Печера літературного Алі–Баби

У київському Музеї літератури — виставка Інституту літератури Академії наук. Хто ніколи раніше не чув про архівні скарби, що зберігаються тут, почуватиметься, як у казковій печері Алі–Баби. В рукописному фонді Інституту — понад 100 тисяч раритетів, але й представленої на виставці дещиці досить, аби приголомшити відвідувачів. Наприклад, ви побачите кілька фотографій Тараса Шевченка, й одна з них — нещодавно повернута з–за океану — неабияк заінтригує вас зовсім невідомим з підручників образом поета.

Стінами розвішані картини Володимира Винниченка. Політик і письменник почав малювати наприкінці 1920–х років на еміграції у Франції. З–поміж українських літературознавців про це мало хто навіть здогадувався. Аж ось кілька років тому ці роботи повернулися в Україну, і тепер їх можна бачити й дивуватися з несподівано високого малярського рівня Винниченкових пейзажів та натюрмортів. А півтора року тому всі ці картини було вперше репродуковано в альбомі «Володимир Винниченко — художник» (К.: Мистецтво) — це видання стало лавреатом рейтинґу «Книжка року’2007». До речі, в оформленні обкладинки використано автопортрет 1929 року, котрий, як на мене, є чи не найсильнішою роботою Винниченка–художника. І цей автопортрет — також на виставці.

Експозицію влаштовано так, що коментарями до архівних світлин та рукописів слугують книжки науковців Інституту літератури, присвячені «розкодовуванню» цих класиків. Справді, робота історика літератури зазвичай має чимало спільного зі слідчими діями криміналіста, а самі дослідження часом цілком відповідають означенню «інтелектуальний детектив». Таких книжкових «ілюстрацій» на виставці чимало, і що приємно — всі вони свого часу ставали лавреатами Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року». Нагадаю їхні назви, коли хтось досі не мав задоволення прочитати ці безсумнівно варті уваги книжки: Тамара Гундорова, «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (К.: Критика, 2005); Ростислав Радишевський, Володимир Свербигуз, «Іван Мазепа в сарматсько–роксоланському вимірі високого бароко» (К.: Просвіта, 2006); Іван Дзюба, «З криниці літ: У 3 томах» (К.: Києво–Могилянська академія, 2006—2007); Євген Нахлік, «Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель. У двох книгах» (К.: Український письменник, 2007).

Переможці «Книжки року» — і серед видань, які пізніше здобулися на Шевченківську премію: Михайлина Коцюбинська, «Мої обрії. В 2 томах» (К.: Дух і Літера, 2004); Дмитро Стус, «Василь Стус: життя як творчість» (К.: Факт, 2004). А відзначена Шевченківкою двотомова «Історія української літератури ХХ століття» (К.: Либідь, 1993, 1994) вийшла ще тоді, коли нашого рейтинґу не існувало. Проте серед очолюваного Віталієм Дончиком авторського колективу, нагородженого вищою премією країни, — п’ятеро майбутніх експертів «Книжки року», й випускав ту книгу колишній головний редактор «Либіді», а пізніше професор Київського університету та експерт «Книжки року» Микола Тимошик.

Коли зважити на те, що серед науковців Інституту літератури 16 експертів рейтинґу, то рецензовану експозицію цілком можна вважати за «виставку досягнень «Книжки року». Отже, якщо ви побачите на обкладинці імена авторів чи упорядників Сергія Гальченка, Тамари Гундорової, Лесі Демської–Будзуляк, Віктора Дудка, Сергія Захаркіна, Павла Михеда, Тетяни Рязанцевої, Миколи Сулими, Людмили Тарнашинської, Ярини Цимбал, Анатолія Шпиталя — твердо знайте: це знак інтелектуальної якості. А директор Інституту літератури академік Микола Жулинський (також експерт «Книжки року») виступає на цьому тлі, ніби «граючий тренер»: останні роки випускає по книжці, або й по дві. Торік, наприклад, це було дослідження складних взаємин Івана Франка з марксизмом: «Він знав, «як много важить слово...» (К.: Просвіта). А деякі експерти «Книжки року», що працюють в академічному Інституті літератури, уже встигли презентувати на цій виставці «найсвіжіші», цьогорічні, дослідження, котрі заповідаються як на науковий, так і на масово–інтелектуальний розголос: Євген Нахлік, Оксана Нахлік, «Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою» (Л.: Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка) та Раїса Мовчан, «Український модернізм 1920–х: Портрет в історичному інтер’єрі» (К.: Стилос).

Отже, висновок: якщо ви цікавитеся сповненою таємничих колізій історією української літератури, то конче мусите відвідати цю виставку, яка триває до 10 червня.