Слава нелегала

Одна з моїх найближчих подруг — розумна, енергійна і надзвичайно комунікабельна жінка з вищою освітою та чималим стажем роботи в харчовій галузі — ось уже восьмий рік працює служницею в заможній родині на півдні Італії. Загалом вона оптимістка і людина дуже терпляча, але під час наших коротких зустрічей вже не раз чула її відверто гірке зізнання : «Я там — ніхто! Я наче втратила себе ! І, схоже, вже остаточно змирилася з тим, що я — кваліфікований технолог хлібопекарної промисловості — можу бути в тих «макаронників» лише прибиральницею чи нянькою... » Намагаючись заспокоїти подругу, я завжди погоджувалась, що в закордонних наймах це просто неминуче — заробляти не улюбленою справою за фахом, а будь–чим, аби тільки більш–менш пристойно платили. В принципі, це було і моїм власним переконанням, аж поки не познайомилась із тернопільським митцем Олександром Марченком.

«Любові вибуховий динаміт навчився видихати
у слова... »

Він — безперечно, особистість і талант. Це відчуваєш уже під час першої розмови, з першого прочитаного його вірша і першої прослуханої пісні. Так само як вроджені інтелігентність, тонке відчуття світу і жвавий розум. А зрозумівши, що являє собою цей 53–річний чоловік з юнацькою статурою — музикант, бард, поет, перекладач — тим паче важко повірити, що одного дня він наважився заробляти на життя... миттям посуду в італійській піцерії. Аж ніяк начебто не вели до цього і сходинки його біографії. Народився в родині львівських викладачів. Закінчив Тернопільське музичне училище і Львівську державну консерваторію за фахом музикознавство та симфонічне диригування. Працював у музичній школі, Тернопільській та Київській філармоніях, Київському державному університеті (керівником студії авторської пісні). Викладав історію України та Тернопільщини, курси світової та української культури, авторський курс «Культура та релігія» у Тернопільському комерційному інституті. Як автор–виконавець виступав із концертами не лише в Україні, а й у багатьох країнах близького та далекого зарубіжжя. Писав і пише чудові вірші, які успішно публікували відомі періодичні видання. Автор літературних перекладів із польської, іспанської, італійської. У 2005–му видав збірку поезій. У 2006–му — компакт–диск з українськими піснями. Втім дві останні події сталися вже в «заробітчанський період» Марченка. Що ж примусило його поїхати на заробітки? Ну звичайно, сумні обставини нашої дійсності, в якій некомерційна творчість не дає змоги жити гідно. Але був і незвичайний, так би мовити, фактор — кохання...

Жінку свого життя і свою нинішню дружину Олександр зустрів, коли обоє вже були не юними. Ольга — також натура творча, хоч освіту має економічну. За рік до чоловікової побачила світ її власна поетична збірка, один із розділів якої — це, по суті, їхня спільна з Олександром творчість, причому дуже оригінальна. Однорядкові вірші (так називають їх самі автори) народжувались свого часу вже в Італії, як напівжартівливі SMS–повідомлення одне одному. Ось декілька з них для прикладу :

Москва стриянам
Львова не заступить.
Є трішечки книжки? є —
геть бросюри.
І в чужому краю зі спини впізнаю українськую
вроду твою.
Коли народ співучий весь —
пісень вже нікому послухать.
Така свиня,
а очі — волошкові...
Провітрюйте чуття
єдиної родини!
Ми по світах,
як гімни при дорозі

Так от, на італійські заробітки Ольга Марченко вимушено подалася першою, залишивши посаду проректора Тернопільського комерційного інституту. Олек­сандр витримав без коханої недовго. Здобувши особисте щастя вже в зрілому віці, обоє дуже хотіли мати затишну і комфортну квартиру, де могли б жити тільки удвох, але на українську платню їм це аж ніяк не світило.

«О, соле міо!... »

Їдучи в Італію, він не мав конкретних планів щодо заробляння грошей саме музикою, але відчував, що спробує, тож узяв із собою і гітару. Взагалі–то Марченко — піаніст, але з цим інструментом у «натовп» не підеш. Утім саме рояль допоміг йому потрапити в італійський вищий світ. На перших порах перебування в Неаполі Олександрові було дозволено жити разом із дружиною у малесенькій кімнатці в будинку заможного адвоката Ренато Діджанні, де Ольга працювала покоївкою. З вдячності він почав грати для господарів на роялі й відразу підкорив їх своєю майстерністю. Відтак Діджанні порекомендував українського музиканта президенту елітного клубу «Савойя» Джузеппе Делла Век’я, який настільки оцінив талант виконавця, що навіть став на його захист проти снобізму деяких членів клубу.

«Дехто намагався мені докоряти — чому, мовляв, дозволяємо грати у нашому славетному залі якомусь вуличному артистові. Але я знаю, що люди з провулків — це найбезжальніша публіка... І якщо вона зупиняється та ще й аплодує, то тільки тоді, коли дійсно зворушена. Але тут потрібен не лише талант, як на сцені. Потрібні справжня мужність та хоробрість, треба дійсно бути сильною особистістю, аби тебе прийняла така публіка. Тому я переконаний, що Олександр матиме справжній успіх», — це переклад слів сеньйора Джузеппе, що їх цитував італійський журнал Famiglia Cristiana. І успіх справді прийшов, до того ж несподіваний.

Першою вуличною сценою для Марченка став зал міського фунікулера, де була непогана акустика і публіка, охоча розважитись у хвилини чекання. Там він поставив під ноги розкритий футляр для монет і заспівав під гітару. Виконував відомі французькі, українські, російські, польські, і, звичайно ж, італійські пісні. Серед останніх були і неаполітанські, що викликали в оточуючих особливі емоції. Народ на півдні Італії взагалі надзвичайно співучий і спів поціновувати вміє. А унікальна за своєю мелодикою неаполітанська пісня до того ж є своєрідним мистецьким феноменом. Вона присутня у репертуарі співаків дуже багатьох країн, однак традиційно вважається, що «як належить» її спроможний виконати лише той, хто є вродженим, генетичним неаполітанцем. Тобто навіть італійським співакам світового рівня часом закидають, що неаполітанські пісні вони виконують все–таки трошечки не так, бо «душі бракує». Тож, з одного боку, український заробітчанин приємно вразив своїх італійських слухачів, а з другого — добровільно наразив себе на їхню підвищену вимогливість у сприйнятті. Утім перше однозначно перемогло. І яскраве свідчення тому — щасливе знайомство Олександра з неапольським поліцейським Чіро Аморозо. Коли чоловік у формі стояв поряд і уважно його слухав, Олександрові здавалось, що за хвилину його буде елементарно оштрафовано чи й заарештовано як нелегала. Тим часом серце правоохоронця–романтика розтануло і замість того, щоб доправити українця до поліцейської дільниці, він дав йому найперший урок неаполітанської вимови у найближчій кав’ярні. Відтак ставши його щирим другом, допоміг відточити до доско­налості неаполітанський діалект. Незабаром Олек­сандр вивчив тексти й ноти кількох десятків популярних неаполітанських пісень, а ще через деякий час уже став справжньою місцевою знаменитістю.

Король «постеджаторе»

У 2002–му про Марченка, який тоді вже грав і співав у двох дорогих місцевих ресторанах, дізналися журналісти загальнонаціональної італійської газети «Іл матіно». Матеріал про талановитого українця розмістили на цілий розворот, поставивши його фото поряд із фото всесвітньо відомого Енріко Карузо, який, виявляється, також починав свою творчу кар’єру з «постеджаторе» ( у перекладі з італійської — мандрівний співець–музикант). Красномовним був і заголовок — «Український музикант — «король» постеджаторе».

Приблизно в цей час Олек­сандр познайомився з відомим неапольським літератором та мистецтвознавцем Сальваторе Паломба, співавтором славнозвісної пісні «Кармела», яку критики колись назвали «остан­ньою класичною неаполітанською піснею». Почувши її в ресторані у виконанні Марченка, сеньйор Паломба підійшов знайомитися сам. А через деякий час він назвав співака з України одним із дуже небагатьох найкращих сучасних інтерпретаторів неаполітанської пісні. Він же рекомендував його — єдиного з дванадцяти іноземців, що були відібрані з–поміж 150 концертуючих професіоналів, — для зйомок в італійсько–американському документальному фільмі про культурно–історичний феномен Неаполя передусім у контексті надзвичайно оригінальної пісенної спадщини цього міста. До речі, у цій стрічці вперше для світового кінематографа класична неаполітанська пісня (та сама «Кармела») прозвучала і в перекладі українською, зробленому Олександром Марченком. Завдяки Паломба ім’я нашого земляка потрапило й у солідну монографію про неаполітанську пісню. В італійській пресі з’явилася ціла низка публікацій про нього, не раз показували передачі про талановитого українця і популярні телевізійні канали країни. Слава, правда, не тільки втішила, а й забрала роботу — ресторатори ввічливо відмовили йому, мотивуючи, що не хочуть викликати негативних емоцій із боку інших постеджаторе. Але згодом фортуна усміхнулася ще більше — Марченку вдалося пройти жорсткий конкурсний відбір і влаштуватись на величезний круїзний лайнер «Опера». Корабель цей цікавий тим, що має на своїй багатоповерховій палубі кілька концертних залів, де виконується музика різних жанрів та напрямків. Так що тепер Олександр із квітня по листопад має можливість поєднувати одразу три приємності — займатися улюбленою справою, заробляти нормальні гроші та ще й при цьому подорожувати. Ольга наразі продовжує працювати покоївкою у Вероні, тож довгий час вони взагалі не бачаться. Дуже сумують і одне за одним, і за своєю Україною, не маючи поки що планів залишити її назавжди. Буваючи по кілька місяців удома, Олександр успішно реалізує різні культурні проекти. Однак можливості постійно займатися тут творчістю і при цьому заробляти на гідний рівень життя він все одно і далі не має!