Віктор Ющенко: Я працюю не на наступні вибори, а на наступні покоління

Чотири роки тому, даючи «Україні молодій» перше інтерв’ю в іпостасі Президента, Віктор Ющенко був сповнений планів і надій. Уже тоді, через сто днів після інавгурації, було очевидно, що робота у владних кабінетах для вчорашніх «помаранчевих революціонерів» зовсім не буде легкою прогулянкою. Однак головні випробування демократією були ще попереду. Тепер, напередодні нової президентської кампанії, Ющенко визнає: не все із замисленого вдалося здійснити. І не заперечує, що не обійшлося без помилок. Та Президент твердо переконаний: усе, що він робить — це лише заради блага нації. І неозброєним оком видно, що те, як часто нація не здатна цього оцінити, його прикро вражає. Він добре знає, які в нього рейтинги, але не варто й питати, чому, попри ці невтішні показники, Ющенко вирішив знову балотуватися в президенти: очевидно, що продовжити його курс наразі більше нікому, принаймні з реальних претендентів на головне крісло держави. Це, до речі, визнають навіть опоненти.

Скажімо, представники Партії регіонів «не на диктофон» зізнавалися «УМ», що, незважаючи на категоричні політичні розбіжності й нелюбов до Ющенка, розумом усвідомлюють: для інтересів України як незалежної держави він є найкращим Президентом з нині можливих. І хай там що, а колись та сама невдячна нація ще оцінить багато з тих кроків В. Ю., які зараз так нищівно критикує. Президент у це вірить.

«З 2005 року в Україну прийшло 36 мільярдів інвестицій — на 28 мільярдів більше, ніж за всі попередні роки незалежності»

— Вікторе Андрійовичу, ось–ось розпочнеться виборча кампанія, тож, мабуть, уже можна говорити про підсумки цієї президентської каденції. Що ви вважаєте найбільшими здобутками свого президентства? Що із запланованого зробити не вдалося?

— Цей тест найлегше пройти так: поставити мільйонам людей запитання, чи хотіли б вони повернутися в ту Україну, якою вона була чотири роки тому. Чи була вона привабливішою, вільнішою, демократичнішою? Я думаю, що ні з економічної, ні з соціальної, ні тим паче з політичної точки зору левова частина нації не захотіла б знову жити, умовно кажучи, у 2004 році. А це говорить про те, що за цей час ми додали в українську політику такі речі, від яких уже ніхто не збирається відмовлятися. Бо це — наша цінність, наші здобутки. Ми прожили цей час недаремно і з великими завоюваннями для нашої держави.

Це загальна відповідь. Якщо ж говорити конкретно по блоках, то варто почати з найбільш прикладного — економічного. За чотири роки удвічі збільшився внутрішній валовий продукт. Не думаю, що іще колись за аналогічний період в Україні вдавалося таке зробити. Пригадую, як 2005 рік ми починали з того, що мінімальна пенсія становила 50 гривень. Сьогодні це вже 560 гривень, а з жовтня буде ще на 40 гривень більше. Коли ми у 2005–му міркували про економічний підйом — а зрозуміло, що він можливий лише в тому випадку, коли є інвестиції, як внутрішні, так і зовнішні, — то загальний обсяг зовнішніх інвестицій за всі роки Незалежності становив 8 мільярдів доларів. Сьогодні ми маємо 36 мільярдів. За чотири роки в Україну прийшло 28 мільярдів — хіба раніше таке колись було? Очевидно, що ні. Це унікальні темпи. Державний бюджет тоді був 90 мільярдів гривень, а сьогодні — 220. Темпи економічного зростання за ці чотири роки були найвищими в історії України.

Звісно, є до цього часу й претензії — їх тьма–тьмуща. Дуже прикро, що через різні мотиви уряд так і не взяв на озброєння політику реформ. Скажімо, вчора ми багато говорили про охорону здоров’я. Технічно фінансування галузі зросло у два з половиною рази. Та якщо запитати в людей, як це відбилося на якості послуг, то абсолютна більшість оцінок буде критична. Бо існують колосальні структурні протиріччя, які можна побороти тільки через реформування. В Україні у два зполовиною рази більше медичних закладів на кількість населення, ніж у Європі, майже вдвічі більше лікарів. Але, скажімо, реанімаційне ліжко у нас обладнане у шість разів гірше. Це не проблема коштів, це проблема реформи, ясної, конкретної політики уряду з цього питання. У нас по суті 17 міністерств здоров’я: Міністерство транспорту має своє міні–МОЗ, СБУ — свої відомчі поліклініки, інші відомства — свої. 50 відсотків бюджету йде не на публічну медицину, а на медицину чиновника.

Схожа ситуація й в освіті, але там ми за останні три роки зробили великий прорив. Завершили комп’ютеризацію середньої школи, перейшли до тестування. У травні 2005 року був підписаний перший документ про інтеграцію України в європейський освітній простір. Через рік будемо мати конвертований (такий, який визнають у цілому світі) український диплом про вищу освіту та наукові ступені.

Щодо євроінтеграції, то здобутки цих чотирьох років можна охарактеризувати однією фразою: ми прорубали вікно в Європу. Сьогодні рівень зв’язків із Європейським Союзом, як політичних, так і ділових, сягнув небаченого рівня. За останні два роки ЄС став головним торговельним партнером України. Зараз ми працюємо над найвищою угодою, можливою для країн — не членів ЄС: угодою про асоціацію. Такий документ мали всі країни третьої–четвертої хвилі, які потім стали членами Євросоюзу. Україна підпише його через чотири місяці. Ведеться робота над угодою про входження України в Європейську енергетичну асоціацію, група в Міністерстві закордонних справ працює над угодою про спільне небо (спільний авіаційний простір з Євросоюзом. — Ред.). Це вже не кажучи про брюссельську заяву по газотранспортній системі, майбутню презентацію євро–азійського нафтотранспортного коридору тощо.

Думаю, за цей час ми щільно увійшли в європейську політику, стали важливими гравцями, особливо в тій її частині, яка стосується енергетичної політики.

«Тільки згуртована нація може ставити перед собою великі економічні й соціальні задачі»

— Давайте від минулого перейдемо до майбутнього. З якими гаслами та ідеями ви підете на ці президентські вибори?

— І своєю основною місією під час першого терміну, і головним завданням на майбутнє я бачу одне: розбудову держави Україна. Формування державної політики, яка зміцнювала б стабільність у суспільстві і забезпечувала подальший національний розвиток. Це те, до чого повинні докластися всі, незалежно від того, у владі вони перебувають чи в опозиції.

Те, що відбулося кілька тижнів тому як спроба конституційного перевороту, — це велика жовта картка українській нації. На предмет того, що ми маємо сьогодні таку систему організації влади, яка за певних обставин не може захистити демократію. На моє глибоке переконання, якщо Україна втратить демократичний розвиток, то легко втратить і незалежність. За ці тижні (протягом яких Блок Тимошенко і Партія регіонів домовлялися про створення коаліції. — Ред.) ми стали свідками того, скільки мін закладено під українську демократію. Вона є настільки крихкою, що сьогодні певні політичні сили можуть через ігнорування Конституції забрати в людини основу демократії — виборче право. Це замах на нашу європейськість, на нашу свободу. Ця парламентська криза привела до розуміння того, що в Україні у владі є сили, загрозливі для національного розвитку. Це лакеї, які здатні піти на зраду державності, демократії, будувати майбутнє України на підлеглості, вторинності. Українська незалежність фактично стала предметом торгів між двома політичними силами. Це дуже велика небезпека.

Як зміцнити державу, не допустити таких закулісних інтриг, ігрищ, втручання іноземних держав у наші внутрішні процеси? Відповідь проста — розвивати те, що завжди зміцнює націю. Ідентифікація нації, дер­жави відбувається на канонічних речах. По–перше, це єдність території. А у нас досі не оформлений кордон із Російською Федерацією, з Білоруссю, з Молдовою. Хто на це впливає? Адже Україна, зі свого боку, вирішила всі питання, навіть по демаркації кордону. Очевидно, є певний задум, який заважає завершити цю справу. Недаремно в певних державах не раз піднімалася, а зараз знову стала особливо актуальною тема про те, що Україна — це не держава, це «штучне утворення». Я не раз казав, що у ХХ сторіччі було шість різних спроб оголосити незалежність України, і п’ять із них завершилися поразкою. Те, що ми вже 17 років маємо незалежну державу — це не просто диво, а плата за мільйони й мільйони загиблих душ, які боролися за неї протягом багатьох сторіч.

Ще один стовп, на якому стоїть нація — це материнська мова. А яка нелегка доля української мови, як важко вона розвивається і скільки має ворогів! І це при тому, що ми маємо, на моє переконання, одну з найбільш ліберальних у Європі мовних політик. Яка, з одного боку, спирається на Закон про розвиток державної мови, а з іншого — на Європейську хартію мов, де записано про розвиток мов національних меншин. В Україні тисячі російськомовних, сотні румуномовних, десятки інших шкіл.

Третє — культура. Немає нації без культури — власної, унікальної. А в нас досі на це питання багато хто дивиться, як на меншовартісне, мовляв, можна бути космополітом і мати націю. Ні, такого не буває.

Для того, щоб відбутися в бізнесі, мати належні соціальні стандарти, треба поставити на тверді ноги власну державу, знайти ідеали, які об’єднують націю. Досвід розвинених країн свідчить, що тільки згуртована нація може ставити перед собою великі економічні й соціальні задачі.

Я, можливо, говорю про загальні аспекти, але це те, що дає кисень Україні. Безумовно, є ще економічний блок, про який я детально говорити не буду, оскільки на це потрібно багато часу. Боротися з кризою також треба через реформи, а не так, як «бореться» наш уряд — зі сторони чекаючи, чим це все завершиться. Статистику заховали, антикризової програми немає, і вважають, що «саме минеться».

Звісно, продовжуватимемо реформи в медицині, в освіті, бо це найкращі інвестиції — в наше майбутнє. Також одним із моїх пріоритетів є підвищення обороноздатності країни. Мабуть, жоден Президент не бував в українських військових частинах стільки разів, скільки Ющенко. Це при Ющенкові взятий на озброєння новий танк, розробляється оперативно–тактичний ракетний комплекс, робиться багато інших речей для зміцнення нашої обороноздатності...

— До речі, Вікторе Андрійовичу, ви вже визначилися з кандидатурою міністра оборони, яку подаватимете на затвердження Верховної Ради?

— Так, визначився. Але прізвища поки що не назву. Бо попередній міністр, Юрій Іванович Єхануров, зараз у судовому порядку відстоює свою позицію, і до завершення цієї процедури я з етичних міркувань не можу назвати іншої кандидатури.

«Спрямовувати кошти на охорону здоров’я чи на функціонування парламенту — це питання вже не політики, а совісті»

У цей момент розмови прес–секретар Президента Ірина Ванникова повідомила: щойно подав у відставку з посади міністра транспорту і зв’язку Йосип Вінський. «УМ» попросила главу держави прокоментувати цю новину.

— Я знаю, що настрій у міністра був такий: якщо найближ­чим часом курс уряду по відношенню до реформи галузі й, зокрема, в бюджетній увазі до тих проблем, що стоять сьогодні перед галуззю, не зміниться — немає доречності перебувати на цій посаді. Підготовка транспортної інфраструктури та аеропортів до Євро–2012 наразі опинилася під великою загрозою. Я не можу говорити песимістично, бо зобов’язаний зробити все, щоб чемпіонат Європи з футболу 2012 року в Україні відбувся. Але цей жест міністра, очевидно, можна трактувати як крик душі.

— Ще одне питання, пов’язане з урядом та парламентом, стосується змін до бюджету, які ухвалила Верховна Рада. Вчора ви заявили, що не підпишете їх...

— Це маленьке рішення, але на його прикладі можна перевірити, що ми можемо робити в умовах кризи. Пропонуючи збільшити акциз на пиво, що є цілком доречним (для покупця кожної окремої пляшки ця сума невелика — кільканадцять копійок, а надходження в бюджет — суттєві), автори цього законопроекту не знайшли для цих грошей кращого використання, ніж, зокрема, підвищити витрати Верховної Ради.

Я у вівторок був на Черкащині. Це єдина область, де немає обласної дитячої лікарні. Відповідно, один із найвищих показників дитячої захворюваності — що природно, оскільки діток немає де лікувати. Йдеться про заклад обласного рівня, і, здавалося б, тут навіть немає про що вести дискусію: зібралися народні депутати, підвищили акциз на пиво — і спрямували ці кошти на охорону здоров’я. Як можна в період кризи вести мову про збільшення видатків адміністративної структури (парламенту)? Це, зрештою, просто некоректно. У кризовий час треба дбати насамперед про тих, хто найбільш залежний з точки зору соціального забезпечення. Тому я сказав, що не можу підписати такий документ і застосую до нього право вето. А також рекомендую парламенту відмовитися від збільшення самофінансування у будь–якій формі.

А народним депутатам пропоную чотири програми, які кричуще потребують фінансування. Це програми боротьби з епідеміями, лікування діабету, боротьби з туберкульозом і створення центру пересадки кісткового мозку. Наші витрати на лікування пацієнтів, які потребують такої пересадки за кордоном, є приблизно в шість разів більшими, ніж та сума, яку треба виділити на створення центру в Україні. Тому як розпоряджатися коштами від нових надходжень до бюджету — це вже питання не просто політичної доцільності, а совісті.

«Якщо суспільство цього не сприйме, то я готовий негайно відкликати пропозицію щодо членства у верхній палаті колишніх президентів»

— Днями Венеціанська комісія дала позитивну оцінку запропонованому вами проекту Конституції. Що змінить ця Конституція в разі її ухвалення — не для влади чи політичних еліт, а для звичайних людей? Адже саме до них ви апелюєте, наголошуючи, що Основний закон має бути затверджений на всенародному референдумі.

— Для українського розвитку сьогодні найважливішою умовою є стабільність. Не «застигла», а дієва стабільність. Нам треба винести уроки з тієї ситуації, яка склалася в парламенті, в уряді. Ці інститути, які з 2004 року (після конституційної реформи. — Ред.) по суті стали основними центрами ухвалення рішень в Україні, постійно потрясають конфлікти. А якщо ми хочемо розвитку, то повинні розуміти: ті великі гроші, які потрібні для економіки, соціальної політики, люблять великий спокій. Ту постійну стабільність, яка забезпечена законодавством на довгі роки. За якої навіть якщо в політиці з’являються авантюристи, то не можуть підірвати загальний курс, вибудуваний на правовій основі.

Коли у 2004 році величезні до того повноваження Президента були значною мірою передані Верховній Раді й Кабміну, це мотивувалося тим, що парламент — найдемократичніший орган в Україні. Дійсно, парламентська демократія є фундаментальною формою демократії. Але за умови, що вона усталена. Що вона має породу політиків, які не є «тіньовиками», криміналітетом, яких обирають за відкритими списками і виборець знає їх в обличчя. Патріотів, для яких головними є державні інтереси, а все решта — похідне. Очевидно, що такого клімату в нашому парламенті немає. Виходить, що ми сконцентрували владу в найбільш нестабільних інститутах. Потрясіння, які йдуть сьогодні від головного виконавчого органу — уряду, як метастази, розходяться по інших органах влади. Бо одні й ті самі особи вирішують, кому бути Прем’єром, прокурором, суддею. Це — 226 обраних за закритими списками людей, які на партійній основі визначають, кого призначити керівником Фонду держмайна, Генпрокурором — можна перебрати багато посад, які стосуються як виконавчої влади, так і тих органів, що покликані дарувати Україні стабільність. За таких умов країна приречена бути нестабільною. І щоб цю ситуацію змінити, треба відділити формування вічних, національних інституцій від політичної ідеології. Тому в моєму проекті Конституції парламент поділяється на дві палати: нижня, пройшовши вибори, обирає уряд, затверджує бюджет, займається ухваленням поточних законів. Це компетенція тих людей, які працюють на партійній основі. А питання стабільності національних інститутів належить до повноважень верхньої палати. Бо не може Генпрокурор чи голова Національного банку залежати від примх політичної сили, яка на даний нетривалий момент перебуває при владі. Тож і призначати їх повинна палата парламенту, сформована не на партійній, а на представницькій основі.

Також дуже важливо надати більше повноважень органам місцевого самоврядування. Щоб не було так, як сьогодні, коли декларативно воно існує, а насправді забезпечувати виконання рішень, які вони ухвалюють, належить центральній виконавчій владі.

— Якщо говорити про розподіл парламенту на дві палати, то ви, мабуть, чули закиди в тому, що Сенат у президентському проекті Конституції потрібен тільки для того, щоб працевлаштувати Віктора Ющенка. Тепер з’явилися прогнози, згідно з якими в разі поразки на президентських виборах ви можете обійняти посаду Прем’єр–міністра. Ви розглядаєте такий варіант?

— Я поясню, чому йдеться про членство у верхній палаті колишніх президентів. Повторюю, верхня палата — представницька. За 17–річну історію незалежної України людьми, які отримали від народу найбільший представницький мандат, є президенти. Ігнорувати це, на мій погляд, не варто, коли йдеться про усталену демократію. Але якщо питання в цьому, якщо суспільство не бачить, що таким чином ми вибудовуємо більш усталену модель влади — то я готовий негайно відкликати пропозицію щодо членства у верхній палаті колишніх президентів. Повірте, якщо нація не сприймає таку позицію, це й секунду не становитиме проблеми.

Щодо іншої частини вашого запитання, то я не переймаюся своїм працевлаштуванням — зрештою, в мене є професія, в якій я пропрацював 35 років і яка принесла Україні гривню та економічну стабільність. Повірте, вам теж не варто перейматися тим, чим далі займатиметься Ющенко — не думаю, що це для нації актуальне питання. Для нації важливо, де вона перебуватиме через рік, п’ять, десять років. Чи не будемо ми жалкувати про те, що мали, але не цінували. Як повітря, яким дихаємо. Ми не замислюємося над тим, як добре, що воно є. Але якщо його забракне, одразу усвідомлюємо, наскільки воно потрібне.

«Я не зміню свою позицію на догоду виборцю»

— Однак ви, безперечно, знайомі з рейтингами потенційних кандидатів у президенти. Згідно з якими є ймовірність того, що надалі державою керуватиме інша людина. Чи бачите ви серед найбільш рейтингових кандидатів того, хто міг би продовжувати ваш курс на зміцнення національних інтересів? Чи й справді, як про це кажуть ваші прихильники, інших державників серед майбутніх суперників по боротьбі за президентську посаду просто немає? І, нарешті, чи можливий, з вашої точки зору, в разі приходу нового Президента «відкат» назад у питаннях культури, мови, демократії?

— Думаю, я зробив найголовніше: довів нації, що вона може жити в свободі. У нас є вільний журналіст, є свобода слова — важка, болісна, але свобода. Хоча особисто мені вона завдала великого болю й великого розчарування в тому, що ми називаємо «українським» журналістом. Але я знаю, що це дуже велике надбання для становлення Української держави.

Я пишаюся тим, що в країні, яка кожну виборчу кампанію перетворювала на громадянське протистояння, тепер можливі чесні, демократичні вибори. Те, що на парламентських виборах, які відбувалися за мою каденцію, двічі перемогла опозиція, красномовно свідчить: нині своїм правом голосу справді розпоряджається виборець.

Я вважаю, що у країні, де прийшла свобода слова, де розквітли національні інтереси, де право вибору стало твоїм природним правом, тепер тільки тобі відповідати, хто буде наступним Президентом. Це твій вибір, тому думай. Сідай на кухні, поговори з жінкою, вмикай «ящик», читай газети, подивись на своїх дітей, онуків — і вирішуй. Плазувати перед виборцями ніхто не буде (я про себе кажу). Бо я вас шаную, я знаю, що вас не купиш, та в мене й нема тих коштів. Я не брешу перед вами і, можливо, через це виглядаю не так, як інші (кандидати). Я кажу речі, які комусь — а можливо, навіть більшій частині виборців — не подобаються. Наприклад, про НАТО. Але я знову й знову повторюватиму, що якщо нація програє питання колективної безпеки, то програє державність. Це не політика «проти когось», це політика за вас, за ваших дітей, їхнє майбутнє. Якщо у когось сьогодні не вистачає розуму це збагнути, якщо комусь миліша колоніальна політика, то це не означає, що Ющенко повинен зайняти іншу позицію. Я своєї позиції не зміню, я піду з нею на вибори, і навіть якщо мене не зрозуміють, я знаю, що моя політика — це політика державних інтересів.

Або питання історичної пам’яті. Я тему Голодомору порушив не для того, щоб судити когось, хто це 75 років тому робив, а для того, щоб підняти поняття честі у нас — тих, хто сьогодні живий. Якщо ми не згадаємо наших дідів, які у 1933 році були вбиті голодом, то я проситиму Господа Бога, щоб він і нас не згадав. Бо тоді ми будемо не достойні цього. Повірте, якби така трагедія, не дай Бог, була у будь–якої іншої нації — про це говорив би увесь світ. У нашої нації голодом убили більше людей, ніж забрала Велика Вітчизняна війна, а ми після цього мовчимо? І при цьому називаємо себе моралістами й ходимо по неділях до церкви? Та гріш ціна таким походам, якщо ми не можемо до святих речей ставитися так, як повинна ставитися кожна гідна людина, незалежно від національності.

ЛЮДИ Й ПОМИЛКИ

«Я дав шанс кожному, хто стояв поруч на Майдані. Але скористалися не всі»

— Вікторе Андрійовичу, кожен політик має спиратися на команду, особливо якщо він іде в президенти. Ваша команда за останні чотири роки оновилася фактично на 90 відсотків. І дуже часто ті, хто спочатку були вашими соратниками, друзями, потім стають ледве не ворогами. Чому так виходить і чи можна було цього уникнути?

— Мені легко відповідати на це запитання. Якщо ви добре пам’ятаєте Майдан, то знаєте, що кожна людина, яка стояла тоді поруч зі мною, отримала належне місце у владі. Я не влаштовував якихось ігрищ навколо призначень, не фільтрував, бо знав, що нація, дивлячись на тих, хто був моїм партнером у тих подіях, хотіла, щоб ці люди продовжили цю справу в кабінетах. У мене не було іншого політичного й морального вибору, крім як запропонувати їм належні посади. І після перемоги Майдану не залишилося жодної людини, яка могла б сказати, що я повівся щодо неї несправедливо. А те, що робочий кабінет дуже серйозно відрізняється від мітингу — це очевидний факт. Одні скористалися своїм шансом, інші — ні. На жаль, певна частина тієї команди, що значною мірою піднялася з очікувань, які формувалися під час Помаранчевої революції, не була носіями національної ідеї, української державності, глибоких професійних підходів. Я дав шанс кожному. А якщо виявилося, що «нє по Сєнькє шапка», і вони не можуть професійно виконувати свою місію — нічого не поробиш, будемо замінювати.

Це проблема демократії. Подивіться на Чехію, на Польщу — там теж основна лінія розколу лежить не між лівим і правим флангом, а на одному правому. А в Україні... Вибачте, але політика, яку проводить сьогодні Прем’єр–міністр — це не політика ринкової конкуренції, а солодкий популізм. Я шаную ту команду, яка працює сьогодні в уряді, бо вони через відповідні процедури отримали мандат від народу. Такою була його воля, і якщо йому подобається така політика — він має право переобрати цих людей. А якщо він розуміє, що це похід у вчорашній день, то може змінити свою думку.

Відповідаючи на такі докори, я вам скажу так: покажіть, хто без гріха. Питання не в тому, щоб не робити помилок — на посаді Президента їх, можливо, робиться більше, ніж будь–де. Бо кожен крок Президента підпадає під аналіз 47 мільйонів людей, і кожен із них може побачити в ньому велику помилку. А мине п’ять, десять років, і він згадає: а Ющенко ж мав рацію, тільки я цього не розумів... Бо між діями Президента і їх наслідками може минути багато часу. І що про більш стратегічні речі йдеться, то цей часовий відтинок довший. Коли йдеться про українську націю, її єдність, то вигоди від цього ми отримаємо не в 2010–му, а можливо, у 2015, 2020 році. І тоді, коли нація буде консолідованою, я про це згадуватиму. Бо я як Президент робив не ті кроки, що роблять успішними наступні вибори, а ті, які роблять успішними наступні покоління.

А помилки можуть бути у всіх. Головне — вчитися на цих помилках і виправляти їх.