Щастя ховається в глині

Бути трипільцем

Традиція проводити толоку за радянських часів видозмінилася у попсове поняття «суботник», коли збираються люди, аби спільними силами зробити добру справу. Але в деяких українських селах за модою не пішли і по сьогодні запрошують усіх щиро до праці толокою (тобто спільно, разом). У селі Легедзине, що на Черкащині, вже другий рік поспіль родина Чабанюків скликає звідусіль добровольців, аби побудувати і реставрувати трипільські поселення на території Державного історико–культурного заповідника «Трипільська культура».

По дорозі між Уманню і Черкасами (приблизно 200 км від Києва), де туристи на машинах гуму на колесах стирають, лежить мальовниче село Легедзине. А посеред села красується ще недобудований музей «Трипільська культура» — це сучасна будівля, де будуть розміщені експонати з археологічних розкопок. Та поки вони втаємничено вилежуються у коробках, через брак коштів, зітхають у дирекції музею. «Двічі приїжджав В’ячеслав Кириленко, був Юрій Павленко, Василь Вовкун обіцявся в гості навідатися. Щоразу як тільки з Києва починають цікавитися нашим музеєм, ми губу розкатуємо, що почнеться державне фінансування. Гості приїхали і поїхали, а грошей як не було, так і немає», — кажуть співробітники.

Тільки з цього приводу в Легедзиному сумують не довго, а закатують рукави, підкочують штани, виходять на подвір’я і беруться в трипільській глині щастя шукати. Упродовж минулих вихідних разом із роботягами зі всієї України намісили щастя аж на дві хати–мазанки. Три роки тому, за задумом директора музею Владислава Чабанюка, на території заповідника почали відтворювати поселення трипільців. Було споруджено чотири дерев’яні каркаси, два з яких накрили очеретом. Минулого року, в серпні, за власні кошти пан Чабанюк зібрав першу толоку. «Стіни трипільці робили з дерева, яке потім обмазували глиною, — пояснює директор. — Має бути два заміси. На першому глину із соломою замішують конями. Нею забивають усі шпарини. На другий раз люди ногами вимішують глину з половою. А потім збираються ще третій раз, щоб замастити стіни глиняним розчином із кізяками і розмалювати їх трипільською символікою».

З глиною треба по–ніжному

Ми приїхали в Легедзине на другий, «ніжний», етап роботи. Ніби в салоні краси, обмазали себе цілющою глиною, намісивши ціле озерце розчину з половою. Увійшовши в азарт, я вибралася на дерев’яні козли, аби замазати долонями зовнішні стіни другого поверху. Поруч працював режисер Михайло Іллєнко. «Терти треба ніжно. Це дуже лагідна робота», — раяв пан Іллєнко.

Поміж двох сотень учасників толоки, серед яких були доволі поважні люди (Сашко Лірник, Олесь Доній, гості з діаспори), я перетнулася з групкою панів. «Це з Черкас приїхали тримати все під контролем. Вони думали, що буде міністр Василь Вовкун, який обіцявся глину місити, хотіли перед ним засвітитися. А в міністра були інші справи, тож панове з горя в кабінеті за закритими дверима півдня чарчину перехиляли, а мені ні грама не налили», — прошепотів на вухо сивий дідусь і, щоб не помітили, хто чиновників здав, гайнув у натовп. Після цих слів пригадалася наука моєї бабусі: «Нема, внучко, гіршого, як з діда пана».

Владислав Чабанюк, навпаки, «накрохмалених» панів вихваляє. Каже, цьогорічну толоку вперше профінансували з обласного бюджету. «Музейників підтримує новий начальник Черкаського управління культури Лідія Нікітенко. З її допомогою в Легедзине з’їхалися археологи з усієї України. Якщо будуть далі так справи йти, у серпні розпишемо хати символікою, а наступного року закінчимо ще дві, каркаси яких стоять позаду. Трипілля було різним, тому кожна хата буде по–іншому облаштована. Екскурсоводи ходитимуть у трипільських костюмах і розказуватимуть лінивим туристам, як трипільцем у Легедзині бути», — ділиться планами Чабанюк. А через кілька років, як пан Біг дасть сили і грошенят трохи, у Легедзиному мають намір трипільський хутір збудувати, куди завозитимуть на кілька днів активних туристів, переодягатимуть їх у трипільців, даватимуть пшеницю терти, глечики ліпити, показуватимуть, як хмари розганяти, дощ накликати, зі зміями розмовляти.