Керівництво Берези Картузької.
Декрет про створення концентраційного табору в Березі Картузькій президент Польщі Ігнацій Мосціцькі підписав 17 червня 1934 року. Сьогодні те містечко Береза неможливо знайти ані на українських, ані на польських картах. Утім саме тут розгорнулася одна з найбільших драм україно–польських стосунків другої половини 1930–х років.
Перший крок до встановлення в Польщі сильної влади із надзвичайними повноваженнями здійснено в 1926 році. Тоді внаслідок державного перевороту до влади прийшов маршал Пілсудський, який запровадив авторитарний режим, відомий під назвою «санація» (оздоровлення). Це «оздоровлення» обернулося, зокрема, енергійним ополяченням національних меншин. Особливо у Східній Галичині — українських землях, де градус політичного протистояння стрімко піднімався день за днем. Утім ще 21 липня 1924–го польський уряд вилучив з ужитку українську мову в урядових установах та став закривати українські школи й церкви. Порівняймо: в 1911 році в Галичині було 2420 українських шкіл, а в 1937 році тільки 352; на Волині й Холмщині з 540 українських церков залишилося 60.
Піком спротиву насильницькій «зміні етнічності» стали масові саботажі українців. Влада ж, у свою чергу, запровадила на цих землях політику «пацифікації» (втихомирення). У результаті сотні українців було побито, десятки приміщень українських культурних та економічних установ — понищено. Англійське видання The Manchester Guardian за 14 жовтня 1930 року так писало про події на Галичині: «Пацифікація України силою карних експедицій є, без сумніву, найбільш руйнівним нападом, що був коли–небудь зроблений на яку–небудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов’язання щодо меншостей. Бо ж справді, протягом трьох тижнів нищено цілу культуру, і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіазму».
Через два роки Ліга Націй засудила польські дії. Утім авторитарна влада не прислухалася до осуду. І ще через два роки, 15 червня 1934–го, бойовик ОУН у центрі Варшави убив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького — аби привернути увагу світу до того, що коїть польська влада. Утім світ мовчав, а 17 червня для політичних опонентів, насамперед українців, творці «Великої Польщі» відкрили концентраційний табір. Концтабір проіснував п’ять років, до початку ІІ Світової війни у будівлі старого монастиря ордену картузіанів на Поліссі, неподалік міста Береза (на території сучасної Білорусі).
Ув’язненим у Березі було важче, ніж у найсуворіших тюрмах. Хоч потрапити сюди можна було значно легше — без жодного суду, лише на підставі постанови відділення поліції. У невеликих камерах перебувало до 40 осіб, яких регулярно били жандарми. До слова, в Березу свідомо підбирали тих поліцейських, які вже «відзначилися» в інших тюрмах жорстокістю до в’язнів. Через те українці, що побували в Березі, а згодом і арештанти нацистських концтаборів відзначали, що за Польщі умови перебування були складнішими. До певної міри це було зумовлено невеликою кількістю в’язнів концтабору — на початку тут перебувало 220 осіб, що давало нагоду 120 наглядачам знайти «індивідуальний підхід» до кожного ув’язненого. Табір був огороджений парканом з дротами під високою напругою. В’язнів одягали у полотняні роби і круглу шапочку, дерев’яні черевики.
Постійні побиття були звичними для Берези, особливо вправним вважався наглядач Босовський, якого поляки таки звільнили за любов до різноманітних «театральних постановок». Востаннє Босовський захопився роллю «Папи Римського», змушуючи весь табір арештантів здійснювати псевдорелігійні обряди. Про нього залишив свій спогад автор книги «Береза Картузька» Володимир Макар: «найулюбленішою «забавою» Босовського було биття палицею. Впродовж кожного дня ми з 15—20 разів мусіли збігати з гори на долину чи з долини на гору, і за кожним разом повторялася макабрична сцена — за висловом Босовського — «керованє рухем» за допомогою поліцейської палиці в руках того психопата. На вишептаний наказ «На долину бігом марш!» — понад двісті в’язнів висипалися з кімнат і бігли щосили коридором до сходової клітки, а далі стрімголов на долину. При виході з коридору, розставивши широко ноги, стояв на лавці Босовський і без упину то підносив, то опускав руку з палицею на плечі й голови перебігаючих в’язнів. Щонайменше кожен четвертий діставав від нього дошкульний удар».
Окрім таких випробувань, в’язням було відмовлено у найелементарніших речах, які можна було отримали лише з дому. Українці впродовж півроку принципово не писали листи польською мовою, а також відмовлялися нею спілкуватися. За це доводилося терпіти холод, побої й інші «засоби виховання». Дотепно на заборону писати польською відреагував гумористичний журнал «Зиз», який надрукував малюнок, де серед оголених дерев стоїть ряснолиста береза, а під нею журяться двоє стареньких батьків: «З усіх дерев уже листя поспадало, а з нашої БЕРЕЗИ ні листочка...»
Якось в’язні дуже буквально зрозуміли рекомендацію наглядачів, щоб у листах додому писалося лише про здоров’я, і то в позитивному тоні. Таким чином з’явився чи не найкоротший лист із Берези: «Кохані, я є здоровим. Чи ви є здорові? Будьте здорові!». Дотепнику потім перед комендантом довелося давати пояснення щодо листа, який аж занадто «відповідає правилам». Не менше пригод було і з таборовою бібліотекою. І хоча в Березі було лише 40 книг, коли в неділю в обід вигукувалося: «До читання книжок — виступи!», то збігалося від 150 до 200 в’язнів. Пізніше поляки для перевиховання привезли сюди невелику військову бібліотеку, де було багато книг про діяльність ППС (Польської партії соціалістичної) — революційної організації, яка воювала з царським режимом за незалежність Польщі. З цих книг українські націоналісти могли дізнатися багато корисного для своєї підпільної діяльності.
Наприкінці 1934 року до Берези Картузької потрапив відомий і провідний член ОУН Богдан Кравців. На той час він уже мав славу «людини пера», і не лише в українських колах. Його арешт і ув’язнення у концтаборі викликало незгоду навіть у поляків. Через два тижні ув’язнення Кравців сказав друзям: «Снилися мені чоботи! Якби це було в Бригідках (львівська в’язниця. — Авт.), я міг би припускати, що нині вийду на волю. Але тут такі сни не мають значення...». Мовляв, Береза суворіша. І треба ж таке — не відбувши гарантованого урядом тримісячного «карантину» в Березі, редактор Богдан Кравців ще того ж дня покинув в’язничні мури.
Саме існування Берези створило погану славу Польській державі, як ззовні так і серед власного громадянства. А один із авторитетних громадських діячів, адвокат Володимир Горбовий, якому за життя довелося, окрім Берези, побувати й у нацистських та радянських тюрмах і таборах, у своїх спогадах відзначив: «От цю панораму картузького пекла я ніяк не міг вкласти в рамки того погляду на польську культуру, якою я захоплювався в шкільні роки. Там мене зачарувала поезія Міцькевича і Красінського, подвиг Костюшки і Яна Домбровського, полонези Шопена й Огінського та гасло: «За нашу і Вашу волю». Тут же і сліду не залишила ця поезія краси і священних ідеалів. Лише бур’ян дикої пацифікації, картузької ізоляції на ґрунті тієї декламованої культури».
Напередодні Другої світової війни у таборі перебували близько 5 тисяч українців. За польськими даними, з початком ІІ Світової війни й окупації Польщі Німеччиною табір був закритий, усі ув’язнені звільнені, а в таборі утримувалися німецькі військовополонені.
Найвідоміші українці — в’язні Берези в перший рік її існування:
Базилевич Роман — інженер, конструктор мостів
Бжеський Роман — професор, історик, літературознавець та художник
Боровець Тарас — у майбутньому засновник УПА «Поліська Січ», отаман «Тарас Бульба»
Волошин Ростислав — у майбутньому член Проводу ОУН та УГВ
Гасин Олекса — у майбутньому шеф штабу УПА, відомий під псевдом «Лицар»
Горбовий Володимир — адвокат (зокрема, Степана Бандери)
Грабець Омелян — у майбутньому командир УПА–«Південь» під псевдонімом «Батько»
Грицай Дмитро — у майбутньому генерал УПА, шеф штабу УПА
Климів Іван — у майбутньому крайовий провідник ОУН «Легенда»
Богдан Кравців — перший крайовий провідник ОУН, відомий поет і журналіст
Старух Ярослав — у майбутньому крайовий провідник ОУН, Лицар Золотого Хреста Заслуги
Шухевич Роман — у майбутньому генерал–хорунжий УПА «Тарас Чупринка»,
Янів Володимир — у майбутньому ректор Українського вільного університету, голова НТШ у Європі
«Регулямін» (правила) перебування в «місці відокремлення»:
«Заарештований є позбавлений своєї волі. Він нічого не може робити без дозволу. Стосовно таборової служби він мусить бути чемний і безоглядно слухняний. Кожний найменший спротив буде караний... Арештантові не вільно мати нічого, крім необхідно потрібних речей, отже одягу, шапки і черевиків. У кишенях не сміє нічого мати. Сидіти дозволяється лише на долівці. Усі арештанти мають фізично працювати. Винагорода за працю буде зложена в касі «М.О.» і при звільненні арештанта буде йому віддана. Поділ годин такий:
4.00 — вставання, вмивання і порядкування залу,
4.30 — сніданок і миття посуду,
5.00 — збірка і звіт (рапорт),
6—12.00 год. — праця,
12—14.00 — обід і миття посуди,
14—18.00 — праця,
18.00 — вечеря і миття посуди,
19.00 — приготування до сну,
19.15 — вечірній апель,
19.30 — «цапстшик» і повна тиша.
Усі точки регуляміну треба виконувати радо, весело й скоро, інакше будуть застосовуватися такі кари:
1) нагана, 2) заборона читати книжки, 3) замкнення в окремій келії на
7 днів, 4) відібрання права отримувати посилки з харчами на два тижні або на весь час перебування в «М.О.», 5) заборона переписки на два тижні або на весь час перебування в «М.О.», 6) звичайний арешт від 1–7 днів, 7) арешт з постом від 1–7 днів, 8) темниця від 1–7 днів».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
