох головних організмів — музею та заповідника. На її території міститься купа всіляких об’єктів (Міжнаціональний центр «Дружба», редакція журналу «Пам’ятки України», Академія керівних кадрів працівників культури та мистецтв тощо). В принципі, будь–хто при бажанні може розпочати в заповіднику цілком санкціоноване будівництво. Достатньо лише «утрясти» питання у Державній службі з питань національної культурної спадщини та у її керівника Миколи Кучерука. Пан Кучерук — особа не публічна, з пресою він не спілкується і коментарів не дає («УМ» не стала тут винятком. — Авт.). Кролевцю щастить більше: він часто контактує з Кучеруком і мало не щотижня з ним лається. Коли стається черговий інцидент, директор заповідника знімає слухавку: «Миколо Степановичу, ну як же так?» — «Та ось так. Усе одно відповідати будеш ти», — приблизно так передає діалог двох посадовців Кролевець.
Це, звісно, нонсенс, додає Кролевець, але при тому, що порушуються майнові права заповідника, із самим заповідником ніхто не радиться. Бо це не передбачено законом. «Знос, реставрації, новобудови — усе це Кучерук погоджує сам із собою. Сліди його діяльності можна знайти скрізь. Це будівництво біля Аскольдової могили, в районі моста Патона, в центрі Києва. Будинок на Грушевського, 9–А — також його робота. Щодо Кучерука не існує жодного виграного суду, немає жодного сплаченого ним штрафу. Він прийшов працювати ще при Омельченку, але залишається на посаді й досі, бо для всіх є вкрай зручним та вигідним. Кучерук погоджує все — у ресторані, на капоті машини… А мав би бути своєрідним «омбудсманом пам’яток старовини».
В Україні закони виписані так, що, згідно з ними, тільки несанкціоноване будівництво може бути переслідуваним. Коли ж вповноважена на це інстанція дає «добро», бульдозери йдуть напролом. Й байдуже, що будмайданчик розгортають прямо посеред Лаври. Сергій Кролевець регулярно звертається до суду та прокуратури, «але справи щось не йдуть». «Парадокс: у мене позов до інстанції, яка мала б охороняти пам’ятки, до Управління культурної спадщини», — говорить він.
