Подвиг заплановано зранку

Недавно на Сумщині святкували дату, яка не позначена в жодному календарі. Двадцять років тому було утворено перший в області дитячий будинок сімейного типу. У 90–х кількість таких дитбудинків зросла до п’ятнадцяти. Минуло досить багато часу, аби нова форма виховання утвердила себе. Щоправда, нині таких дитбудинків–родин у регіоні менше — чотирнадцять. І така ситуація, запевняють жінки–виховательки, які свого часу об’єдналися у громадську організацію «Калинове гроно», по усій Україні. Чому? Можливо, ця форма не виправдала себе?

Ні, переконані мами, сім’я може стільки дати, скільки не в силі дати жоден інтернатний заклад. В інтернаті діти — це маса, у родині вони — особистості, навіть якщо їх десятеро.

Як приклад, згадують першу маму–виховательку Галину Сільванську, яка передчасно пішла з життя через важку хворобу. Саме її дім двадцять років тому став і домом для сиріт. Серед них був хлопчик, якого затаврували як розумово відсталого. Однак, як з’ясувалось, ту відсталість було породжено передусім виховною запущеністю, браком уваги, якої потребує від народження кожне маля, аби нормально розвиватися. У Галі, пригадують подруги, три роки горіла настільна лампа. Три роки щовечора жінка вчила хлопчика говорити, а потім — читати. Нині він навчається у коледжі й планує вступати до університету.

«Дуже багато хорошого кажуть про маму, — розповідає Юлія Тельна, донька–вихованка Галини. — І для мене вона — найдорожча. Той ритм життя, який вона нам задала, — музична школа, спортивна школа — ми тримаємо і досі. Зараз я опановую дві вищі освіти. Мами немає, але я щаслива, що вона в мене була».

Чи дав би інтернат такі стартові можливості цим дітям?

Тож і виходить, що основним гальмом у розвитку дитячих будинків сімейного типу стала... держава, яка їх створила.

«Пригадую, приїхала до Галини, коли вона вже лежала хвора, — розповідає Лариса Тихенко, директор обласного центру позашкільної освіти та роботи з талановитою молоддю. — Сказала їй, що подали документи на орден. А Галя відповідає — орден мені вже непотрібен, допоможіть краще тим, хто лише починає. Вона добре розуміла, що чекає її колег, адже пенсії тоді отримала від держави аж сімдесят гривень...».

Утім ідеться не лише про пенсійне чи загалом матеріальне забезпечення, хоча важливе й це. Найважчим буває брак психологічної підтримки, супроводу соціального педагога. Консультацій психолога потребують і мами з однією дитиною, а якщо їх кілька, і всі — зі своєю трагедією? Тим часом чиновники замість сприяння часто докучали надмірною недовірою, втручанням.

«З усіх змін, що планувалися в державі, зміна системи від інтернатних закладів до сімейних дитбудинків, прийомних сімей усе ж відбулася, — вважає начальник управління молоді та спорту обласної держадміністрації Віктор Бобиренко. — Але важливо, аби держава розробила нормативи, розставила, так би мовити, прапорці. А щодо решти — слід дати змогу вирішувати самим батькам. І таких людей треба знайти, навчити, висловити їм довіру. У нас же зараз і досі часом чиновники рахують: о, скільки вони коштів отримують! Я в такому разі кажу — беріть дітей і ви, отримуватимете також».

«У тому й проблема, — пояснює мама–вихователька Ольга Неня, — що арифметика тут дуже шкутильгає: всі множать та додають, і ніхто не віднімає і не ділить — на всіх дітей, які у нас є. А ще часто вражає нерозуміння. Прийдеш до чиновника, а у нього через десять хвилин, бач, обідня перерва! А у нас обідніх перерв немає роками, тож трішки уважніше поставтеся до нас...».

Бути вихователем дитбудинку–родини непросто. «Якщо барон Мюнхгаузен планував подвиг на післяобіду, то тут його треба планувати з ранку до вечора», — усміхаються жінки.