Спочатку погляньмо на проблемний ланцюжок «видавець–преса–покупець» очима виробника. Ще двадцять років тому кількість редакторів та прес–службовців співвідносилася в середньому видавництві як 20:1, тепер — приблизно 6:1, а деякі малі видавництва мають стільки ж піарників, скільки й редакторів. Й роботою видавничі прес–відділи завантажені по самі вуха: розсилання сигнальних примірників рецензентам, влаштування дружніх ланчів із критиками та журналістами, влаштування авторських промо–турів країною, регулярне продукування різноманітних та вигадливих прес–релізів.
Ось, наприклад, як працює прес–відділ видавничої групи Alfred Knopf, яка входить до складу найбільшої англомовної книжкової корпорації у світі — Random House/Bertelsmann (до речі, це той самий Knopf, котрий п’ятнадцять років тому першим придбав ліцензію на українську книжку — «Котика і Півника» від «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГИ»). Alfred Knopf випускає півтисячі нових книжок на рік, і в цьому його можна порівняти з харківським «Фоліо». Проте репертуар американського видавництва помітно солідніший: окрім традиційного дитячого напряму тут публікують серйозну прозу, науково–популярну літературу (історія, біографії, культурологія), а видавничою гордістю є люксусові поетичні книжки.
Отже, виходить друком видавничий каталог, в якому анонсовано новинки, що з’являться через півроку. Відділ преси розсилає його приблизно по тисячі адрес — до газет, журналів, радіо і телебачення, окремим критикам та книжковим рецензентам — і просить замовити книжки, які привернули увагу адресатів. Ще за три місяці з друкарні надходять препринти — повністю зверстаний текст, але без остаточного дизайну обкладинки. Ці дотиражні примірники і розсилають за раніше зібраними замовленнями на рецензування.
Запитую в керівника прес–служби Alfred Knopf: скільки приблизно копій однієї новинки розсилають рецензентам? Якщо це твір популярного автора або книжка з «гарячої» теми — до 800 штук. А скільки в результаті з’являється рецензій? Близько 300. Але, додає, ми цілком задоволені такою кількістю. Бо розуміємо, що в Америці щороку виходить десь 300 тисяч новинок, і навіть усі разом узяті рецензійні площі не здатні «відгукнутися» на більшість із цього розмаю. Цікавлюся додатково: публікацію в яких медіях він вважає найбільшим успіхом? Оприлюднює рейтинґ без зупинки: 1. Publishers Weekly; 2. Kirkus Review; 3. The New York Times Book Review. Рецензії у перших двох традиційно привертають увагу книгарень; за публікаціями у «Книжковому огляді «Нью–Йорк таймс» ретельно стежать читачі по всій країні.
Тепер перенесемося до офісу Publishers Weekly. Журнал виходить безперервно з 1872 року і має по всьому світу 100 000 передплатників. 60–сторінковий повноколірний тижневик виразно розпадається на дві рівні частини. Першу адресовано видавцям: аналітика і прогностика книжкового ринку та п’ять списків бестселерів — художня та науково–популярна література у твердих палітурках, «м’які» книжки, що обліковані окремо за продажами у книгарнях та в усіх інших неспеціалізованих місцях, та гіт–парад ілюстрованих дитячих книжок. Американський передплатний наклад PW — 25 тисяч примірників (вартість передплати 249,99 долара). І це, переважною більшістю, видавці, оскільки до кожної книгарні журнал надсилають безкоштовно.
Книготорговцям і адресовано другу частину журналу, яка складається з понад сотні коротких рецензій (на 600 знаків). За рік таких міні–рецензій набирається понад 7000 — більше про книжки не пише жоден інший журнал чи газета. Готують їх позаштатні рецензенти, а редактори (яких у штаті двадцятеро) лише трохи правлять, «вписуючи» ці текстики до загальної картини конкретної книжкової ніші. А ще позначають котрусь із рецензованих книжок у кожному розділі зірочкою — вибір редакції!
Шеф відділу інформації PW чомусь уник прямої відповіді на запитання про розмір гонорару за таку міні–рецензію (фактично — це плата за прочитання книжки, оскільки в журналі рецензія з’являється анонімно, без підпису «рідера»): мовляв, великих статків на цьому ділі не заробиш. Але наступного дня директорка гуманітарної редакції видавництва Cambridge University Press розповіла, що за рецензію на рукопис вони платять 200 доларів. Коли журнал платить навіть удвічі менше, то виходить, що постійні рецензенти PW заробляють понад 1000 доларів на місяць. Якби українські книжкові рецензенти діставали бодай половину такого гонорару, вони б, гадаю, припинили писати про книжки, не читаючи їх, й інспірований нашими видавцями ґвалт про «відсутність критики» сам собою ущух би.
На прощання з PW зазначу, що журнал належить багатопрофільній голландсько–британській компанії Reed Elseviеr, котра видає ще й геть екзотичний, як на українські реалії, книжковий часопис для школярів: School Library Joгrnal — повноколірний 150–сторінковий місячник із передплатною ціною 136,99 долара. Й іще Reed Elseviеr влаштовує найбільші світові книжкові ярмарки — і Нью–Йоркську, і Лондонську (а кілька років тому намагався, хай і безрезультатно, перекупити і Франкфурт).
Другий за насиченістю рецензіями американський журнал — Kirkus Review, що виходить у Каліфорнії. Це радше місячний бюлетень — 60 чорно–білих сторінок без жодних «картинок» (за винятком багатосторінкової кольорової рекламної вставки). А проте видання успішно існує понад 75 років навіть із передплатною ціною у 450 доларів (знижки передбачено лише для бібліотек). Популярність KR пояснюється все тією самою величезною пропозицією новинок на американському книжковому ринку, яку навіть PW відстежує ледве на 20 відсотків. Тож рецензовані книжки в обох часописах збігаються рідко (окрім, ясна річ, потенційних бестселерів), а коли про одну книжку таки читаєш там і там — це для видавця додатковий і значний бонус. Рецензії ж у KR «конструюють» за тією самою схемою, що і в PW: максимально сконцентрований виклад змісту, яскравий, а головне — правдивий (що, наприклад, в українських видавничих анотаціях зустрінеш не часто), порівняння–розрізнення з раніше випущеними книжками, зірочки — «вибір редакції».
Як пам’ятаємо, третім за значенням рецензійним майданчиком американські видавці вважають The New York Times Book Review. Формально — це щонедільний додаток до головної газети США, а фактично — самостійний 24–сторінковий повноколірний тижневик зі штатом у 17 осіб та 25–ма тисячами передплатників (вартість річного комплекту — 91 долар). Головний редакційний зал буквально завалено книжками (на повсюдних стелажах місця давно бракує), і щотижня видавці присилають сюди чергову тисячу новинок. Причому кожної книжки — чотири примірники: аби вони потрапили до різних авторів NYTBR. Бо автори в цій газеті — всуціль відомі критики та інтелектуали (відомість деяких сягає навіть українських марґінесів, бо тут перекладалися їхні книжки). І пишуть вони справжні рецензії — розумні, дотепні, глибоко аналітичні, феєрично прогностичні, гостро дискусійні, а часом просто веселі. Обсяг буває різний: від половини газетної сторінки до трьох шпальт. Та найчастіше — в межах 10 000 знаків (себто, як сторінка в «УМ»).
За такого рецензійного лібералізму NYTBR устигає «відгукнутися» на ще меншу кількість новинок — три відсотки від річного репертуару американського ринку. Але потрапити саме у цей мізерний відсоток — видавниче щастя, бо читають ці рецензії не товарознавці книгарень, які можуть узяти певну кількість твоїх книжок на реалізацію (хоча можуть їх потім повернути і неспроданими), а саме кінцевий споживач, потенційний покупець. А ще, звичайно, видавці люблять NYTBR за те, що сайт тижневика (розташований на порталі The New York Times) відкривають до 200 000 разів на день.
Й останнє порівняння, аби краще уявити, що таке The New York Times Book Review: за такою самою моделлю працював і розвивався наш київський «Книжник–review».
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
