Житіє на хуторі поблизу Рогатина

Погожий травневий день наближався до полудня. Ми вже встигли багато про що поговорити, пройтися смарагдовими хутірськими левадами і посидіти біля віддаленого озерця, аж поки не зайшли до фермерських «апартаментів». Власне, вони більше схожі на тимчасове службове помешкання, ніж на затишну оселю. Господар пояснив не надто комфортну обстановку тим, що залишив свій ошатний будинок доньці, а сюди, на другий поверх цегляної стайні, перебрався з молодшою на чверть століття дружиною Тетяною. Від пізнього шлюбу в них знайшовся хлопчик.

На підтвердження цього факту з глибини помешкання невдовзі почувся дзвінкий дитячий сміх. «Андрійко бавиться, — світлішає погляд пана Володимира. — На осінь піде в перший клас. Він — найбільша моя радість. Прийдеш увечері додому втомлений–перевтомлений, а синочок пригорнеться — і знову чуєшся в силі. Бачите, як воно буває: маю п’ятьох дорослих дітей від першої жінки, одинадцятеро онуків, а тепер у старшому віці — ще й Андрійка».

Почувши, що кореспондент «УМ» хоче його сфотографувати, наймолодший Стефанишин сховався у найдальший закуток другого поверху і нізащо не хотів звідти вилазити. «Він у мене дуже кмітливий хлопчик, але трохи дикуватий, — зізнається тато. — Ви ж бачите, в якому усамітненні ми живемо».

Не лінувався рано вставати й рано женитися

Довкола — типові ландшафти центрального Опілля, де пагорби почергово спускаються в долини і знову вивищуються на видноколі, а родючі поля межують із дібровами. Від древнього Рогатина до хутора Горбки — зо п’ять кілометрів. Обійстя Володимира Стефанишина цілком ховається у долині — від дороги не видно й вершечків будівель. У таких місцевостях колись залюбки селилися «відставні» запорізькі козаки, аби не привертати увагу хижих ординців, котрі шастали степами в пошуках людських душ.

Пан Володимир ґаздує в Горбках уже півстоліття. «У моєму селі, що за дорогою, — розповідає з усмішкою, — жив один поважний чоловік, який любив повторювати: «Не лінуйся рано вставати й рано женитися». Я встиг до 18 років закінчити училище механізації, попрацювати на цілині, де отримав серйозну травму ноги — ледь лікарі склали, й женитися».

Каже, що про його житейські пригоди можна цілий роман написати. Та обмежимося фрагментами. Прийшов він сюди приймаком у стареньку хату. Працював від зорі до зорі. Беручкий був до всього. Через п’ять років на подвір’ї вже бавилося три доньки й син, трохи згодом збудував добротний дім і в них з Ольгою народилася ще одна донька. Усіх їх вивели в люди: дівчата здобули вищу освіту, син учитися в інституті не захотів.

У колгосп — під дулом автомата

Подальші роки підтвердили: за що б не брався Володимир Стефанишин, робив він це чесно й сумлінно, навіть за невибагливих стандартів колгоспної системи, яку мав би недолюблювати ще з дитинства. Моторошна картина вступу на ниву колективізованої праці його батьків у 1949 році дотепер стоїть перед очима. Чи щось довідався з історії заможного роду Стефанишиних оперуповноважений Щербаков, чи він просто забавлявся жорстокістю озброєного садиста, невідомо. Можливо, хтось із голодранців «поділився» з російським «колективізатором» інформацією про те, що до Першої світової війни Володимирів прадід Кирило володів 900 моргами (близько 500 гектарів) землі, а батько перед Другою світовою війною також мав 30 гектарів власного поля. Що там як, а оперуповноважений, ввалившись в їхню хату з автоматом наперевіс, подав уже готову заяву до колгоспу й повелів господарю: «Подпішись». Коли поважний ґазда відповів, що не може так відразу прийняти рішення, Щербаков наказав стати до стіни. «Як застрочив із тієї «папашки» (автомат ППШ. — Авт.), то навколо татової фігури, — пригадує пан Володимир, — вибив на дерев’яній стіні цілий силует. Тато зблід, мов крейда. Я, дев’ятирічний хлопчак, кинувся з криком його захищати, але Щербаков — здоровенний москалисько — вхопив мене за комір та штанину й викинув у вікно. Вилетів я надвір разом із рамою і склом. Вмиратиму, то не забуду тієї страшної хвилини».

Наступного дня заяву в колгосп підписала мама. А ще через два роки, в лютому 1951–го, всю Нову Греблю (так називалося їхнє опільське село) за підтримку УПА виселили подалі від рідних місць. Стефанишини опинилися на Сокальщині, за кілька кілометрів від радян­сько–польського кордону...

Компартійні палиці в колеса

Стати одним із перших у СРСР селян–одноосібників йому допоміг родинний генетичний код. Навесні 1988 року «свіжий вітер» перебудови почав вимітати зі структури соціалістичного сільського господарства контори з не надто милозвучною назвою «Заготскот», що входили до складу М’ясомолокопрому. Керівні й рядові «заготскотівці» з розформованих підрозділів перейшли в інші аграрні служби (посад тоді вистачало для всіх), а горбківський хуторянин вирішив відродити довоєнну сімейну традицію. Його бажання не суперечило обережним намірам Михайла Сергійовича стимулювати помірковану підприємницьку ініціативу для реанімації хирлявого народного господарства. До того ж корені в назві хутора Горбки й прізвищі останнього генсека КПРС, за дивним збігом обставин, майже збігалися . Існував ще один вагомий аргумент на користь Стефанишина — поля колишнього рогатинського «Заготскоту» площею близько 70 гектарів простяглись довкола його обійстя. Ці лани він орав, засівав і збирав із них урожай упродовж трьох колективізованих десятиліть.

Як справжній селянин працювати біля землі абияк він не міг, тому чітко виконував агротехнічні заходи, сварився з напарниками, які часто заглядали в чарку або трудилися як мокре горить, самотужки носив по чотири мішки селітри, щоб усе зробити вчасно і якісно. Його старанність помітили і відзначили двома медалями «За доблесну працю». Проте ідею створити перше в краї індивідуальне селянське господарство на зразок американських ферм прикарпатські компартійці тихо бойкотували, аби не добивати колгоспи, що вже й так на ладан дихали. Відразу послати рогатинського ентузіаста подалі не ризикнули, бо кремлівська «Правда» якраз похвалила «архангельського мужика» Миколу Сівкова, котрий в умовах російської Півночі почав демонструвати високі результати деколективізованої селянської праці. Стефанишина діставали бюрократичною тяганиною — понад два місяці «відфутболювали» з однієї інстанції в іншу, поки в нього не урвався терпець.

З легкої руки генсека Горбачова

«Тоді я пішов на пошту, — пригадує, — і дав телеграму Горбачову приблизно такого змісту: «Шановний Михайле Сергійовичу! Прошу посприяти, аби мені надали землю для організації фермерського господарства, оскільки я живу на хуторі, навколо якого залишилися «нічийні» поля розформованого «Заготскоту», де пропрацював 31 рік. Я з повною відповідальністю візьму землю в обробіток і дам їй раду».

Як зізнався автор телеграми, він не дуже й вірив у позитивне вирішення своєї задавненої приватновласницької проблеми, та через три дні довкола Горбків закрутився чиновницький вихор. До Стефанишиного подвір’я несподівано підкотив ескорт з п’ятнадцяти легковиків — від «Волг» обкому КПУ до УАЗиків об’єднання радгоспів. «Мене, — каже, — обступили з усіх боків партійні та радянські чиновники і почали дорікати. Мовляв, чого ти аж Горбачову наскаржився, хіба ми на місці не могли це владнати? Словом, наказали негайно збиратися. Усе швиденько повирішували на бюро райкому партії і через пару днів вручили акт на безстрокове користування землею. 23 жовтня 1988 року я офіційно став аграрієм–одноосібником».

І перший «млинець» — суперрентабельний

Що таке розкріпачена праця вільного селянина, Володимир Стефанишин продемонстрував уже восени наступного року, коли перший секретар Рогатинського райкому партії Богдан Юрчак наказав звітувати про реальну рентабельність його приватного господарювання. «Коли я підсумував зроблене, то й сам спершу здивувався: на кожен затрачений карбованець у мене виходило по 3 карбованці прибутку, — ствер­джує з гордістю. — Приходжу я з тими розрахунками в райком партії перед засіданням бюро. Богдан Антонович подивився на мої таблиці, на мене та й каже: «Чоловіче добрий, забирай свої папірці і переписуй рентабельність не вище 40 відсотків, бо якщо ця інформація потрапить до Києва, а потім до Москви, то нас тут нікого вже не буде». Взяв я папку під пахву та поїхав додому. Переписав рентабельність на 40 відсотків, і це був один із найкращих показників на Прикарпатті».

На неофіційному рівні, тобто у приватних розмовах з колегами, Стефанишин не приховував своїх справжніх досягнень, на тлі яких результати колгосп­ного господарювання, за незначним виняткам, були схожі на шкапу, поставлену в забіг поруч із чистокровним рисаком. Горбківський фермер зібрав з гектара по 75 центнерів пшениці, по 1200 центнерів кормового і 620 центнерів цукрового буряку. Тих, хто не вірив на слово, запрошував до себе і показував «натуру» — на складі лише зерна зберігалося 300 тонн.

До нього на хутір зачастили кореспонденти місцевих і республіканських ЗМІ, особливо після того, як він першим в Україні застосував метод «двослідного» дискування землі. Згодом досвід Стефанишина використали вітчизняні виробники сільгоспмашин, поставивши на конвеєр нові дискові борони. А потім контакти з мас–медіа несподівано обірвалися. Мабуть, каже, тому, що на початках незалежності різко покритикував владу, заявивши публічно, що «повернулися старі компартійні керівники, які й самі не живуть й іншим не дають». Хтось нібито дав команду створити довкола такого розумника інформаційний вакуум. «За останні 15 років ви, — стверджує, — перший журналіст, що навідався на хутір. Я ні на кого не ображаюся, хоча за цей час можна було б запобігти багатьом загрозам, які зашкодили фермерському рухові в Україні».

Селян — у президентські радники

— Чому так сталося, — звертаюся до співрозмовника, — що за два десятиліття україн­ські фермери не спромоглися вийти на лідируючі позиції в національному виробництві сільгосппродукції? Навпаки, чимало тих, хто з ентузіазмом брався за цю справу, опинився біля розбитого корита. Тисячі гектарів заросли бур’янами. Невже знову треба повертатися до колгоспів?

— Я теж часто роздумував над проблемою занепаду вітчизняної аграрної галузі. Знаєте, який висновок зробив через 20 років самостійного господарювання? Увесь цей час влада в нашій державі належала людям, дуже далеким від села. Якби там, у верхах, хотіли дати народові якісні продукти за помірними цінами, в нас уже давно працювала б система дотацій ефективним сільгоспвиробникам. Що це дало б? Поясню на власному прикладі. Щорічно, окрім трьох років, коли будував приміщення, я здавав в середньому по 15 тонн м’яса. Якби мав таку, як треба техніку, з цієї ж землі вигодовував би худобу і здав не менше 40 тонн на рік. А так маємо, що маємо: наймолодшому моєму тракторові — 18 років, найстаршому — 40. Торік лише на запчастини до них витратив 20 тисяч гривень. Тепер і на дотацію розраховувати нічого.

— Біля державного керма за часи незалежності побувало чимало відомих людей, проте, за вашими оцінками, всі вони — далекі від села. Вже ні на кого робити ставку?

— Я завжди був прямим і чесним. Багато хто зараз критикує Віктора Ющенка, а я кажу своїм колегам: підтримаймо цього Президента, бо він єдиний, хто може зберегти Українську державу. Звісно, йому треба віддалити від себе підлабузників і кар’єристів, набрати гідну команду, яка б забезпечувала в державі порядок і розвиток. Будьте певні, якби він мав радниками селян — толкових і патріотичних — то Україна вже була б успішною державою.

— Гаразд, давайте від високої політики повернемося до трудових буднів. Я ось підрахував, що навіть тепер, зважаючи на середньостатистичні показники споживання м’яса в Україні — близько 42 щорічних кілограмів на душу (в Західній Європі — майже вдвічі більше), — ви годуєте 350 співвітчизників. Скажіть чесно, вже освоїли «хімічні» технології, які суттєво здешевлюють виробництво м’яса?

— Мої технології перевірені часом. Вони нічим не відрізняються від тих, якими вигодовували худобу діди–прадіди, тобто я не застосовую ніяких шкідливих добавок — лише натуральні корми. Ми вдвох із напарником доїмо п’ять корів і щодня маємо по 60 літрів молока. Збираємо вершки, а решта йде на харчування свиням. Їх у мене 70. Три десятки голів великої рогатої худоби — на пасовищі. На полях вирощую пшеницю, ячмінь та овес, тобто використовую лише екологічно чисті корми та отримую таку ж продукцію. Нею харчується й моя сім’я. Ми майже нічого з їжі не купуємо в магазинах, бо то все — хімія. Алкоголь вживаю лише на свята, не курю, п’ю молоко і дихаю свіжим повітрям. Може, тому й не почуваюся старим. Чесно. Мені здається, що я — ще міцний дядько.

— Скільки найманих працівників зайнято у вашому господарстві?

— Постійно зі мною працює два чоловіки, ще онук Юра допомагає. У пікові періоди наймаю поденників.

— До яких статків, якщо не секрет, доробився один із перших українських фермерів?

— Ніби непогано ґаздую впродовж 20 років, але олігархом, як бачите, стати не вдалося (сміється). У нас чесно працюєш — нічого не маєш. Ні вертольота, ні джипа не купив, палацу не побудував. Щоправда, споруджую в Рогатині будинок — треба думати про майбутнє сім’ї.

У снах і наяву

Для міського жителя хутір Горбки вже з першого погляду, особливо весняної пори, може видатися чарівною оазою. І це не оптичний обман урбанізованої людини чи гіпербола. Довкола — як у райку: різноголосий щебет птаства й давно забуті жаб’ячі концерти, милують око прибережні верби й трохи віддалений березовий гай. Це — дари природи. До них, не загрубівши в боротьбі з економічними труднощами, фермер додав ще й дещицю своїх зелених прикрас — 300 диковинних для опільських краєвидів смерічок і півтисячі сосонок. У рукотворному молодому ліску торішньої осені поселилися маслюки. Цьогоріч, можливо, асортимент грибів побільшає.

«А ви у сні не літаєте?» — несподівано поцікавився господар. «У дитинстві і юності було діло, а тепер щось не вдається відірватися від землі», — жартую ніби в тон. «А я ще донині літаю, — зізнається пан Володимир, не зважаючи на мої скептичні інтонації. — До чого б це? Найбільше запам’ятався сон десятирічної давності, ще напередодні нашого з Тетяною знайомства. Снилося, що лечу над Рогатином, а на землі якась жінка стоїть, підіймає руки догори й просить: «Візьми з собою». Я спустився, підхопив її — і знову в небо. А внизу люди збираються, на нас дивляться. Пророчий виявився сон». Помовчавши, додає: «Наробився я тяжко, але поки житиму, буду фермерувати. Це господарство — моє дітище. Дав би Господь ще років десять, то встиг би передати знання Андрійкові. Може, й він матиме до цього охоту, бо вже гонорово запитує: «Тату, а хто тут господар? Хіба не я?»

ДО РЕЧІ

«За офіційними статистичними даними, на 1905 рік в Україні було зафіксовано 55,3% дворів із подвірним землеволодінням. Індивідуалістична свідомість україн­ського селянства (на відміну від колективістського світогляду російського селянина) зумовили доволі швидкі темпи приватизації землі в Україні. У перебігу столипін­ської реформи практично вся селянська земля була приватизована на Полтавщині та в Правобережній Україні. Приватне землеволодіння було переважаючим і на Лівобережжі (в Чернігівській губернії) та на Півдні (Катеринославській, Херсонській, Таврійській губерніях); воно охоплювало близько 50% усіх господарств.

Ще одна особливість столипінської реформи в Україні була пов’язана з перевагою хуторів (фермерських господарств) на Півдні, саме тут були відчутними модернізаційні імпульси, обумовлені орієнтацією цих селянських господарств на зовнішній і внутрішній ринки. В Україні з 1907 по 1911 роки на відруби й хутори вийшли 227 тисяч господарств, що становило 14% від їх загальної кількості. На підтримку хутірських і відрубних господарств за столипінським законодавством була спрямована діяльність Селянського земельного банку. Банк скуповував у поміщиків землю і потім дрібними ділянками продавав її селянам. З 480 тисяч десятин землі, що була продана Селянським банком селянам України, майже 83% припадає на хутірські й відрубні господарства... У 1917 році напередодні революції у власності селян перебувало 65% усієї землі в підросійській Україні».