Незабаром наші й без того переобтяжені роботою суди (на традиційно задовгі розгляди справ українськими правоохоронцями нарікають не лише самі підсудні, а й навіть міжнародні інституції) матимуть набагато більше клопоту. Це «набагато» дорівнює кількості барів, ресторанів, клубів, теле- і радіокомпаній, поїздів, маршруток, які вмикають радіо або ж фонограми й за використання цієї музики платити не збираються. Таких, як неважко здогадатися, 99 зі 100. Не виключено, що зовсім скоро власників цих розважальних закладів люб'язно запросять до суду.
Ці радикальні перспективи були дуже колоритно змальовані на прес-конференції, на яку журналістів запросили представники «Українського музичного альянсу» та «Української ліги музичних прав» — організацій, що є посередниками між авторами й тими, хто використовує їхні твори.
Наведені на цьому зібранні факти аж ніяк не налаштовують на позитивні прогнози — народ розкошелюватися не збирається. Власники клубів та ресторанів, звісно ж, свої специфічні заклади культури без музики не уявляють. Так само вони не уявляють, з якої радості мусять відраховувати один відсоток від прибутку «УМА» та «УЛМП», що уповноважені збирати та розподіляти винагороди (рояліті) за поширення фонограм. Вдаються навіть до відмазок на кшталт «А я нічого не поширюю, це у мене просто бармен слухає, йому подобається», які є не лише несерйозними, а навіть і не дуже дотепними. Люди з подібними аргументами не бажають укладати жодних угод і глибоко паралельно сприймають відповідні статті Конституції, Закон України «Про авторське право та суміжні права», Постанову Кабміну № 71 від 18 січня 2003 року тощо. Відповідно, артистам на ці законні дивіденди розраховувати не доводиться. Концерти та ліцензійні диски — оце й увесь їхній заробіток.
«Коли ми працювали у Франції, — замріяно згадував тепер уже брюнет Олег Скрипка, — то отримували гонорари від того, що наші пісні звучать на телебаченні чи в клубах, без жодних зусиль. Нам ці гроші просто переказували на рахунок. І суми досить пристойні — вони дорівнювали нашим концертним гонорарам». Якщо ж примусити наші телеканали сплачувати ці гроші, вважає Олег Скрипка, вони від української музики відмовляться взагалі. І крутитимуть, радше, Мадонну чи Кіркорова, які з подібними претензіями навряд чи матеріалізуються в їхніх офісах. А тому від посередників — «УМА» та «УЛМП», які представляють інтереси 83 відсотків виконавців, які ротуються у наших ефірах, — можна й далі відмахуватися, як від надокучливих мух.
Посередники, зізнаюсь чесно, незважаючи на свій рішучий настрій та «чималий досвід роботи в сфері інтелектуальної власності» (цитата з прес-релізу), особливого враження не справляють. Директор «Українського музичного альянсу» Олена Чеботаєва, наприклад, зауважила, що працювати вони розпочали лише з 1 січня 2004 року. І за цей час уклали угоди про сплату «рояліті»... аж із трьома десятками теле- та радіокомпаній. Усього ж їх в Україні — більше тисячі... Незрозуміло також, у який спосіб «УЛМП» збирається ефективно контактувати з закладами громадського харчування та торгівлі. Навіть не уявляю, яким повинен бути штат інспекторів, що мають обходити клуби-ресторани й виявляти порушення. Потім ще ж комусь і на судах доведеться фігурувати у ролі позивачів... Свідомих та законослухняних «поширювачів музики» — буквально одиниці. Серед них — американське диво громадського харчування «Макдональдз», до переговорів готова Укрзалізниця...
На прес-конференції систему стосунків «автор—користувач» порівняли з котком, який важко розігнати, але який обов'язково покотиться. Хоча хіба ж для нашої людини проблема пересидіти десь у катакомбах, а потім, коли ця потужна махіна покотиться далі, під чужу музику продовжувати свій бізнес?
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
